Політичне переформатування

На тлі зниження інтенсивності бойових дій на Донбасі навесні 2015 року політичне протистояння в ме­­жах правлячої коаліції знову опинилося на першому плані. Уже в березні «Батьківщина» та Радикальна партія Ляшка почали погрожувати виходом із неї і відмовлятися голосувати за законопроекти, необхідні для отримання кредитів від МВФ та імплементації мінських угод. Вибірковим і нестабільним голосуванням за коаліційні законопроекти відзначалася також «Самопоміч».

Конфлікт із Ігорем Коломойським, наступ на інтереси Дмитра Фірташа та Ріната Ахметова у сферах (див. Тиждень, № 13, 14/2015), які вони традиційно вважали своїми вотчинами, підштовхнули їх до активнішого втручання в політику. У квітні внутрішні конфлікти сягнули нового рівня: «Батьківщина» на пов­ну потужність включилась у шахтарсько-вугільний конфлікт і приєдналася до звинувачень у завищенні нових тарифів на жит­лово-комунальні послуги. Арсена Аваков виступив із вимогою зві­ль­нити з посади голови Донецької ОДА Олександра Кіхтенка, який довго лобіював зняття блокади з окупованих Росією районів Донбасу.

Однак апогеєм протистояння став гучний корупційний скандал зі звинуваченням уряду й персонально Арсенія Яценюка в корупції на мільярди гривень. Ключову роль в атаці на прем’єр-міністра відігравали колишні партнери по об’єднаній політсилі з «Батьківщини». До закидів приєдналися свободівці, а також радикали Ляш­­ка й Сергій Каплін, яких пов’язують із колишнім главою Адміністрації Віктора Януковича, а нині одним із лідерів Опозиційного блоку Сергієм Льовочкіним. У «Народному фронті» почали публічно звинувачувати «Батьківщину» та інших критиканів у роботі на Путіна і сприянні інспірованих Москвою сценаріїв де­стабілізації внутрішньої ситуації в Україні.

Наразі атака на прем’єр-мініс­­тра захлинулася насамперед унаслідок усвідомлення у БПП та Адміністрації Порошенка, що вони перебувають в «одному човні» з «Народним фронтом» Яценюка й розвал коаліції та політична де­стабілізація зіграють проти влади й країни загалом. Вину за негатив, пов’язаний із затягуванням пасків, справді покладають перед­усім на очільника уряду, однак є претензії і до глави держави та його політсили. Наприклад, за даними березневого опитування Центру Разумкова, діяльність Яценюка на його посаді повністю підтримує лише 7,8% українців, Петра Порошенка – 12,6%, окремі заходи прем’єра – 29,3%, президента – 40,7%. Не підтримують діяльності першого 56,7%, другого – 39,9%.

Іншим проявом гострого протистояння в межах коаліції ста­­ла конфронтація довкола рефор­­ми вугільної галузі, де фактично сформувався ситуативний альянс між представниками «Батьківщини» та Опозиційного блоку. Незалежна профспілка гірників, яку очолює давній соратник Юлії Тимошенко Михайло Волинець, та Профспілка працівників вугіль­­ної промисловості, керована екс-депутатом від ПР Віктором Турмановим, по суті, виступили єдиним фронтом проти спроб уряду реструктуризувати галузь: припинити дотації збиткового вуглевидобутку, закрити нерентабельні шахти. Тут важливо зазначити, що саме до квоти «Батьківщини» належить відповідальний за вугільний сектор заступник очільника Міненерго. Тема ще не вичерпана й може найближчим часом перерости в черговий виток громадсько-політичного протистояння.

На тлі наростання втоми громадян від погіршення рівня жит­­тя й однобокості реформ (що спрямовані на механічне подолання дефіцитів бюджету, державних монополій та соціальних фондів, але не зачіпають підвалин корупційно-олігархічної системи як такої) популізм і здатність дистанціюватися в очах виборців від відповідальності за дії влади дають позитивні електоральні наслідки.

За даними вже згаданого дослідження Центру Разумкова, станом на березень 2015 року порівняно з листопадом 2014-го зменшилася частка громадян, готових голосувати за БПП (від 19,2% до 14,1%) та «Народний фронт» (від 15,0% до 4,6%). Ставлення до НФ покращилося після виборів лише в 6,8% опитаних, до Радикальної партії Ляшка – у 8,5%, до БПП – у 9,3%, до «Самопомочі» – у 15,9%. А погіршилося відповідно у 48%, 41,4%, 45% та 24%. Тобто помітною є сприятливіша динаміка в малих учасників коаліції порівняно із президентською та прем’єрською політсилами, на які, зокрема й стараннями партнерів по коаліції, перекладається весь негатив ситуації в країні. Аналогічна тенденція простежується й у випадку «Батьківщини»: хоча ставлення до неї поліпшилося в дещо меншої частки опитаних (6,5%), аніж навіть до НФ чи БПП, проте й погіршилося лише у 37,3%, а більш ніж у 50% не змінилося.

