Своєю поведінкою керівництво держави демонструє зверхність і байдужість до громадської думки. При цьому заради піару чиновники проводять показові заходи, які мають імітувати «спілкування з народом». Але ефективної комунікації влади із суспільством не буде доти, доки вона не подолає радянських комплексів і не прийме як належне сучасну дійсність.
НАВІЩО ТОДІ ВОРОГИ?
Уряд домовився про співпрацю з провідними енергетичними компаніями світу. Паралельно відбулися переговори між міністром енергетики і вугільної промисловості Юрієм Бойком та єврокомісаром Ґюнтером Еттінґером, а фахівці, запрошені Міненерго з України і Європи, обговорили перспективи енергетичного співробітництва на конференції в одному з готелів центру Києва. Здавалося б, суцільний позитив? Однак українські урядовці зробили все, щоби створити з цих подій антипіар. Про проведення заходу журналістам та експертам стало відомо в останній момент, хоча в Європі про це знали заздалегідь і дивувалися, чому українське міністерство приховує інформацію. Їм довелося чекати годинами без жодних пояснень: на конференцію їх не допустили й про перспективи будь-якого спілкування з посадовцями не повідомляли. Медійники, зрештою, мали самі дізнаватися, що комісар Еттінґер приїде лише ввечері й лише в Міненерго. Так, ніби влада не зацікавлена в поширенні інформації, ще й цілком позитивної для неї…
Національна комісія регулювання електроенергетики України змушена розраховувати підвищення тарифів на електроенергію для населення. Про це було заявлено на одному із заходів у НКРЕ, інформація потрапила в ЗМІ. Замість того щоб роз’яснювати свою позицію, демонструвати, чому і наскільки вони зростуть (а таки зростуть), Комісія заходилася все спростовувати… Цікаво, яким буде пояснення НКРЕ, коли тарифи таки підвищать? Можливо, чиновники сподіваються, що в людей настільки коротка пам’ять і бравурні заперечення забудуться?
Уже 2013 року в Чорнобильській зоні має запрацювати сховище відпрацьованих джерел радіації, куди повинні звезти радіоактивні відходи з усієї України. Воно є елементом «власного ядерного циклу», який потрібен для країни, де понад 50% електроенергії виробляють АЕС. Однак коли про плани будівництва такого сховища заявляло попереднє керівництво, нинішні можновладці влаштовували формену істерику. Тепер же зводять його тишком-нишком, «забувши» провести громадські обговорення, консультації, почути думку екологів… Адже, навіть усвідомлюючи необхідність спорудження об’єкта, так само розумієш і важливість «деталей». Бо від них залежатиме безпека, особливо зважаючи на оголошені ударні темпи будівництва. А всі необхідні аспекти відстежити можливо, лише якщо забезпечити громадський контроль. У післячорнобильській Україні така вимога здається справедливою, але, певно, не для можновладців.
Ці випадки – лише невелика кількість прикладів, як нинішнє керівництво уникає спілкування з громадськістю. Навіть у темах, де її дії вимушені, або логічні, або навіть і вдалі. Коли ж ідеться про критику влади, її представники часто виявляють хамство, а то й вдаються до бойових дій. Усі журналісти, які наважуються погано писати про неї (а їх усе менше), – «холуї» (визначення народного депутата від ПР Яна Табачника), «ручні собачки, залежні від хазяїна» (мер Харкова Геннадій Кернес), «брехуни» (мер Одеси Олексій Костусєв) і так далі, включаючи ненормативну лексику. На цьому тлі важко сприймаються показні заходи на кшталт зустрічі Азарова з блогерами із промовистою назвою «Комунікація в період реформ: як владі спілкуватися з народом?». Власне, від чиновників, «відповідальних за ЗМІ», все частіше можна почути «умовиводи», мовляв, медіа мають лише інформувати. Чи не є це підготовкою до остаточної зачистки інформпростору від «неправильної журналістики», яка наважується оцінювати та аналізувати.
Читайте також: Азаров відкрив свій Face
ОБРАНІСТЬ ЧИ ПРОВІНЦІЙНІСТЬ?
Репліки прем’єра під час спілкування з блогерами вельми симптоматичні з огляду на те, як бачать «належну» інформаційну картину у високих кабінетах. Особливо пасажі про те, що негатив (про владу) ледь не є основною причиною інфляції (до речі, ще одна тема, на яку хотілося б відкрито поговорити з можновладцями, оскільки той індекс інфляції від Держкомстату, на який люблять посилатися урядовці, не корелює зі зростанням цін, який фіксують незалежні економісти і самі громадяни). Пасажі Миколи Яновича лунко резонують із весняними перлами Лукашенки про те, що нібито всі фінансові проблеми в тій країні – від операцій громадян із валютою. Мовляв, самі винні. До речі, скаржитися на негатив про себе владі мало б бути соромно. За даними контент-аналізу, проведеного Академією української преси за участю фахівців Інституту соціології НАНУ, провідні телеканали 64% уваги приділяють представникам влади, 14% – опозиції, 10% – іншим політикам. Окрім уваги до позиції, керівництву держави надається можливість говорити практично без зупинки: 76% синхрону належить представникам влади, 14% – опозиції, 10% – іншим політикам. Пряма мова можновладців та правлячої коаліції на «Першому національному» становила 98%.
