▪   Анатолій Астаф’єв (Дністровий)

Партизани глобалізації

Глобальні процеси породжують нові форми соціальної нерівності та відчуження

 

У кабаре глобалізації держава танцює стриптиз, і до кінця вистави на ній лишається лише мінімально необхідне: її репресивні повноваження. Коли її матеріальна база знищена, суверенітет і незалежність анульовані, політичний клас стертий з лиця землі, національна держава перетворюється просто на службу безпеки мегакорпорацій.

З латиноамериканської газети

 

 

«Пост»-епоха

Ще в наприкінці ХІХ столітті Фрідріх Ніцше здійснив серйозне прогнозування світової конфігурації доби мультикультуралізму, зокрема у «По той бік добра і зла» він писав: за всіма моральними і політичними рампами… здійснюється потворний фізіологічний процес, що розвивається все більше й більше, – процес взаємного уподібнення європейців, їх зростаюче звільнення від умов, серед яких виникають раси, пов’язані кліматом і станами, їх зростаюча незалежність від будь-якого визначального середовища, яка упродовж цілих століть з однаковими вимогами прагне позначитися на душі й плоті людини, – значить, здійснюється повільне виникнення по суті своїй над-національної і кочівної людини, визначальною рисою якого, кажучи фізіологічно, є maximum мистецтва й сили пристосування.

На думку Ніцше, це нагадує теорію природного відбору, адже таким чином дається карт-бланш винятково сильним людям, і така демократизація Європи хилиться до народження типу, підготовленого до рабства в найтоншому розмінні слова: сильна людина в окремих і виняткових випадках повинна ставати сильнішою і багатшою. Він передрікає, що це шлях до розмноження тиранів – у всіх можливих значеннях. Очевидно, що Ніцше, як би мав можливість спостерігати за цивілізаційними процесами після свого життя, міг би достеменно говорити про інструменти політичного та адміністративного, економічного, інформаційного домінування, без яких навряд чи обходиться теперішній стан справ; зрештою, користування ними відбувалося в різні часи – лише з різними можливостями і в різних масштабах. Щоб не потонути в нетрищах філософської теми Надлюдини, Людини-мегамашини чи майбутньої Людини-кіборга, обмежуся лише соціальним вираженням і наслідками подібних ідей.

Можна наводити до кількох десятків «кучерявих метафор», що прагнуть відобразити наш час: «ера масового обслуговування», «суспільство постнестачі», «постцивілізація», «постіндустріальне суспільство», «постісторія», «технотронна доба» та інші. Всі вони будуть сонорними з передбаченням Ніцше щодо утворення транснаціонального суспільства. Куди складніше завдання – дати дефініцію, а точніше – обрати для неї такі складові, що найбільше відповідатимуть ситуації. Таке питання не під силу цілим наукових структурам, не те, що моїм скромних розмислам. Утім я наберуся мужності і спробую сказати найважливіше – принаймні те, в що вірю і навіть коли це суперечитиме панівним чи загальновизнаним положенням. Попри різноманітне розгалуження, строкатість, багаторівневість, полісемантичність і диференційованість теперішнє суспільство видається мені таким, що має виразною лінію «зламу». Злам – це не лише зустріч несумісного чи неоднорідного, – це радше територія самого конфлікту, точка бінарного зіткнення, в якому протилежні полюси буквально «зламуються» одне об одного, втрачаючи свою динаміку або піддаючись розщепленню від подібної взаємодії. Фізична картина, до якої я вдаюся, ясна річ, украй збіднена, але коли давати культурологічні штрихи, то це співіснування різних соціокультурних світів, які витворюють відчуття «розмитих» ідентичностей.

Чи настільки подібний світ плюралістичний чи децентрований, як нам здається? Соціальна нерівність, на стрімке поглиблення якої все більше звертають увагу вчені та аналітики, – це далеко не одиничний приклад суспільної поляризації. Про її суть можна сказати ще гостріше – і вона полягає в подвійній динаміці концентрації засобів примусу та концентрації економічних засобів.

Соціальне: революція чи захист?

З ніцшеанськими прогнозами нової форми тиранії певною мірою солідаризується і концепція колективної дії Алена Турена, який – на перший погляд лише у лівому ключі – ще в 70-х минулого століття справедливо зазначав, що в постіндустріальному суспільстві, де культурні послуги замінили матеріальні блага в якості серцевини виробництва, саме захист суб’єкта, в його особистості та в його культурі, проти логіки апаратів і ринків, замінює ідею класової боротьби. Цікавий аспект – розуміння Туреном соціального руху, який у теперішніх умовах проголошується найефективнішою колективною формою впливу на неприйнятну ситуацію і навіть заслуговує на заміну статичного та застарілого терміну «суспільство». Він стверджує, що соціальний рух є соціальним конфліктом, і культурним проектом, його завжди спрямовано на реалізацію культурних цінностей і, водночас, на перемогу над соціальним супротивником.

