Німецький мислитель Ніцше сказав: «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Труднощі справді змушують інколи окремих осіб, групи й суспільство загалом шукати способи порятунку та самозбереження. Наскільки загроза має бути сильною, щоб виклик не перетворився на руйнівний смерч, дослідники соціальної історії ще перевіряють. А самé життя, на жаль чи на радість, дає нам змогу й самим по-аматорськи переконуватися, якою мірою перешкоди допомагають людям стати кращими через їх подолання.
Коли в сербській культурі за часів «перезрілого соціалізму» з’являлися твори Борислава Пекича, Милорада Павича, Данила Кіша, Александара Поповича, що випереджали не тільки свій час, коли белградський «БИТЕФ» був провідним світовим фестивалем нових театральних експериментів, коли лунала своя музика «Нової хвилі», а в столиці гастролювали світові зірки поп- та неоавангардної культури, мало хто передбачав, що незабаром станеться розпад Югославії, почнуться кривава війна, гіперінфляція з майже остаточним вичерпанням заощаджень населення, тримісячне бомбардування НАТО й відчуження території Косова. Після низки руйнівних подій, що вели до прірви, інституції культури й науки найчастіше ставали першими жертвами урізання бюджету.
У колишній Югославії публікувалася величезна кількість перекладів навчальної, популярної та художньої літератури. Свій внесок у видавничу справу робили передусім серби та хорвати. Наприкінці 1980-х та впродовж 1990-х відбувався регрес великих сербських видавництв: «Нолит», «Просвета», «Вук Караџић», «БИГЗ», «Рад», «Дечје новине». Його зумовлювало багато чинників: утрата великого ринку СФРЮ, послабленння державної підтримки, помітне зменшення фінансування журналів. Через падіння платоспроможності читачів у багато разів зменшилися тиражі. Відтак змінилася структура аудиторії, а відповідно й пріоритети у видавничих планах, із яких поступово зникли дбайливо плекані бібліотеки. Замість великих обдарованих редакторів, серед яких були, зокрема, і всесвітньо відомі письменники Васко Попа та Милорад Павич, керувати видавництвами стали не вельми здібні чиновники, часто близькі до впливових партій. Вони взялися продавати все, що тільки можна: друкарні, склади, профспілкові будинки, офіси (спершу поодинокі книгарні, а врешті-решт і всю свою мережу). На міських картах замість книжкових з’являлись інші магазини: спортивні, парфумерні та брендового одягу. Колись поважні підприємства, які, творячи книжки, вибудовували культуру, збанкрутували. У Сербії вже нікого не дивує, що від тих славетних видавництв залишилися тільки спогади або ж борги та судові справи.
Читайте також: Партизани глобалізації
Нещодавно в суді вирішувалася доля видавництва «Просвета» і його останньої книгарні на пішохідній вулиці Князя Михайла, ще на початку XX століття заснованої Ґецою Коном. Вирішено було, що за умови часткового збереження продажу літератури її передадуть під керування єврейської спільноти. Проблеми з книговиданням були величезні, і більшість велетів зникла. Але ці труднощі виявилися стимулом для створення гнучкіших і менш бюрократизованих приватних видавництв, як-от «Стубови културе», CLIO, Paideia, «Геопоетика», згодом «Архипелаг», «Фабрика књига». Колись головний спосіб державної підтримки — викуп книжок на різних територіальних рівнях у видавництв — ніколи повністю не припинявся, а сербське Міністерство культури, на щастя видавців, розширило сприяння завдяки частковому фінансуванню капітальних видань. Опікуючись розповсюдженням творів сербських авторів за кордоном, Мінкульт підтримує переклади іноземними мовами, зокрема й українською.
Протягом двох років (2005–2006) важливими гравцями на книжковому ринку Сербії були дві найвпливовіші газети: «Политика» та «Вечерње новости». Перша з них разом із видавництвом «Народна књига» величезними тиражами публікувала популярних сучасних закордонних авторів і передруковувала старі переклади класичних творів світової літератури. Медіа-гігант продавав ці книжки щонеділі за дуже низькою ціною разом із накладом власне газети через свою потужну мережу кіосків. За кількістю книжок менш масштабним був крок газети «Вечерње новости», яка теж випустила великими тиражами 30 дешевих літературних видань у бібліотеці «Міленіум». Книговидання великих друкованих ЗМІ в Сербії схоже на видавничі проекти в Польщі (Wprost, Polityka), Італії (Corriere della Sera) та інших країнах. Пізніше газета «Новости» прославилась у себе на батьківщині незвичайно великими тиражами автобіографій сучасних зірок: кінорежисера Еміра Кустуриці, актора Жарка Лаушевича, який у самозахисті вбив людину, поп-зірки Неле Карайлича.