Не мати змоги при цьому довести свою правоту – означає мати проблеми або зі способом представлення своєї позиції, або з нею самою. Падіння довіри до влади говорить саме за себе.
До речі, втовкмачування «говорячими головами» тез про прекрасне життя під владою «міцних господарників», які дедалі більше розходяться з реальністю, призводить до ще більшого падіння довіри. Ніхто не любить, коли його дурять, до того ж, як нібито казав Азаров на плівках Мельниченка, «тупо і глупо».
Однак представники влади, схоже, інакше не вміють. Тут спрацьовує відразу кілька факторів. По-перше, особливості походження (яке сягає корінням у радянський час), причому байдуже, чи кілька десятиліть тому певний суб’єкт був чиновничком маленького масштабу, чи мав справу з криміналом, а чи навіть працював (або керував) на підприємстві. У всіх цих категорій виробилося відчуття винятковості, доступу до забороненого (або через доступ до спецпайків, або до «нетрудових доходів») і відмінності від решти громадян, які мали «жити на одну зарплату». По-друге, звичка перебувати при владі й страх її втратити. Чи не всі нинішні чиновники свого часу так чи інакше сиділи у владних кабінетах чи були до них вхожі. Та й за кілька років опозиційності вони не дуже натерпілися. Хіба що переляк кількох тижнів Майдану так і не хоче полишати їхню підсвідомість. По-третє, особливості мислення «первинного накопичення капіталу» 1990-х, коли теперішні можновладці формували перші статки: здобувай усе, що зможеш, і не пускай на свою територію нікого. Зрештою, образа на «невдячних» людей включно з виборцями зі «своїх» регіонів, які чомусь не хочуть задовольнитися «біологічною нормою» і потерпіти, доки для їхніх проблем у влади знайдеться час.
Однак для тих, хто має такий комплекс ознак, є погана новина. Ці ознаки – свідчення не обраності, а провінційності. Адже в сучасному суспільстві статус сам по собі не передбачає виключності. Її треба довести справою.
Читайте також: Олігархічна система в Україні існує з допомогою прислужників різного штибу
ПОСТАВИТИ ХАМА НА МІСЦЕ
Проблеми з іміджем, рейтингом та іншими поняттями, які позначаються популярними іншомовними словами, у представників влади будуть доти, доки не зрозуміють: люди їм нічого не винні. Навпаки, це вони мають щодня звітувати народу, який довірив їм владу. Вони полюбляють назвати себе «менеджерами», тож час відповідати цьому званню.
Проте сподіватися на їхнє раптове прозріння марно. Тиск із Заходу і падіння рейтингів нижче межі, за якою пристойного результату на виборах можна досягнути, лише взагалі не рахуючи бюлетенів (а оголосивши заздалегідь написану цифру і сподіваючись, що «Беркут» захистить), штовхають можновладців набирати піарників і створювати видимість близькості до народу. Сподіваючись, певно, на повторення «дива» від технологів – Пола Манафорта і компанії, – які таки змогли гідно провести «ребрендинг» регіоналів у часи їх опозиційності. Але стратегічно піар-знахідки зробили регіоналам ведмежу послугу: створили очікування, яким вони не змогли відповідати.
Тож після очевидності провалу загравань із публікою у влади може лишитися два шляхи: йти напролом, не реагуючи на критику і роздушуючи спротив (або перетворити країну на задушливе гетто, або зрештою отримати арабський сценарій), чи пробувати відкритися до діалогу, а не повчання. Інстинкти штовхають її на перший шлях. Суспільство має вивести її на другий. У цьому однаково неефективні як груба сила (на яку влада відповість своєю), так і спроби «інформувати про недоліки і переконувати» (які влада не чутиме). Вихід – у поєднанні та єднанні. Поєднанні методів тиску: пікетів, точкових акцій, медіа-кампаній тощо, причому зі здатністю постійно нарощувати цей тиск. Він не має припинятися після розгону мітингу чи зривання листівок. Понад те, після періоду тиску владі має пропонуватися конструктивна альтернатива – чітка, прагматична й виконувана «тут і тепер». Єднання ж стосується різних груп, які повинні координувати свою діяльність, підтримувати і захищати одне одного. Якщо замість розрізнених акцій діятимуть мережі, очільники держави змушені будуть таки почути. Хай не кожного, а тих, хто говорить. Однак інакше хороших манер її не навчити.
Читайте також: Пси режиму: українська міліція здатна воювати лише проти громадян
СВОБОДА ВІД СЛОВА
Обмеження доступу до інформації, перекручування фактів, тиск на ЗМІ та відверте хамство – такий стиль спілкування з медіа давно перетворився на норму для українських можновладців.
