28 квітня, 2016

Культурна дипломатія, або Вміст цукру в цукрі

В одній польській культовій кінокомедії 1960-х років головний герой, що виробляв самогон, пояснював купівлю великої кількості цукру своїми науковими дослідженнями «вмісту цукру в цукрі».
Матеріал друкованого видання
№ 16 (440)
від 21 квітня, 2016

Мені пригадався той кумедний епізод як добра метафора для з’ясування, що робить культурна дипломатія, але про це трохи згодом. Нещодавно Міністерство закордонних справ створило департамент публічної дипломатії, а в ньому відділ із п’ятьох осіб, завданням якого буде побудова сучасної культурної дипломатії України. Ця ініціатива похвальна в усіх аспектах, і на неї сподівалися віддавна. Можна міркувати й дискутувати про модель, запроваджену в Україні, але жодна з наявних у світі моделей не підточує головного завдання культурної дипломатії, а саме створення позитивного образу держави. Є країни, для яких культура, а отже, і культурна дипломатія належать до справ найвищого державного значення (Франція); країни, які виробили модель публічної дипломатії, що править за взірець для інших (Велика Британія); країни, для яких створення потужної публічної та культурної дипломатії було способом змінити сприйняття держави й народу (Німеччина); країни, які, підтримуючи інших, будують свій позитивний образ (Швеція, Швейцарія), а є й країни, які відносно небагато вкладають у свій образ за кордоном, зате роблять великі інвестиції в самій країні, тож інші вважають їх зразковим місцем для життя (Канада). Усі держави, які зробили ставку на публічну та культурну дипломатію, розповідають про себе, своє бачення світу та своє місце серед інших країн, одне слово, про важливі для себе цінності.

Видатний мислитель Юзеф Тішнер охарактеризував цю діяльність так: «Повноцінний діалог формується на основі певного експліцитно або імпліцитно утвердженого принципу: ані я, ані ти не здатні пізнати правду про себе, якщо будемо далекі одне від одного, замкнені в стінах наших страхів, бо ми повинні дивитися на себе немов ззовні, я твоїми, а ти моїми очима, повинні порівняти під час розмови наші погляди, і тільки отак можна знайти відповідь на питання, які ми насправді».

Дипломатія становить частину КУЛЬТУРИ, а не навпаки, про що часто забувають професійні дипломати, а ще частіше політики

Слова Тішнера визначали філософський вимір моєї діяльності як дипломата, а багаторічний практичний досвід дав мені змогу зрозуміти кілька істин, важливих для здійснення культурної дипломатії.


1. Дипломатія становить частину КУЛЬТУРИ, а не навпаки, про що часто забувають професійні дипломати, а ще частіше політики.
2. До культури треба ставитись як до добре настроєного інструмента, а не як до простого знаряддя на кшталт молотка (не треба «гамселити молотком», бо то завдання пропаганди, яка, дарма що до неї вдаються в дипломатії, має тимчасовий характер).
3. Культурна дипломатія України починається в Україні й закінчується в Україні. Передача назовні має бути узгодженою і становити результат широкого суспільного консенсусу.
4. Культурна дипломатія — діяльність багаторічна, це інструмент державної політики, розрахований на тривалу перспективу, а тому й не повинна бути конкретним знаряддям політичної орієнтації, яка
переважає в цю мить.
5. Розповідаючи про себе, не можна казати неправду, бо на ній далеко не заїдеш і її викривають за найменш сприятливих
обставин.
6. Німецьке МЗС щороку виділяє 40% свого чималого бюджету на культурну та публічну дипломатію, і цей показник допомагає нам усвідомити значення й масштаб виклику.
7. Гроші мають значення, але ще більше значення мають ідеї, і саме це є головним викликом для творців української моделі публічної та культурної дипломатії.
Україна після 25 років незалежності вирішила приєднатися до світового дискурсу культурної дипломатії та запропонувати власну розповідь, тож нехай дороговказом для неї будуть слова Вацлава Гавела: «Ненастанно шукаймо нові наукові рішення, нові ідеології, нові системи контролю. Інакше кажучи, шукаймо нові НАРАТИВИ, які розвивали б у нас елементарне чуття справедливості, здатність бачити речі так, як бачать їх інші, чуття трансцендентальної відповідальності, архетипної мудрості, доброго смаку, відваги, милосердя і віри».
Саме те, скільки «цукру в цукрі» матиме українська розповідь, свідчитиме про її значення та привабливість для інших.