Тих, хто вже готовий вибухнути обуренням, прошу пригамувати себе бодай на якийсь десяток хвилин й уважно прочитати наступні абзаци. А потім – воля ваша. Тільки не скаржтесь потім, що вас не попередили.
Увага, перша цитата!
«Рішення Европарламенту від 25 лютого 2010 року вкотре задемонструвало приховану сутність цієї штучної і нетривкої, як на мене, інституції: жаль з приводу присвоєння Провідникові Організації Українських Націоналістів Степанові Бандері звання Героя України. Це не що інше як логічна нахабна витівка космополітичних евродепутатів, що є не лише проявом брутальної зневаги до одвічних прагнень суверенности нашої Нації, але й до головного втілювача у життя цих ідей – Бандери. Европа завжди була послідовна у знищенні українського Духу… Знаково і те, що саме Польща зініціювала назване рішення, позаяк, почуваючи історичну кривду до росіян, вона сповна у своїй псевдошляхетській писі та зверхності відігрується на українцях у кульмінаційних точках нашої історії. Саме польський окупаційний режим у Галичині (починаючи від ХIV століття) виплекав український націоналістичний Дух на чолі з Є. Коновальцем, а потім С. Бандерою… А ще поляків особливо дратує, що УПА під проводом С. Бандери 1943 року виграла розпочату поляками 1918 року українсько-польську війну, вщент розгромивши польську "Армію крайову"…»
Дивтись також: Бандерівський марш у Києві
Це – зі статті члена політради ВО «Свобода», депутата Львівської обласної ради, заступника голови комісії з питань освіти та науки у Львівській обласній раді кандидата філологічних наук Ірини Фаріон «Війна з Бандерою приречена» від 2 січня 2012 року, вміщеної на партійному сайті. Як на мене, стилістика і фактаж цієї статті (якщо хочете, прочитайте її всю, але і наведений фрагмент надзвичайно красномовний) засвідчує тоталітарний характер настанов і діяльності ВО «Свобода», зневагу її проводу як до української історії, так і до самих українців. Погляньмо уважно: «Нахабна витівка космополітичних евродепутатів» – це вочевидь із репертуару Жданова/Геббельса, так само, як і «псевдошляхетська пиха Польщі». Слова про ЄС як «нетривку» і «штучну» інституцію – це Путін/Лукашенко/Каддафі. А зворот «український націоналістичний Дух на чолі з Є. Коновальцем, а потім С. Бандерою»… Якось би ще можна було перетерпіти такий вираз, якби йшлося про Миколу Міхновського, Івана Франка чи Дмитра Донцова; але ж і в такому разі ані національний, ані націоналістичний дух не є стрілецьким батальйоном, що дружно марширує зі своїм командиром на чолі.
Тим більше, коли названі зверхники, які ніколи не були духовними лідерами націоналістів, ба більше – тверезо оцінювали свої можливості та вміння і не претендували на подібні ролі. Ну, а твердження, що «УПА під проводом С. Бандери 1943 року виграла розпочату поляками 1918 року українсько-польську війну, вщент розгромивши польську "Армію Крайову"…» за мірою неправди може змагатися з найодіознішими зразками більшовицької і нацистської пропаганди – і перемагати у цих змаганнях. Бо ж з літа 1941 року провідник революційної ОУН перебував за колючим дротом нацистського концтабору, отож не міг ані керувати створеною без нього УПА, ані, тим більше, «вщент розгромити» Армію Крайову (насправді це зробили вже після Другої світової війни радянські окупанти і їхні місцеві польські прибічники).
Степан Бандера, безсумнівно, зовсім не випадково став своєрідним прапором та уособленням українського національно-визвольного руху. Так само не випадково реальними керівниками націоналістичного Руху Опору та організаторами УПА й УГВР стали інші люди. І так само не випадково ті з організаторів і лідерів Опору, хто опинився на еміграції, практично всі стали опонентами Бандери, заперечуючи його авторитаризм та етнократизм. Але справа не у Степані Бандері – він, попри всі драстичні історичні сюжети, назавжди залишиться одним із чільних символів української незламності та прагнення до незалежності. Справа у тих, хто сьогодні прагне використати ім’я Бандери та прапори УПА у своїх вузькопартійних і вельми специфічних, якщо не сказати більше, інтересах.