Звісно ж, це були соціальні реалії Європи 60-70-х минулого століття, коли ринок праці та захист прав працівників був не настільки диференційованим (через відсутність різноманіття професій і ієрархії вакансій, не кажучи вже про адміністративні чи правові процедури), як тепер, коли можна було – з дещо ризикованою аналітичною натяжкою – припускати, що бінарність «капіталізм – робітники» (а не марксистський пролетаріат!) залишається впливовою ідеологічною реальністю, тобто самим осердям референції соціальної боротьби, яку новий впливовий політичний суб’єкт післявоєнного періоду – профспілки – розглядали вже не в категоріях революційної дії, а в межах консенсусного дискурсу та відповідного права.

Словесні баталії навколо застиглого та абстрактного ярлика «пролетаріат», що тривали впродовж ХХ століття, нагадують іронію дослідника феноменології Ернста Туґендгата щодо істини, з використанням якої – як окремого поняття – проблема істини зникає взагалі. Як би там не було, але розведення понять пролетаріату та робітників стало вагомим здобутком у соціологічній науці щодо подолання статичних ідеологем модерного марксизму і щодо розуміння актуальних процесів у суспільствах другої половини ХХ століття. Зміщення фокусу з революційної риторики в площину захисту прав людини та, як похідна, покращення умов життя і праці наділили клас працівників рисами індивідуальності. Це справді можна вважати найбільшим досягненням соціальних мислителів та аналітиків, які подолали догму модерного марксизму і зробили клас спершу робітників (а згодом працівників) не об’єктом ідеологічних маніпуляцій, а суб’єктом соціальної дії та вагомим учасником соціуму, який може на рівних вести переговори з апаратом держави чи соціальною владою.

Тож схожу тактику Турена захисту прав суб’єкта можна застосовувати і до захисту автентичності, на чому наполягає Чарльз Тейлор (див. його роботу «Етика автентичності»). Це досить цікавий момент, коли одна доктрина здатна діяти, як у соціальному ключі – на захист працівників, так і в неотрадиційному – на захист тієї чи іншої «пробудженої» групи чи етнокультурної спільноти.

Це породжує нові лінії конфліктів – не стільки між трансконтинентальними політико-економічними «домініонами» як світовими центрами виробництва (скажімо, Азіатсько-тихоокеанський регіон, США, ЄС), скільки розгортання цих конфліктів у вигляді дрібних «спалахів» скрізь і всередині всього. Йдеться про докорінну та прискорену трансформацію соціального ландшафту людства інформаційної доби, спровоковану реальним розвалом «держави всезагального благополуччя» (welfare state) як політичної стратегеми і врешті-решт суспільної віри. Її гіпотетична гармонійність – особливо перед спогляданням картини світу як дискретних і неоднорідних кадрів – тепер сприймається як соціальна утопія. Відчуття втрати впорядкованості світу та асоціації останнього з «великим хаосом» – ось перший подих нового тотального мислення, що з’являється у вигляді депресивних футурологічно-апокаліптичних прогнозів, у вигляді проектів завтрашнього дня як доби нестачі, перенасичення та непрогнозованих процесів, які викличуть різкі соціальні, економічні чи навіть кліматичні перепади.

Утім, переживання хаосу чи апокаліптичності – це лише ірраціональне вираження цього мислення. Воно отримує нове обличчя й у повсякденному, зокрема через одноманітні потоки дискретних, неієрархізованих і навіть не завжди сумісних речей. Цей цікавий тип тотальності обережно та непомітно «організовує» розгортання і плюралістичної багатоманітності, і співіснування «інших». Попри те, що все це має право на існування та саморозвиток, однак здатне розгортатися насправді у чітких координатах, репрезентаціях, формах. Зокрема, це функціонально й точно розвинуто в неписаній, але всім зрозумілій ідеології сучасного. Берман зауважує, що бути сучасним – означає знаходитися в оточенні, що обіцяє пригоди, владу, гру, ріст, зміни самого себе й світу. І водночас – це загроза руйнування всього, що ми маємо, що ми знаємо, всього, що ми є. Сучасний життєвий досвід не знає географічних і етнічних кордонів, класових, національних, релігійних і ідеологічних розрізнень; у даному випадку можна стверджувати, що сучасність об’єднає все людство. Але ця єдність має парадоксальний характер, це єдність розрізнення.

Локальність і приреченість

Британський соціолог польського походження Зиґмунт Бауман якось сказав, що «локальність» у глобалізованому світі – це знак соціальної знедоленості й деградації, і незручність такого існування підсилюється тим, що в умовах, коли суспільні простори відсунулися далеко за рамки «локального» життя, це поняття втрачає свій смислотворчий потенціал і потрапляє в залежність від напрямкових і пояснювальних дій, які на локальному рівні не підлягають контролю.

