Традиційно вважається, що близькосхідні культури — і класичні, і сучасні політичні — загалом тяжіють до деспотизму, адже їх демократизації за останні роки так і не відбулося. Навіть коли йдеться про появу більш ліберальних трендів, це не означає, що певний індекс демократії тут повзе вгору. Тим паче, у світлі останнього «відступу Заходу» (а саме, хоч і химерної, однак усе ж угоди між США й «Талібаном») та фактичної самоізоляції Штатів щодо Сирії й Лівії особливо помітно, що на Сході радше починає будуватися оновлена диктатура — з цифровим і осучасненим обличчям, гарно вписана в атмосферу ринкових відносин.
Навіть у США політичні інтереси поступилися бізнесовим: власне, це саме ті чіткі орієнтири, які постійно окреслює Трамп. І міцна постколоніальна рука, яка все ще тримає Близький Схід і на яку все помітніше починає тиснути Китай і Росія, нині має всі шанси втратити свою силу, а потужний удар пандемії й пов’язаних з нею панічних страхів відкинуть «ісламську загрозу» далеко на задній план. Утім, на цьому тлі зостається питання: а з чим входить у гіпертурбулентну ситуацію Близькій Схід, із якими постатями, на кого рівняється? Кого ставить на аватарки своїх профілів у соцмережі, хто ж ті люди, про яких можна сказати, що «ми всі як він» чи «ми всі як вона»?
Певною мірою популярність у сучасному світі (Близький Схід не виняток) реалізується через спільні маркери — чи це релігійний діяч, чи поп-зірка, чи військовий лідер. Це і хеш-теги, і перепости, і множення зображень, і багато іншого (ми рідко про це замислюємось, але ще сто-двісті років тому на Близькому Сході виняткова більшість підданих ніколи не бачила на власні очі своїх правителів). Показовий приклад тому — іранський генерал-лейтенант Касем Сулаймані, командувач спецпідрозділом «Кудс» у складі «Корпусу вартових ісламської революції», знищений у січні цього року американським авіаударом у Багдаді. Для багатьох іранців (як і шиїтів загалом, особливо орієнтованих на хомейнізм) ця постать стала культовою вже після смерті. Влада Ірану зробила все можливе, щоб перетворити Сулаймані на мученика сучасності, відбувалися масові поминальні заходи, в тому числі й серед діаспори в інших країнах (навіть в Україні).
Читайте також: Twitter-базар
Його почали зображувати на таких собі «іконах», популярних у сучасному шиїзмі, де немає заборони на зображення людського тіла, поряд із імамами Хасаном і Хусейном, та ще й разом із покійним аятоллою Хомейні. Після загибелі Сулаймані, якому приписують вплив на Владіміра Путіна (саме за його проханням начебто почалася операція РФ у Сирії) й суттєву роль у збереженні режиму Асада та проіранського уряду в Іраку, з’явилося й чимало конспірологічних версій; зокрема, начебто сам Сулаймані радше тримався других ролей: був не стільки бойовим офіцером, скільки «сірим кардиналом». Та й знав так багато, що його смерть могла бути вигідна навіть декому в Ірані. Узагалі, з цією країною та проіранськими рухами пов’язаний топ сучасних політичних культів Близького Сходу. Це передусім сам Хасан Насраллах, незмінний очільник «Хезболли»; це ще лідери «старої школи», які добре пам’ятають конфлікти 1980–1990-х (а згодом перемир’я, що так і не принесло бажаного миру). Утім, культ, сформований довкола цих діячів, навряд чи виходить за межі середовища їхніх послідовників і викликає досить контроверсійне бачення серед пересічної спільноти регіону, особливо в тих умовах, коли мусульманські рухи перебувають в якомусь режимі вичікування (і не виключено, що на тлі перемир’я США й «Талібану» та епідемічних побоювань отримають нове дихання).
Якщо із шиїтським мілітаризмом усе зрозуміло (і тут, як у випадку з іншими диктаторськими культами, значний вплив мав такий собі синтез соціалізму й ісламу), то дещо цікаво бачиться відверто воєнізований культ верховного головнокомандувача Лівійської національної армії (ЛНА) генерала Халіфа Хафтара. Свого часу сподвижник Каддафі (ще в юності Хафтар долучився до антимонархічної революції 1969 року), він став такою собі новою інкарнацією покійного «вождя арабської Африки». Проте не варто забувати, що Каддафі тут був радше зрадником: під час конфлікту з Чадом 1987 року, коли майбутній лідер ЛНА потрапив у полон, Каддафі фактично зрікся своїх оточених підрозділів; після цього Хафтар довго шукав підтримки в різних антикаддафських сил, співпрацював навіть із ЦРУ, але повноцінно зміг вийти на арену лише 2011-го, після вторгнення міжнародної коаліції в Лівію. Утім, коли Захід забуксував, Хафтар (свого часу навчався в СРСР) переключився на РФ, яка разом із ОАЕ — чи то, радше, на їхні гроші — протистоїть тріполійському «Уряду національної єдності». Хафтар поводиться як суворий диктатор із минулого, позиціонує себе незламним борцем з іноземними силами (як Башар Асад чи Абдель-Фаттах ас-Сісі), а до «освячення» його влади свого часу доклали руку саудити. Так, чимало релігійних авторитетів сприймали його як легітимного правителя, що веде священну боротьбу проти різних віровідступників; генерал бачиться як оновлена версія примар із минулого і, вочевидь, досі має всі шанси стати лідером усієї Лівії. Цікаво, що відповідних контрфігур у нових диктаторів мало. Тим більше, що їхні опоненти виступають під демократичними гаслами — як, наприклад, Фаїз Саррадж, лідер «Уряду національної єдності», що закріпився в Тріполі за підтримки турецьких проксі, — і належать до зовсім іншого штибу вождів.