Так, нинішня влада – це влада щонайменше антиукраїнська. Так, це об’єктивно спонукає найкращу молодь до радикальних дій. Так, хода зі смолоскипами у центрі Києва першого січня з банерами «Бандера прийде – порядок наведе!», «ОУН-УПА – державне визнання!» та скандуванням: «Бандера – наш герой!», «Слава нації – смерть ворогам!», «Зека – геть!» – це нормальна реакція на ненормальні обставини нинішнього життя України. Але задля чого вся ця мобілізація молоді під прапорами українського революційного націоналізму, які, схоже, сьогодні прагне монополізувати «Свобода»?
Ірина Фаріон у згаданій статті веде мову щодо «убивчої для національного духу зміни етноструктури нашого краю на Сході, Півдні країни». Що цей пасаж означає на практиці? Що ці регіони України слід від’єднати? Чи що там треба істотно «почистити» етнічний склад населення, щоб відродити національний дух? Так на сході України й у ряді південних регіонів (Крим, Одещина) ця етноструктура завжди була строкатою, а великі міста на Чорноморському узбережжі будувалися як форпости спершу Османської, а потім Російської/Радянської імперії… І якщо говорити про негативні для національного духу тамтешні чинники, то це передусім незмінність багатьох радянських владних інституцій, розгул кримінально-олігархічного капіталу, панування російських мас-медіа та яловість Києва (як офіційного, так і громадсько-патріотичного) в пропаганді українських цінностей.
Але молодь орієнтують брати до уваги «зміни етноструктури»…
А ось іще одна цитата. «Чого вартує мій майстер-клас у дитячому садочку, демонізований російськими ЗМІ. Навіть така прецікава забава-навчання з українськими дітьми у них викликає істеричні припадки, і не тільки у них, але у своїх виродженців, холуїв, пристосуванців та хитромудрих радників з витруєною духовою силою і переламаними хребтами» – пише Ірина Фаріон. Взагалі-то се6ред «виродженців» та «холуїв» перебувають геть усі фахівці з дитячої психології; власне, моїх університетських знань з цього предмету достатньо, щоби зрозуміти: пані Фаріон не можна близько допускати до праці з дітьми, так само, які і до керівництва патріотичною молоддю. Але, нагадаю, вона є членом проводу ВО «Свобода» й одним із ідеологів партії.
«Прикметно, що найбільші націєцентричні викиди енергії українці робили саме тоді, коли їх найбільше чавили», – заявляє Ірина Фаріон. Що ж, справді – коли люди доведені до краю, вони рано чи пізно радикалізуються. Схоже, сьогодні саме ВО «Свобода», яке у нормальній ситуації навряд чи здобулося би на впливове місце в українському політикумі, найбільше – поряд із можновладними «донецькими» – зацікавлене в такому чавленні. Бо ж тоді відкривається реальна можливість прихватизувати не тільки ім’я Бандери, а й увесь націоналістичний спектр політичного життя. Тим більше, що владі це, схоже, не дуже заважає: ультрарадикальний етноцентризм та авторитаризм, у які б шати він не рядився, ніколи не мав особливого успіху в Україні. На відміну від революційної націонал-демократії.
А про те, що нинішня влада демонструє «безсилля позірної сили» і що «їхні (себто антиукраїнських чинників – Ред.) потуги смішні» пані Фаріон хай краще спробує розповісти дев’ятьом запорізьким «тризубівцям», котрих 12 грудня засуджено за пошкодження пам’ятника Сталіну. Того пам’ятника, який уже відновлено; а на гроші, які за постановою суду «тризубівці» мусять відшкодувати комуністам, ті збираються поставити ще один пам’ятник, цього разу у Луцьку. Наступний, очевидно, буде у Львові…
Цікаво, якби молодий Степан Бандера раптом потрапив би до сьогоднішньої України, скільки простояли би Ленін у центрі Києва і Сталін у Запоріжжі? І якої висоти паркани почали б мурувати навколо своїх маєтків можновладці та олігархи, щоб убезпечитись від справжніх революційних націоналістів?