8 жовтня канал «Україна» транслював відкриття спорткомплексу «Олімпійський» із плашкою «Наживо». Але прямої трансляції насправді не було: церемонія розпочалася о 20:00, на «Україні» – з 20-хвилинним запізненням. Журналісти-очевидці припускають, що пряму трансляцію скасували через те, що на стадіоні освистали Віктора Януковича. Телеглядачі ж цього моменту не побачили.
Українських та іноземних журналістів, які хотіли поспілкуватися з Януковичем після завершення Конгресу російськомовної преси, замкнули в залі президент-готелю «Київський» після виходу звідти гаранта і тримали там близько 15 хвилин. Раніше, після свого виступу, Віктор Федорович зі сцени пообіцяв присутнім відповісти на їхні запитання після заходу.
Під час прес-конференції президента Януковича його прес-секретар Дарка Чепак надавала журналістам слово не відповідно до складеного ними списку, а на власний розсуд. Пізніше речниця гаранта зізналася, що попередньо узгоджувала з представниками ЗМІ теми запитань.
Журналістів, акредитованих на засідання Кабінету Міністрів від 23 червня 2010 року за участю президента Віктора Януковича, не допустили до нього. Прес-секретар прем’єра Віталій Лук’яненко пояснив, що в залі засідань для представників ЗМІ забракло місця.
Президент Віктор Янукович у статті для газети The Wall Street Journal завищив реальне зростання обсягу прямих іноземних інвестицій в Україні з 5% до 35%.
У медіа-середовищі не раз закидали українській службі Euronews, яка мовить лише півтора місяця, в необ’єктивності висвітлення інформації, підіграванні владі. Фінансує її Національна телекомпанія України. Свого часу заступник директора НТКУ Валід Арфуш так роз’яснював нову політику каналу: «Я вважаю, що «Перший національний» обов’язково має бути провладним… Він завжди висвітлюватиме роботу влади, доноситиме лише позитивну інформацію до глядачів… має підтримувати її, а влада повинна знати, що «Перший Національний» завжди її захищає». Ознаки підтримки керівництва держави було помічено в роботі української версії Euronews від початку її існування: зокрема, висвітлюючи акції протесту опозиції в День Незалежності, канал применшив кількість їхніх учасників.
Журналістів позбавили можливості ставити запитання президентові Венеціанської комісії Джіані Букіккіо, який приїхав до України для участі в міжнародній конференції, присвяченій 15-й річниці Конституційного Суду України.
Під час візиту президента УЄФА Мішеля Платіні перекладач неправильно переклав йому запитання, поставлене журналістами. Воно було сформульоване так: «Чи знає Платіні, що під брендом Євро-2012 в Україні творять репресії?». Перекладач запропонував натомість свою версію: «Чи знає Платіні, що вся Україна вдячна жителям Донбасу?».
Під час брифінгу з віце-прем’єром Борисом Колесніковим і президентом УЄФА Мішелем Платіні журналіст одного з місцевих видань запитала в останнього, чи знає він, що «правоохоронні органи та українська влада використовують добре ім’я УЄФА для боротьби з бізнесом – проти фірми, яка виготовила футболки з написом «Спасибо жителям Донбаса…». Поки президентові УЄФА перекладали запитання, Колесніков вирішив повчити репортера професіоналізму. «Покорректней вопросы задавайте», – заявив він.
У Харкові раптово припинили мовлення два місцеві опозиційні телеканали. Медійники висловлюють упевненість, що від ефіру їх відключили за вказівкою міського голови та керівника облдержадміністрації, які нерідко висловлювали невдоволення сюжетами журналістів про роздачу земель, знищення зелених зон та витрату бюджетних коштів.
У Кременчуку заступник міського голови Микола Порицький заборонив журналістам бути присутніми на робочій нараді керівників комунальних підприємств.
У відповідь на запитання журналістки місцевого телеканалу, чому в день президентських виборів у місті не прибрали білборди з політичною рекламою Віктора Януковича, мер Геннадій Кернес обізвав репортерку «ручним собачкою, залежним від хазяїна».
Депутат від ПР Олексій Журавко накинувся на журналіста інтернет-видання «Українська правда» і намагався вихопити в нього фотокамеру.
Мер Слов’янська Неля Штепа назвала журналістку опозиційного видання «сукою» під час прес-конференції, присвяченій 100 дням свого перебування на посаді міського голови, за фразу: «Думали, що тут будуть зміни на краще, на нове. Але змін не сталося…».
Мер Одеси Олексій Костусєв назвав видання, які не входять до мерського пулу, «брехливими», а запитання журналістів від них «дурницями».
Екс-міністр з регіонального розвитку та будівництва Володимир Яцуба (нині обіймає посаду голови Севастопольської держадміністрації) облаяв журналістів, які заважали йому пройти в коридорі Кабміну. «От б…дь суки, пройти не можна!» – сказав голосно Яцуба в бік репортерів.