Жодним чином не йдеться про нагнітання апокаліптичної картини, радше про те, що соціальна поведінка дедалі стає гнучкішою, фрагментованішою, а значить не вельми контрольованою. Саме тому термін «соціальна політика» сьогодні – це радше латання дірок у струхлявілому лантуху, в якому одні місця – міцні, інші ж – геть прогнилі. Оскільки уніфікаційні моделі регулювання чи допомоги не спрацьовують, це призводить до виникнення все нових і нових депресивних контрсегментів – контркультурних, контрекономічних, контрправових, контретичних.

Утім, соціальний треш і культурний андеґраунд, які з естетичної точки зору сприймаються як несподівано-неординарне бачення світу, значно більше піддаються декору, ніж їхній протест і непримиренний запал. Можна навіть сміливо перефразувати думку Карла Маркса щодо праці, яка стала товаром: протест також є блискучим та успішним товаром, оскільки він ексклюзивний, відмінний від загальної картини, а значить неповторний. Тофлер це називав фрагментацією суспільства, яку супроводжує диверсифікація цінностей. І несподівана популярність гасла «створи свій стиль» є відображенням цього історичного руху, адже чим більше фрагментоване чи диференційоване суспільство, тим більше число різноманітних життєвих стилів. І – найголовніше – чим більше соціально прийнятних моделей життєвих стилів позиціонуються в суспільстві, тим ближче воно до стану, коли кожний індивід створює унікальний і лише йому притаманний життєвий стиль.

У результаті ми спостерігаємо не пристосування, а мімезис соціалізації: безпосередню ідентифікацію індивіда зі своїм суспільством і через це останнє зі суспільством загалом. Таким чином, згідно Маркузе, формується одномірне мислення, зокрема з боку виробників політики та їх намісників у царині масової інформації. Це дещо нагадує суворий поділ на касти в стародавній Індії, де індивід приречений залишатися в своєму соціальному «гетто» назавжди, тобто, він позбавлений прав і благ пізнати якісніші, ефективніші чи загалом ієрархічно вищі задоволення й послуги, не кажучи вже про формування нових, на щабель вищих, потреб.

Повстання етнічних «чужих» у сучасній Франції, з масовими підпалами машин у різних містах і регіонах, – це також і футурологічна картина недалекої соціальної партизанщини, яка виникне на ґрунті нелегітимності. Цей приклад не є взірцевим, однак повстання «інших» можуть відбуватися не лише на етнічному, релігійному чи соціальному ґрунті. Це можуть бути інші мотиваційні суміші, які роблять із нас партизанів не з нашої волі, партизанів у власних повсякденних шпаринках, тобто «зайвих» у житті чи системі координат того ж цілого. Це означає, що так званий глобальний світ, який призвів до подібної моделі соціальної поведінки, є невідомим, бо уявлення про навколишнє асоціюються винятково з даним образом і стилем, тобто з обставинами «тут і тепер».

Зворотній бік медалі змалював один американський політолог: зокрема те, що глобалізація надала найбагатшим більше можливостей роботи гроші ще швидше. Іншими словами, ми стала свідками виникнення не просто разючої соціальної диференціації, а різкого соціального «зламу», нечуваних «кліматичних» перепадів у його ландшафті.

Протидія неефективній владі

Ми живемо в час занепаду інституту держави, краху її соціальної політики чи інших регуляторних функцій, що сприяють функціонуванню суспільства. Ми живе в час реального хаосу, в якому ситуацією користаються лише окремі політико-фінансові групи та надпотужні транснаціональні корпорації. Не треба лукавити, що це наївні фанатами чи мрії. На думку спадає теорія партизана Карла Шміта. Втім, якщо з неї «вилучити» ностальгію за авторитарно-тоталітарним порядком чи по-фашистському прозорим реалізмом загалом, якщо її ідеологічно переформатувати, зокрема з орбіти антиліберального дискурсу і навпаки – взяти на озброєння громадянського суспільства (а в посткомуністичних умовах – проти недолугої та корумпованої влади), то можна отримати цікавий і несподіваний політико-ідеологічний мікс. Елемент «підпілля» чи «повсякденної соціальної дії» з теорії партизана Шміта може бути корисним мобілізаційним механізмом для формування повномасштабного тіньового суспільного договору. Про що йдеться?

Оскільки в суспільства не має можливості діяти легітимним способом, бо такий шлях боротьби з мафіозно-корпоративною, схильною до авторитаризму владою, не дає жодних результатів, тобто всі дії є наперед «паралізованими», громадянам, суспільним прошаркам та іншим нішам соціуму залишається вдаватися до різноманітних методів опозиційної діяльності, які викликатимуть реагування влади. Ось так мимоволі всі ми стали партизанами, щоправда – на відміну від партизанів модерного часу – без гвинтівок і гранат.