Один хлопець, що був із нами, кинув недопалок прямо собі під ноги.
– Підніми і викинь у смітник, – наполіг Іван.
– Ти знайшов, де дбати про чистоту, подивися, який капець навколо, війна ж, не до чистоплюйства…
– Після Майдану ми не маємо права так поводитись!
Так, пам'ятаєте, ми всі вірили у Майдан як точку неповернення? Що все зміниться після тих жертв, зрадити яких не маємо права. І після ще більших жертв, завданих війною, що до лютого цього року ховалася за абревіатурами АТО-ООС. Ця наївна віра у те, що зміни прийдуть ззовні. Створиться, як модно нині казати, такий вайб, що унеможливить прикрі рецидиви минулого.
Хочеться нагадати, що рік тому найбільш обговорюваною темою був концерт російського репера Басти в Києві. Добре вдягнена молода публіка із дещо зверхніми манерами перегавкувалася з активістами, які пікетували той концерт. «До чого тут політика, ми любимо його творчість», – приблизно таким був усереднений меседж шанувальників Басти. До перших ракетних ударів по Києву залишалося кілька місяців. І так, для цих фоловерів російських культурних трендів бомбардування української столиці стало повною несподіванкою. «Як це можливо у ХХІ столітті, де є Ілон Маск, гіперлупи і безлактозне молоко?» – дивувалися вони. Бо в їхніх інформаційних бульбашках не було Іловайська, Дебальцевого, Донецького аеропорта. Бо «це все політика»…
Читайте також: Крижані поцілунки імперії
У перший місяць великої війни на людей у формі з автоматами на київських (і не тільки) вулицях ледь не молилися. Потім ейфорія минула. Вже наприкінці квітня ми з побратимами охороняли вхід у замінований ліс, нерідко траплялися перехожі, нетверезі й агресивні: «Що ти мені розповідаєш, я 25 років у цей ліс ходив».
У дистанційованих від війни людей, що як заспокійливе дивляться ролики Олексія Арестовича, виникає ілюзія, що ще трохи і життя повернеться у довоєнний цикл. Але машина часу залишається елементом фантастики і ніщо не віщує її появи. Війна, скільки б вона не тривала, може стати моментом покаяння для кожного з нас, для суспільства в цілому.
За що каятися, перед ким каятися?! Пропоную звернутися до джерел. У давньогрецькій мові, якою писалася вагома частка базових для християнства текстів, покаяння звучить як «метаноя» і буквально означає «зміна способу мислення». Це якраз те, що мало би статися з нами в добу випробувань. Відомий у психології факт: кожен ветеран є людиною із загостреним почуттям справедливості. Коли він її не знаходить, посилюєттся те, що зветься в'єтнамським (афганським і далі за парадигмою) синдромом. У суспільстві, що пережило війну, почуття справедливості і відповідальності має бути загостреним в цілому.
Кого не переконують апеляції до богословів з минулого, прошу подивитись відео нашої сучасниці і співвітчизниці Ярини Чорногуз, яка воює в одному з підрозділів морської піхоти. «Змініться, будь ласка, поки України є багато», – закликає вона. І це теж про покаяння як зміну способу мислення.
Для тих, хто виживе, не має залишитися місця для компромісів із власним сумлінням. Отже, й для «великой русской литературьі» та всієї іншої імперської периферії. Це досягається покаянням, коли мислення змінюється таким чином, що не цензура, а власна воля забороняють читати «Медузу», слухати російську попсу чи кидати недопалки собі під ноги. «Ми ж не русня», – як любив казати мій ротний.