Українську політику в царині пам’яті за останні два роки було зведено на маргінес. Окрім необхідних для відкритої демонстрації історичних жестів у бік північного сусіда, держава на системному рівні ігнорує проблеми тоталітарного спадку.
Тим часом польський досвід показує, якою продуктивною та ефективною може бути діяльність у сфері подолання історичного досвіду комунізму. На цю тему Тиждень спілкувався з директором варшавського відділення Інституту національної пам’яті (ІПН) Польщі Єжи Айслером, який приїздить до України в межах спільного проекту Книгарні «Є» та Польського Інституту в Києві «Європейський досвід: Польща».
Читайте також: «Гуманітарна політика» в Україні повернулась у радянсько-російське річище
У. Т.: Політика у сфері національної пам’яті – це ноу-хау посткомуністичних країн кінця минулого століття чи усталена після Другої світової практика розвинених держав Заходу?
– Як на мене, про винахід ХХ століття не йдеться. Не названа саме таким чином історична політика (чи битва за історичну пам’ять) мала місце практично за всіх систем та режимів. Фараонам, королям, цісарям, царям, султанам тощо завжди було важливо представити себе в найкращому вигляді не тільки перед підданцями й міжнародною спільнотою, а заразом і перед нащадками. Йшлося переважно про те, що було добре, мудре й гарне у виконанні влади, а не про те, що було зле, погане й огидне.
Сьогодні ми часто характеризуємо такий тип діяльності як маніпуляції або ж пропаганду, хоча інколи прагнемо надати цьому позитивного звучання, називаючи історичною політикою. Подекуди в її межах шукаємо відповідників нашим переконанням. Наприклад, це можна спостерігати на полі боротьби за заслуги окремих держав у перемозі альянтів у Другій світовій війні. На Заході ще донедавна не достатньо повно згадували роль, яку відіграв Радянський Союз у розгромі Третього Рейху. Аналогічно в СРСР дуже мало говорили про допомогу, яку Червона армія отримувала від американців і британців, та про воєнні здобутки союзників на Заході.
У. Т.: Яку роль відіграє історична пам’ять у розвитку сучасного польського суспільства? Чи стала держполітика в цій царині ефективним інструментом дерадянізації?
– Часто можна почути, що народ без історії та пам’яті приречений на забуття. Не знаю, чи це правда в усіх випадках. Та стосовно Польщі – однозначно так. Без перебільшення скажу, що в житті нашого суспільства (принаймні його найосвіченішої частини) роль історії важлива, і часто вона є фактором національної свідомості. Я не до кінця переконаний, що насправді історична політика, яку проводять останнім часом, спричинилася чи й надалі спричиняється до дерадянізації Польщі. З одного боку, всупереч цим зусиллям, спостерігається захоплення окремими фільмами, коміксами, піснями, аксесуарами, які походять із комуністичного минулого, особливо з відносно найбільших ліберальних 1970-х років. Із другого – нам не вдалося переконливо довести, що інтенсифікація історичної політики значно обмежила вплив на поляків так званої пострадянської ментальності. Я думаю, що в цьому процесі найбільшу роль відіграє зміна часів та генерацій. З очевидних причин щороку стає дедалі менше людей, які з власного досвіду знають період комунізму, й водночас більше молоді, для котрої це вже cкам’яніла давнина.
Читайте також: Про міфологію «вітчизняної війни»
У. Т.: Із якими перешкодами та проблемами зіштовхується ІПН? Чи виступають якісь партії за згортання його діяльності?
– Засадничо єдиною політсилою, чиї окремі представники майже постійно домагаються ліквідації ІПН, є посткомуністична лівиця.
У. Т.: Що робити, аби подолати болісний спадок тоталітаризму?
– Це довготривалий процес, який не припиниться в осяжному майбутньому. Певно, дуже важливо не переносити на молоде покоління наших комплексів, стереотипів, фобій та упереджень. Вочевидь, потрібно вчити юних відвертості, цікавості до світу, толерантності до інших людей, позицій, поглядів тощо. Слід також показувати, що світ довкола не чорно-білий. Ніколи не буває, щоб у протистоянні вся вина падала тільки на одну зі сторін. Варто, мабуть, намагатися культивувати співпереживання не тільки серед молоді.
