Поза сумнівом, грудень 2018 року увійде в історію як один із найвирішальніших і найдраматичніших періодів в історії Української православної церкви. Наелектризоване очікуваннями вітчизняне суспільство вже кілька місяців камлає: «Томос, томос, прийди», немов давні язичники, які, взявшись за руки, ходять колом у посуху, закликаючи рятівний дощ.
Однозначно об’єднавчий Собор стане моментом істини та протверезіння, часом «Х». При цьому ми вповні зможемо оцінити те, що насправді змінить отой вистражданий папірець, писаний старогрецьким стилем на руїнах колишньої слави Візантійської імперії рукою завзятого й дуже досвідченого в релігійній політиці фанаріота.
При цьому більшу частину правди про перебіг подій і деталі від простого народу приховано під покровом яскравих гасел та обережних загальних фраз учасників перемовин. Численні новопосталі «знавці від релігії», які товчуть у медіа цю тему, говорять про одне й те саме, не заглиблюючись у деталі та суть.
Читайте також: Митрополит Михаїл: «Церква має йти в народ»
Реальність така: Вселенський патріархат (нині невеликий, але дуже амбітний через свою минувшину), остаточно відчувши загрозу втратити статус формальної першості в православному світі, зважився на ідеологічно-богословський герць із Московським патріархатом за велику українську паству. За душі та право нами керувати б’ються росіяни з греками. Це наш історичний шанс для визволення, але ми доволі наївно віримо, що перемога Константинополя над Москвою конче дасть нам автокефалію, тобто церковну незалежність. Це не зовсім так. Між іншим, ми не оригінальні, з такими труднощами стикалася більшість народів, які виборювали автокефалію, до того треба ще докласти багато зусиль.
Заплановане об’єднання трьох гілок українського православ’я під склепінням Софії Київської та головуванням присланого з Фанару грецького архієрея, безумовно, є подією надзвичайної ваги. Але у випадку нашої аморфності та непринципового ставлення вона несе чималі загрози.
На сьогодні реальними учасниками стратегічних змагань за помісність, крім Української держави та Вселенського патріархату, є Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква та частина Української православної церкви Московського патріархату. Утім, церковні архітектори з Фанару наполегливо демонструють, що бачать ці конфесії (на базі яких і повинна постати об’єднана нова церква) лише об’єктами, а не реальними суб’єктами перемовин.
Зауважимо, що УПЦ КП та УАПЦ на сьогодні мають повну церковну незалежність, але їм бракує визнання в середовищі православних церков. Натомість в УПЦ МП є визнання як частини канонічного Московського патріархату, але немає справжньої незалежності. І тут для перших двох конфесій важливо, виборюючи визнання, не втратити самостійності.
Якраз багато експертів і побоюється, що вихід із багаторічної московської духовної неволі може обернутися грецькою залежністю. Крім того, витік у пресу положень проекту статуту нової церкви, прийнятого Вселенським патріархатом кулуарно, без консультацій із представниками українських конфесій, насторожує. Якщо опублікований документ правдивий, то греки-фанаріоти намагаються нав’язати нам суто свою національну модель церкви, дуже узалежнену від Вселенського Патріарха, яка не враховує тисячолітніх традицій та особливостей української церкви, що постала на базі давньої Київської митрополії та має повне право бути рівною серед інших патріархатів із усіма внутрішніми й формальними ознаками.
Константинополь у протистоянні з Москвою під тиском президента України Петра Порошенка вже й так зайшов далеко: своїми рішеннями він скасував документ, яким 1686 року за «двісті червінців і три сорока соболів» передав давню Київську митрополію в підпорядкування (чи, як трактують на Фанарі, тимчасове адміністративне управління) Московському патріархату, розглянув апеляцію Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета про накладення на нього 1997 року Московським патріархатом анафеми, зняв її як незаконну й визнав чинність єпископату УПЦ КП та УАПЦ. Ці дії, ясна річ, обурили Москву, яка пішла на розрив євхаристійного спілкування з Константинополем.