По суті, в межах формальної коаліції чітко виокремилася фак­тич­­­на опозиція. З одного боку, її представники за поодинокими винятками не мають можливості визначати рішення влади. Тому змушені або підтримувати ініціативи мажоритарних учасників більшості (НФ та БПП), або ні, але це мало впливає на реалізацію відповідних починань. Із другого боку, «Батьківщина», РПЛ та «Само­­­­поміч» можуть публічно критикувати ті чи ті дії уряду та президента, в очах виборця потрапляючи фактично до опозиційної ніші.

Втома від затягування пасків

Ця властивість дуже перспектив­­на, у той час як соціально-еконо­мічна ситуація в країні стрім­­­­ко погіршується, а реальних реформ залишається тільки чека­­ти (див. Тиждень, № 14/2015). Вартість життя навіть за офіційними показниками протягом о­станнього року зросла в півтора раза (за даними Держстату, підняття цін від березня 2014-го до березня 2015-го становило 45,8%) за незмінних номінальних доходів українців. У квітні влада змушена була зважитися на давно необхідні кроки щодо підвищен­­ня комунальних платежів до економічно обґрунтованого рівня.
За даними березневого дослідження Центру Разумкова, частка громадян, які вважають, що ситуація в країні розвивається в правильному напрямку (17,5%), зараз майже вдвічі мен­­ша, ніж була відразу після Революції гідності (у березні 2014-го вона становила 32,3%). Лише 21,8% респондентів притримується думки, що Україна здатна подолати наявні проб­леми протягом найближчих кіль­­кох років, а 30,7% узагалі переконані, що вже найближчим часом настане цілковитий соціально-економічний колапс.

Причому в південно-східних регіонах цей показник наближається до 50% (Схід – 46,1%, підконтрольна Україні частина Донбасу – 43%, Південь – 38,9%). Тоді як у Центрі та на Заході таких знач­но менше, аніж переконаних, що ситуація в державі розвивається правильно. Дані проведеного на початку березня соцопитування КМІСу також свідчать, що більший оптимізм в оцінці середньострокової перспективи країни демонструють жителі Заходу й Центру: 52,5% та 50,6% очікують на покращення ситуації (проти 17,6% та 19,4%, які прогнозують її погіршення).
За березневими даними Центру Разумкова, уже зараз лише 12,7% мешканців України «готові терпіти скільки треба, якщо це справді приведе до успіху країни», 28,7% – «якийсь час готові потерпіти, але недовго (не більше ніж рік)», а 53% – не готові, оскільки або не вірять в успішність реформ, або їхнє матеріальне становище вже зараз нестерпне. У західному регіоні сукупна частка тих, хто ладен терпіти бодай певний час, перевищує кількість неготових до цього (відповідно 56,2% і 34,5%), у Центральному вони приблизно рівні (відповідно 47,7% і 48,2%).
Однак високі показники опти­­мізму щодо змін на краще в країні, а відтак і готовності терпіти негаразди протягом певного часу, як це спостерігається на Заході та в Центрі, не менш небезпечні. Адже невиправдання очікувань спровокує різке розчарування та апатію, зростання протестних, не­обов’яз­ково конструктивних настроїв, які за допомогою політичних маніпуляцій можуть бути використані антидержавними силами для дестабілізації країни.

В очікуванні виборів

Формула нинішньої великої коаліції від початку була лише ритуальною даниною Євромайданові. Адже всі політичні сили, які виступали за європейський і демократичний шлях розвитку, після його перемоги начебто мали об’є­днатися в коаліцію. Її створення у форматі конституційної більшості відкрило широкі можливості для ігнорування позиції не лише однопартійців, а й цілих фракцій-партнерів, внутрішньої боротьби, перекладання відповідальності на партнерів та перетягування електоральної ковдри.

Понад 300 мандатів повного складу п’яти коаліційних фракцій та фактично асоційована з більшістю група депутатів Ігоря Єремеєва мало не на 100 осіб перевищували потрібний для ухвалення рішень парламенту кворум. Низ­­ку принципових рішень останнім часом приймали 227–230 голосами, 15–20 із яких становили депутати, що формально не входили до коаліції. Це давало їй змогу весь той час ігнорувати відсутність консенсусу своїх членів під час ухвалення складних рішень, не помічати опору вже названих «малих учасників».

Із виникненням нинішньої конфігурації більшості опозицій­­на ніша фактично була віддана реакційному Опозиційному бло­­ку (ОБ). Хоча набагато перспективнішим для країни було б від початку формування опозиції із проєвропейських демократичних політичних сил, які опонували б більшості лише в питаннях тактики європейського реформаторського кур­­су. Це закріпило б у центрі політичної боротьби в країні нюанси реалізації євроінтеграційного вектора та проведення необхідних реформ, а не питання, чи потрібно продовжувати рух обраним шляхом, як це робить ОБ. Залишення йому опозиційного поля безпідставно вивищує його, відкриває йому можливість і надалі претендувати на статус альтернативи усьому проєвропейському політичному табору.