У. Т.: Як змінилося ставлення польського суспільства до діяльності Інституту за 13 років від часу його створення? Чи впливає він на повсякденне життя громадян сьогодні?
– Мені здається, оцінка його діяльності доволі стабільна. Загалом ті, хто від початку був переконаний у необхідності створення Інституту, своєї думки не змінили. До того ж нам вдалося завоювати прихильність декотрих людей, настроєних спочатку проти ІПН. Досить часто можна почути: «Я думав, ви займаєтеся тільки люстрацією та вивченням комуністичних злочинів, що мені не бачиться можливим і необхідним, однак ви робите ще й багато доброго в царині досліджень новітньої історії та популяризації їх результатів, а це я однозначно вважаю необхідною і доброю справою».
Читайте також: Совок повертається
У. Т.: Як дослідник французького колабораціонізму часів Другої світової війни, чи вбачаєте ви аналогії між співпрацею поляків із комуністичним режимом у період ПНР та французьким досвідом колаборації періоду Філіппа Петена? Які правові проблеми виникають під час спроб екстраполяції зрадницьких практик нацистського періоду на епоху комунізму?
– Очевидно, що не тільки я, а й деякі інші польські історики вбачали певні аналогії, попри існування багатьох розбіжностей, ПНР та Франції 1940–1942 років. В обох випадках маємо справу з державами, формально незалежними, однак реально не суверенними. Згадаймо, що після поразки 1940-го Франція Віші мала більше, ніж здавалося б, ознак незалежності. На підставі договору про капітуляцію на півдні країни, не окупованому німцями та італійцями, частина влади була передана старому маршалові Філіппу Петену. Існували французькі адміністрація, поліція, шкільництво, правова система. Французам також було залишено стотисячну армію і водночас четвертий за чисельністю на планеті військовий флот, базований у Тулоні. Крім того, режим Віші певний час зберігав свою зверхність над переважною частиною Французької колоніальної імперії. Франція, принаймні початково, мала дипломатичні відносини із 32 державами світу й, зокрема, Радянським Союзом (до червня 1941-го), США (до листопада 1942-го) й Апостольською столицею. До осені 1940-го у Віші функціонували консульські відділи окупованих країн: Бельгії, Нідерландів та Польщі, хоча німці від самого початку вимагали їх ліквідації.
Так само Польща під владою комуністів була державою формально незалежною, але вже не суверенною. Вона мала власну польську владу (однак не обрану вільним голосуванням), армію (хоча остання була залежна від Радянського Союзу), валюту (якої, проте, не можна було ніде поміняти), обов’язкову офіційну польську мову й такі необхідні для суверенної держави атрибути, як гімн, прапор та герб (на відміну від символів інших держав соціалістичного табору змінений мінімально – білого орла лишень позбавили корони), і найпоказовіше – Польща була членом багатьох міжнародних організацій, передусім ООН, та підтримувала дипломатичні відносини із близько 100 країнами світу, однак вона не була суверенною ні у внутрішньому вимірі, ні в міжнародному.
Але, окрім цих спільних рис ПНР та Франції періоду Віші, важко говорити про якісь прямі аналогії між політикою колаборації французів із німцями в роки Другої світової війни та співпрацею мільйонів поляків із накинутою їм Сталіним за мілітарної допомоги Червоної армії та НКВС комуністичною владою. Мені не здається, що французький повоєнний досвід зведення рахунків із явищем посібництва придатний для Польщі після зміни системи влади, що відбулась у нас 1989 року. Пам’ятаймо: Франція так і не розплатилася чесно з тим тяжким спадком (1953-го в тюрмах уже не було жодної особи, засудженої за колаборацію, навіть тих, чиїм вироком стало пожиттєве ув’язнення) і під цим кутом зору вона не може бути взірцем для Польщі та інших посткомуністичних країн.
ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ ЄЖИ АЙСЛЕРА:
«Суспільно-політичні концепції французьких правих 1918–1940» (1987)
«Колаборація у Франції 1940–1944» (1989)
«Філіпп Петен» (1991)
«Березень 1968-го. Генеза, перебіг, наслідки» (1991)
«Нариси політичної історії Польщі 1944–1989» (1992)
«Польський рік 1968» (2006)
«Грудень 1970-го. Генеза, перебіг, наслідки» (2000)
«Польські місяці», або Кризи в ПНР» (2008)
Читайте т акож: Вони дограються