Те саме можна сказати й про Сирію: попри дев’ять років конфлікту лише ті, хто стежить за розвитком ситуації, можуть назвати хоч одного з опонентів Асада. Десятки різноманітних угрупувань і альянсів, часто ситуативних, змінних, так і не змогли виявити лідера, який міг би стати символом спротиву. У тій же Сирії можна згадати хіба що Ріяда Дарара, відомого правозахисника й очільника Сирійської демократичної ради (з 2017-го), але знову ж таки, популярність цієї та інших постатей демократичного табору обмежена дуже вузькими колами.
Якщо вірити різним індексам популярності, то варто згадати ще дві владні постаті, які справді користуються популярністю серед народу і, певною мірою, вже стали культовими. Це, безперечно, Мухаммад бін Заїд Аль Нагайан. Кронпринц Абу-Дабі — військовик за освітою, знаний як меценат і благодійник, прихильник реформ. Зрівнятися з його популярністю може хіба що емір Катару Тамім Аль Сані — саме той лідер, якому випало витримати тягар блокади 2015 року. «Тамім аль-Маджд», «Славний Тамім» — такими графіті була переповнена Доха тих часів. До речі, так само, як і Мухаммад бін Заїд, він має військову освіту, та й узагалі, попри значний антагонізм Катару й ОАЕ обидва лідери діють у схожих моделях: підтримка спорту, культури, курс на ліберальні реформи. Видається, до них мав би прилучитися й Мухаммад ібн Сальман, кронпринц Саудівської Аравії. Однак за короткий час він уже встиг стати для багатьох радше антигероєм, хоча в найближчій перспективі саме йому доведеться ухвалювати найвідповідальніші рішення для країни.
Читайте також: «Незручна» смерть
Та не лише політики стають культовими постатями: минулоріч значну популярність отримала Люджайн аль-Газлюль, правозахисниця й активістка із саудівської Джидди. Уперше стала відомою 2014 року, коли була арештована за керування автомобілем (згодом саудитки таки здобули це право). Більше того, саме Люджайн виступила із петицією за скасування інституту махрамства (чоловічого опікунства), згідно з яким, наприклад, саудівські жінки не мали право виїзду за межі країни без супроводу чоловіка чи родичів чоловічої статі. За свідченням активістки, їй довелося пережити чимало лиха в саудівських в’язницях. До арешту жінка мала вже понад 300 тис. читачів у своєму Ttwitter, однак станом на березень 2020-го новин від неї не надходило: вона все ще чекає суду, перебуваючи під арештом із цілою низкою статей. Можна згадати й чимало інших правозахисниць, починаючи із Малали Юсуфзай, яка ще дитиною постраждала від насилля з боку бойовиків (звинувачують у цьому «Талібан»), уже встигла опублікувати книгу й отримати кілька престижних нагород. Вагомий здобуток Малали — це боротьба за право жінок на освіту в найконсервативніших мусульманських регіонах.
Читайте також: Убивчі інтриги
Варто було б згадати ще кількох зірок, зокрема, туніську танцівницю Нермін Сфар, яка минулого року оголосила про намір балотуватися в президенти країни. Щоправда, її кандидатура так і не була висунута: це була, імовірніше, спроба значного піар-прориву з боку ліберальних сил. А нині, як і інші зірки арабської естради, Нермін записує відео для своїх шанувальників про те, як вберегтися від коронавірусу. Інші ж топові особистості, з мільйонами підписників у Twitter, у політичному плані обережніші, хоча є й винятки. Приміром, Елісса, одна з популярних співачок арабського світу, підтримала ліванські протести жовтня–листопада цього року, хоча до участі у виборах чи агітації конкретних сил поки що не дійшло.
Майже всі знані фігури Близького Сходу — це зазвичай особистості мілітарного профілю, які мають військову освіту й пов’язані з силовими структурами. В умовах кризи, яка, що вже очевидно, очікує світ у найближчі місяці, вага таких постатей лише зростатиме, адже у складних умовах населення чекатиме насамперед активних дій не від громадянського сектору, а від інституцій державної влади. Поки що, звісно, важко сказати, наскільки сильно зачепить криза Близький Схід, але приходу якихось молодих і більш «світських» лідерів в таких складних умовах годі й чекати. Сила й влада, як і в середні віки, в мусульманському світі і надалі будуть синонімами.