В останні роки ринок перехопили фірми, які спершу займалися лише торгівлею, а не видавничою справою. Нині це власники найпотужніших книжкових мереж «Делфи», «Лагуна». Вони почали публікувати уславлені на Заході хіти. Книжки, що принесли там прибутки, з потужним маркетингом найчастіше повторюють глобальний успіх і в умовах маленького сербського ринку. На щастя, у Сербії працюють «чарівники» — ентузіасти книговидання, директори «нових» видавництв: Зоран Хамович, Ґойко Божович, Владислав Баяц.
Нищення культури дуже болісно зачепило бібліотеки, драмтеатри, оперу… Без фінансового забезпечення було закрито на реконструкцію два найбільші й найкращі музеї: Національний музей Сербії та Музей сучасного мистецтва. Мало кого в країні вже дивує, що вони роками на замку. Бачачи школярів у західних музеях, із сумом думаю, що сербські діти не в змозі оглянути свої найкращі подібні заклади, що втрачається сама культура відвідування. Останній очільник Мінкульту обіцяв, що відкриє їх обидва й навіть поставив годинники, які вказують, скільки часу залишилося до початку дії тамтешніх експозицій. Але, коли заявлений термін минув, ці лічильники докору й невиконаної обіцянки мовчки зняли. Гучно оголошувані плани щодо створення нового музею історії та Музею Белграда теж провалилися. Партійні чиновники забезпечили не розвиток, а занепад відомих маніфестацій, як-от перетворення «Жовтневого салону» на бієнальну подію.
Читайте також: Культурна дипломатія, або Вміст цукру в цукрі
Упродовж 1970–1980-х у Сербії збирали багато гостей різні культурні форуми: фестиваль кінофільмів FEST, класичної музики «БЕМУС», кілька джазових. Вони не мали ані чинника змагання, ані великих нагород переможцям і були спрямовані на місцевого відвідувача. З урізанням бюджетного фінансування кількість і рівень аудиторії знижувалися. Як місце справжньої зустрічі театралів славився фестиваль авангардних течій «БИТЕФ», яким довго керувала вольова Мира Траїлович.
Сьогодні брендом Сербії стали два музичні фестивалі: «Сабор у Гучі» (існує від 1961 року) — змагання трубачів, із сильним народним духом та з пивом, а також літній музичний у Петроварадинській фортеці Нового Саду EXIT. Історія створення й стрімкого зростання останнього дуже цікава: уперше фестиваль організували у 2000-му три новосадські студенти, а згодом він перетворився з локального заходу на подію з концертами на паралельних фортечних сценах світових зірок року, хіп-хопу, панку, метал-музики.
Після 1980–1990 років, коли кожна постановка п’єс Александара Поповича, а згодом Душана Ковачевича порушувала важливі й болючі проблеми суспільства, його минулого, а також питання менталітету, молодше покоління, хоч і не менш талановите, вже не має таких впливу та розголосу. Кінематограф Сербії витримав нищення завдяки непокірності митців екрана, їхній готовності й умінню залучати гроші: або з національного телебачення або з іноземних фондів. Слава анархічного православного за світоглядом та емоційного Кустуриці показала сербам, що можна робити незалежне кіно.
Із перенесенням суспільних проблем із мистецтва в політику літератори та інші митці втратили статус зірок. Драматизм телеполемік і сварок показав з усією простотою те не завжди прикритою демагогією, що є для багатьох цікавішим, ніж справжня художньо представлена життєва драма. Телезірки, оголені турбо-фолк-співачки Ґоґа, Цеца, Дара, Сека, Єлена, телеполітики та зірки реаліті-шоу стали найвідомішими й найвпливовішими особами, втіленням гарного життя.
Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати
Вживаючи вираз Ніцше «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» стосовно сербської культури, розуміємо, що, на жаль, багато колишніх читачів та відвідувачів театрів та концертів перестало цікавитися культурою і перейшло до легких розваг глобального світу. Зменшення фінансування не спонукало чільників державних інституцій зрозуміти, що нові часи вимагають пошуків порятунку від прірви. Із ослабленням цих інституцій вибір їхніх директорів ставав дедалі більш політизованим.
Що в безодні теж можна літати, збагнуло небагато діячів: торгівці культурою та «чарівники»-ентузіасти. Вона здатна давати прибуток, а культіндустрія, поза сумнівом, існує і в країнах без імперського світогляду. Те, що остання має шанси працювати в Сербії, наочно підтверджують згадане видавництво «Лагуна», фільми Срджана Драґоєвича, серіали Синищі Павича, фестивалі EXIT і «Сабор у Гучі». Крім цих, безперечно, успішних масових продуктів у країні є свої подвижники, здатні принаймні повільно змінювати культурні потреби бодай маленького кола співвітчизників. Діючи спільно, вони можуть перетворити падіння на політ над прірвою.