Гостроти ситуації що далі, то більше додаватиме входження України в сезон як мінімум місцевих виборів. Навіть не супроводжуючись достроковими парламентськими, вони матимуть усе-таки дуже важливе значення як індикатор зміни політичних уподобань. Водночас дуже важливим питанням є те, яким чином розподіляться голоси протестного електорату. Скільки з них дістанеться проєвропейській опозиції включно з новими політичними проектами, а скільки отримають реакційні проекти й насамперед Опозиційний блок.

Той, хто виявиться фаворитом місцевих перегонів, активно включиться в боротьбу за проведення дострокових парламентських, а можливо, у перспективі й президентських. Крім того, місцеві вибори самі собою матимуть дуже важливе значення. Децентралізація, що, вочевидь, таки відбудеться під тиском як внутрішніх, так і зовнішніх сил, суттєво збільшить вагу місцевих керівних органів та контролю над ними. Новообрана влада на місцях може виявитися значно активнішою в претензії впливати на політику держави, аніж нинішня, сформована п’ять років тому на основі значною мірою спотворених режимом Януковича результатів голосування 2010 року.

Дані останнього соцопитування Центру Разумкова свідчать, що БПП все ще залишається найпопулярнішою політсилою в Центрі країни, а також має показники підтримки, близькі до середньоукраїнських, на Півдні та Сході (без Донбасу). Аналогічна ситуація і в «Народного фронту». «Самопоміч» уже зараз може похвалитися найбільшими симпатіями на Заході. Але так само високою є її підтримка і в Центрі країни, а в південно-східних регіонах її рейтингу досить, щоб подолати бар’єр під час виборів до місцевих органів влади.

У «Батьківщини» показники вищі за середньоукраїнські на в Центрі та на Заході. Однак її рейтинг не достатній для проходження до місцевих органів влади на Півдні, Сході та Донбасі. Високі шанси опинитися в місцевих органах влади по всій державі у РП Ляшка, хоча найвищий рівень підтримки у цієї політсили спостерігається на Заході країни. У цьому регіоні високі шанси потрапити до місцевих органів влади також у «Громадянської позиції» Гриценка. Натомість «Свобода» наразі має сумнівні шанси потрапити до місцевих органів влади навіть на Заході та в Центрі.
Опозиційний блок наразі не має жодних перспектив увійти до місцевої влади за партійними списками в Центрі та на Заході. Однак цей недолік може бути компенсований завдяки добре замаскованим мажоритарникам, які, не виключено, просочаться до місцевих органів влади. Водночас для участі в місцевих виборах на різних територіях ця політсила може піти кількома колонами під нейтральними назва­­ми нових партій. Натомість вона є абсолютним лідером на Донбасі та Сході країни й зберігає високий рейтинг на Півдні, де поступається лише БПП.

Вільний ресурс

Особливо непевною залишається ситуація в південно-східних регіо­нах, де більшість населення усе ще не визначилась або наразі не має наміру йти на вибори. На Донбасі та Півдні близько 50% опитаних із тих чи тих причин або не збирається голосувати взагалі, або не визначилося зі своїми симпатіями.

Результати березневого опитування КМІСу свідчать, що пів­денно-східні регіони перестали бути проросійськими, натомість залишаються євроскептичними. Так, на Півдні 32,2% населення підтримують вступ до ЄС, 31,4% – неприєднання до жодного із союзів, 21,8% – вступ до Митного союзу. На Сході відповідні показники становлять 32,2%, 32,7% та 19%, на Донбасі 28,5% населення бажали б вступу до Євросоюзу, 28,5% – до МС, 23,6% – неприєднання.

Досить індиферентні вони і щодо внутрішньої української поляризації. Наприклад, під час вищезгаданого дослідження Центру Разумкова на запитання, якби події, пов’язані з Революцією гідності, відбувалися зараз, кого вони підтримали б, у східному регіоні за Майдан висловилися 25,4%, за антимайдан – 21,1%, про­­ти обох – 41,9%, у Південному – відповідно 23,1%, 10,6% і 52,8%, на підконтрольному Україні Донбасі – 19,6%, 10,1% і 63,6%. Це створює сприятливі умови для нарощування рейтингу тут нових, «центристських» політичних проектів та їх висуванців-мажо­ри­тарників.

Для групи Ахметова місцеві вибори – реальний шанс підтвердити, закріпити, а то й поширити свій вплив у південних та східних регіонах і в такий спосіб збільшити власну вагу в політичних торгах із главою держави та владною коаліцією, особливо ж у світ­­лі потенційних парламентських та президентських виборів. Аналогічна ситуація й у випадку Ігоря Коломойського, для якого саме місцеві перегони є шансом уже цього року конвертувати свій зрослий вплив у контроль над органами місцевого самоврядування.