Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Пісня про тривожну молодість

16 Жовтня 2009, 00:00

 

Соромно ображати старих. Хай живуть, як звикли. Що довше, то краще. У кожного є родичі, близькі, друзі, яким вони дорогі. Треба їх берегти, але… не за рахунок онуків.
 
Не менш соромно використовувати старих. Хвиля протестів здійнялася навколо ліквідації в столиці пам’ятника Григорію Петровському, голові маріонеткового «вищого органу влади» в Радянській Україні впродовж 18 років. На пікети та вартову будку, як біля карамельного Леніна напроти Бессарабки, ресурсів забракло, але галасу наробили. Звісно, знову залучили пенсіонерів, хоча керували процесом знайомі чоловіки в ідеально пошитих костюмах цілком фертильного, як свідчить світська хроніка, віку. І знову нікого це не здивувало, бо ми взагалі втратили здатність дивуватися, якщо не йдеться про черговий шлюб чергового героя світського життя.
 
Звісно, можна сперечатися, наскільки нагальне саме зараз зняття монументів, але на тлі цілком беззмістовної діяльності столичної адміністрації принаймні один розумний вчинок слід вітати. Я б, наприклад, не заперечував, якби під колотнечу прибрали жахливу «уродіну-мать» та арку «дружби народів» (якої дружби, яких народів?) з дніпровських схилів, але то вже, боюся, станеться не в цьому житті.
 
Повторюю, старих ображати соромно. Проте якщо вони починають плутати нинішню дійсність зі своєю «Пєснєй о трєвожной молодості», варто запитати: а чим, власне, вам дорогий Григорій Іванович Петровський? Який саме його конкретний особистий внесок ми маємо вшановувати? Авжеж, неприпустимо відмовлятися від своєї історії. Я й не закликаю відмовлятися. Навпаки, пропоную згадати, хто був номінальним главою української «держави» з 1920 по 1938 рік – під час «воєнного комунізму», колективізації, Голодомору, боротьби з українізацією, Великого терору… Так ото ж.
 
А хіба не ви нас навчали класової непримиренності та революційної безкомпромісності? Я навіть не про геноцид із терором. Я лише про ставлення до пам’яток історії. Квітень 1919-го, постанова міської ради робітничих депутатів: «Не позднее пролетарского праздника 1 Мая снести долой памятники контрреволюции, которые так поганят наш город, передать их на заводы для переплавки на гильзы к снарядам для Красной Армии». Не пам’ятаєте, хто стояв до революції на Європейській площі, буквально поруч із нинішнім кам’яним Григорієм Івановичем? Якщо вже бути послідовним, куди поділися пам’ятники Олександрові ІІ, Миколі І, Столипіну? Ну добре, царів не шкода, особливо Миколи, – навіть дуже справедливо, що на його місці стоїть той, кого він так дрібно-мстиво гнав усе життя: Тарас Григорович. А ось граф Бобринський, менеджер будівництва залізниць, ентузіаст індустріалізації, батько віт­чизняної цукрової промисловості, чим вам завадив? Тим, що капіталіст, чи тим, що граф? А княгиня Ольга? А Михайлівський золотоверхий монастир? А сотні церков? А тисячі палаців? А сотні тисяч ікон? Коротше кажучи, не треба про дбайливе ставлення до пам’яток.
 
Варто відрізняти толерантність від байдужості, а байдужість від цинізму. Жорсткі слова, спрямовані старим під червоними прапорами, не дорівнюють хамству. Вони – лише необхідна частка тверезої чесності, що є складовою поваги. А ось хто зовсім не заслуговує на галантне поводження, то це вищезгадані дядьки далеко допенсійного віку, які навчилися конвертувати розгубленість літніх людей і їхню природну тугу за юністю у власні гарні костюми, непогані автівки та «золоту акцію» парламентської меншості, яка під час кожного голосування приносить непогані дивіденди. Я переконаний, що ніяка реставрація червоного режиму в нас неможлива, жодна з лівих партій про це навіть не мріє, тим більше не декларує у своїх програмних документах. Немає в Україні ніякої лівої загрози (утім, як і правої). Просто кожен черговий захід із захисту «нашого минулого» чи протистояння «фашизму» (як минулої середи) підвищує капіталізацію цього дивного господарського підприємства, яке має назву «КПУ».
 
Я навіть не знаю, чи варто переконувати в цьому тих, ким у цьому бізнесі маніпулюють як статистами. Адже вони захищають свої спогади про країну, якої ніколи не було: інтелігент Лєнін, героїчна громадянська, справедлива Вітчизняна, соціальна рівність, підступні вороги, мирний космос, газогін Уренгой – Помари – Ужгород, життя прожито недаремно. А ось інші, молодші, зі скляними очима..