Антиутопічна література описувала жахи ХХ століття. «Ми» Євґєнія Замятіна, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі, «1984» Джорджа Орвелла, «Сліпуча пітьма» Артура Кестлера (хоча остання менше належить до когорти романів-попереджень) передбачали симуляцію реальності або фабрикування свідомості, що були й залишаються глибоко вкоріненими і вражаючими рисами сучасного світу, де панують ЗМІ. Жан Бодріяр дуже точно показав світ, де мас-медіа можуть формувати наше сприймання реальності й свідомість; де ми житимемо в образах, фальшивках і фантомах, а не в реальності як вона є.
Відома Бодріярова концепція симулякру, або симуляції реальності, дуже схожа на те, що Мілан Кундера влучно описав як світ, вироблений новим видом людей-медійників, котрих він називає імагологами – творцями й розповсюджувачами образів. Імагологія (мистецтво творення наборів ідеалів, антиідеалів та образів-цінностей, за якими мають іти люди – бездумно, без критичного осмислення) є породженням ЗМІ та реклами. Якщо це так, пише Кундера в романі «Безсмертя», то реальність зникає. Бабуся із села в старій Богемії ХІХ століття мала значно більше контролю над власним життям, колообігом природи й світською реальністю, ніж мільйонер чи впливовий політик сьогодні, який мусить віддавати своє життя на поталу політтехнологам.
Читайте також: Симулякри української демократії
Придивившись до роману Мішеля Уельбека «Можливість острова», помітимо схожий погляд на те, що трапилося з політикою мистецтва й мистецтвом політики. Мистецтво й художня література не можуть вижити в жодних інших умовах, окрім як насичивши себе образами сексу, насильства й примусу; ба більше, їх супроводжують вигадана політика й сенсаційні повідомлення ЗМІ; і, зрештою, вони зводяться до дешевої скандальності, гучних теорій змов, інсинуацій, натяків та ненависті, які вміло перекладають мовою політичної карикатури й політичних розваг.
Однак немає підстав перебільшувати роль імагологів – чи політтехнологів (сучасною політичною мовою), оскільки самі політики охоче діють як витвори ЗМІ. Вони вже не та верства людей, що існувала від Англійської революції ХVІІ ст., – першого явища в сучасній історії, внаслідок котрого встановилося верховенство права як вищий принцип, що йому підкорялися навіть королі, – до Другої світової війни та повоєнного часу з такими історичними постатями, як Вінстон Черчилль, Шарль де Ґолль або Віллі Брандт. Тепер вони зірки поп-культури, жертви або масовики-витівники. Здебільшого – виконують функцію нового класу політиків-шоуменів.
За версією Уельбека, у світі технологічного та споживацького суспільства значення мають тільки розваги політики й політика розваг. Саме тому майстри комедійного розмовного жанру, телеведучі й телепродюсери стали невід’ємною і надзвичайно важливою частиною нового істеблішменту. Політики не можуть існувати без імагологів, як стверджує Кундера, й до того ж більше не здатні жити без політичної іронії чи, якщо точніше, світу розваг. Подеколи вони міняються ролями. Політичні гумористи й масовики-витівники йдуть у політику, а політики радо стають телезірками, які захоплені політичними розвагами або ж принаймні приязно до них ставляться. Згадайте-но Сільвіо Берлусконі.
Читайте також: Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний
Цікаво, що виникнення нових форм політичних розваг супроводжується поступовим зникненням старого доброго гумору. Новий, політичний, – це більше приховане нищівне зло, ніж жарти й сміх, а ненависть нині зводиться до злісної політичної клоунади. Вони можуть легко переходити одна в одну і взаємозамінюватись. Ненависть стає цінним політичним товаром. Клоунада – загальноприйнятою формою політичної розвідки. Погляньте на лідера російських ліберал-демократів Владіміра Жиріновского, який, за влучним описом одного німецького політика, за п’ять хвилин розмови у ФРН виявився антилібералом, за 10 – антидемократом, а за 15 – фашистом.
Отже, британський історик Пітер Ґей описав епоху винайдення сучасної політичної карикатури як епоху ненависті небезпідставно. Якщо ми жартуємо на межі дозволеного й уседозволеності, то, поза сумнівом, дійдемо до межі ненависті, точно як головний герой роману Уельбека Даніель – успішний і агресивний комік, який зробив собі ім’я на образливих двозначних жартах про євреїв, палестинських арабів, мусульман та мігрантів.
У нашому технологічному споживацькому суспільстві розваги цінуються значно вище, ніж справжній гумор, який виживає на маргінесі забав, влади й престижу. Весь світ став політизованим. Відтак ми звільнилися від стереотипів і нісенітниць минулого, але втратимо гумор, який народився саме зі стереотипів (безпечної маячні в небезпечному світі) та безвладдя. Це сталося не лише тому, що політична ворожнеча й ненависть маскуються під розваги й поп-культуру. Проблема в тому, що політика – це здобуття влади, отож вона не може бути толерантна до слабкості. Блискучий гумор східноєвропейських євреїв – це ідеальний приклад існування на іншому боці поля влади.
Політичний гумор наших часів із його безпечними заграваннями з владою – політика в найчистішому своєму вигляді. Це вже не хаотичний чи лінгвістичний карнавал, а легке й веселе пристосування до структури та поля влади. А заразом і попередження: пані та панове, ви тут не одні. Діліться, бо доведеться згинути. Отак називається нова гра.
Читайте також: Проїхатися по стереотипах