Читайте також: На порозі собору
В останньому листі Вселенський Патріарх Варфоломій, висловлюючись світською мовою, помножив на нуль главу УПЦ Московського патріархату митрополита Онуфрія (Березовського). «Ми хотіли довести до відома Вашого Високопреосвященства ці попередньо прийняті рішення Матері-Церкви через призначених нами до Києва екзархів, але, на жаль, ви відмовилися взаємодіяти з ними. Повертаючись зараз до того самого питання вдруге через цей Патріарший лист та звернення до вас як «Високопреосвященний митрополит Київський», у формі економії та милості, ми повідомляємо вам, що після виборів предстоятеля української церкви органом, котрий складатиметься з кліриків і мирян, ви не зможете еклезіологічно та канонічно носити титул митрополита Київського, котрий ви все одно носите зараз на порушення описаних умов офіційних документів 1686 року», — зазначив Патріарх Варфоломій. Тобто фактично попередив митрополита Онуфрія про його неканонічність і невизнання як керівника української православної структури.
У нашій країні здавна склалася парадоксальна ситуація: УПЦ Московського патріархату є найбільшою православною конфесією за кількістю парафій (про що свідчить статистика Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України), а УПЦ Київського патріархату — за кількістю вірян (свідченням чого є багаторічні незмінні данні всіх соціологічних опитувань). Ці дві структури й визначають обличчя православної України.
Для УПЦ КП прийняття томосу зі справжньою автокефалією означатиме ще більше посилення позицій, вихід на загальноправославну арену, а у випадку отримання документа, де буде зафіксована залежність від Константинополя, навпаки, ризик втратити образ головної незалежної, києвоцентричної та проукраїнської церкви. Останнє якраз і викликало симпатії широких верств населення.
Читайте також: Автокефалія: несподівані клопоти
З УПЦ МП після отримання томосу про автокефалію ситуація також складається непросто. Небажання йти на об’єднання, непохитна проросійська позиція керівництва конфесії (що вже не раз була зафіксована в рішеннях синоду УПЦ МП) призводитимуть до конфронтації з державою, породжуватимуть антагонізми з незалежницькими прагненнями українського суспільства, призводитимуть до внутрішньої ізоляції конфесії, скочування до фундаменталізму. Не слід забувати, що після 15 грудня, тобто постання нової церкви, Вселенський Патріарх та орієнтовані на нього православні церкви не визнаватимуть рішень ні синодів, ні соборів УПЦ МП.
Можна вже прогнозувати, що масового переходу єпископату УПЦ МП до нової церкви не буде. Ми не впевнені, чи це на гірше, бо ж формувати будь-яку нову структуру краще з якісних і добірних кадрів. Про те, що на Соборі в Софії Київській ми побачимо не так і багато владик із МП, свідчить майже стовідсоткове ігнорування ними запрошення президента України на зустріч в Український дім. Переважна частина монастирів, як консервативні структури, також поки що лишаться в лоні Московському патріархату. Бажання Фанару повністю об’єднати всі три конфесії в одну церкву під власним протекторатом не буде реалізоване, принаймні поки що. В Україні лишиться УПЦ, орієнтована на Московський патріархат, УПЦ, яка тяжітиме до Константинопольського патріархату. А якщо Фанар нав’яже новій церкві статут із власним патронатом, то, не виключено, існуватиме православна структура, яка прагнутиме повної незалежності (нехай наразі й без визнання), але з амбіціями патріархату. І це будуть реалії вітчизняної поліконфесійності.
Загальні тенденції свідчать: якщо Верховна Рада України навіть не ухвалить відповідного законопроекту про унормування назв релігійних організацій, який вимагатиме перереєстрації, УПЦ МП за фактом перетвориться на Російську православну церкву в Україні.
Читайте також: Акт про духовну незалежність
Натомість активні зміни відбуватимуться на місцях, на рівні парафій. Війна Росії з Україною і без того вже започаткувала внутрішні тертя в середовищі УПЦ Московського патріархату, розпалила природне обурення її проукраїнської частини, що незадоволена позицією керівництва, яке й далі орієнтується на Москву. Надання томосу, який породить в Україні нову, не російську, але церкву в загальноправославному канонічному сенсі, може стати детонатором: почнеться масовий відплив громад з УПЦ МП. Духівництво та віряни прийматимуть рішення про зміну своєї конфесійної належності.
Сподіватимемося, що Українська православна церква, яка має давню традицію Київської православної митрополії (котра формувалася тисячоліттями й відрізняється як від московської, так і грецької), виводить апостольське приємство ще від святого апостола Андрія Первозванного, що був на київських кручах і благословив нашу столицю, достойно пройде всі випробування та вийде з них ще згуртованішою й потужнішою. А всім учасникам майбутнього об’єднавчого Собору варто нагадати постанову Собору Київської православної церкви 1621 року (де були присутні й східні православні патріархи): «Святий апостол — це перший архієпископ Константинопольський, Патріарх Вселенський і апостол Український, на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив… Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол».