Світ

  ▪   Михайло Якубович

Twitter-базар

фото: reuters
Які медіа в Арабському світі є найвпливовішими
Матеріал друкованого видання
№ 3 (582)
від 17 січня

Нещодавно випало проводити невелику відеоконференцію з двома колегами з ОАЕ. Власне, як і завжди, налаштував одну зі звичних для цього програм, але, на мій подив, із того нічого не вийшло. Виявляється, чимало популярних соціальних медіа там (ті самі месенджери Facebook і WhatsApp) мають обмежену дію й за використання того, що в нас традиційно є безплатним, треба викласти чималу суму. Я змушений був користуватися якоюсь маловідомою програмою, назву якої вперше від тих колег і почув.


Мабуть, таких парадоксів, як на Близькому Сході, нині годі шукати десь у світі. Здавалося б, в умовах величезного інвестування в цю сферу, швидкісного інтернету й масового використання смартфонів (кількість яких за останні п’ять років зросла в регіоні удвічі) важко уявити собі якісь обмеження на всесвітню мережу. Проте і в нас, пригадаймо 2017 рік, коли вперше було введено заборону на російські соцмережі та медіа, обуренню деяких співгромадян не було меж. Тепер, зрозуміло, вже мало хто про те дискутує: хтось від них відмовився взагалі, а хтось сидить через доступні анонімайзери. Власне, так само вирішується ця проблема й на Близькому Сході.

 

Читайте також: «Незручна» смерть


Утім, соцмережі є лише частиною великого інформаційного потоку в суспільствах, які, очевидно, переживають цифровий бум (Саймон Кемп, один із провідних аналітиків із маркетингу, ще у 2017-му заявляв, що цифрова сфера зростає на Близькому Сході швидше, ніж в інших частинах світу). Поряд із новими медіа не припиняють мовлення телеканали (катарська «Аль-Джазіра», саудівська «Аль-Арабія», іранський «Аль-Алям» та інші), щодня чималими накладами виходять газети, які, втім, уже мало хто читає. Та й телевізор у молоді зазвичай показує не якісь офіційні канали, а передусім гламурний MBC, певно, найбільший розважальний канал у регіоні. За даними окремих досліджень, від 10% до 20% арабських споживачів інформації (залежно від віку) дізнаються новини з друкованих видань, хоча, звісно, не факт, що навіть ця частка вірить газетам. Узагалі арабська преса, особливо «важковаговики» з країн Затоки, — це зазвичай досить об’ємні газети, як мінімум перші кілька сторінок яких пересипані хвалою державним діячам. Далі йдуть тлумачення «міжнародного становища» і, що також часто буває, критика якихось дрібниць у власній країні (як правило, такі новини стосуються розділу «інциденти», адже критикувати курс загалом ніхто не наважиться). Тобто загалом близькосхідна преса — чтиво не найцікавіше, особливо якщо врахувати специфічний стиль викладу матеріалу: те, що європейський автор умістив би в один-два абзаци, у східного часто розтікається на добрих кілька сторінок.

 

Новини для молоді


Звідки ж дізнаються новини в регіоні, де майже 70% населення — люди до 30 років? 


Передусім із соціальних мереж, які стали джерелом інформації для більшості користувачів інтернету. Із майже 250 млн, що проживають у країнах Близького Сходу, приблизно 100 млн активно користуються соцмережами, тоді як іще п’ять років тому таких було лише 50 млн. Лідирує тут Єгипет, де «силу Facebook» не змог­ли зупинити жодні заборони згори. Чого варта лише група «Об’єднані Facebook-сили Братів-мусульман», яка гуртувала довкола себе опозиціонерів до режиму спочатку Мубарака, а потім аль-Сісі. Понад те, у Єгипту, вочевидь, не було достатніх технічних можливостей перекрити доступ до соцмереж. В інших країнах, щоправда, Facebook став дещо втрачати вагу: за даними нещодавно опублікованого Північно-Західним університетом у Катарі дослідження, кількість користувачів у країнах Затоки дещо впала: на четверть у Саудівській Аравії та ОАЕ й аж удвічі в Катарі. Натомість тут значно зросла аудиторія Twitter: у Катарі й Саудівській Аравії це вже інформаційне джерело номер один. 

 

Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?


Цікаво, що, попри свою політику цензури, яка вже тривалий час визначає інформаційне середовище країн Затоки, з майже 300 тис. заблокованих Twitter-акаунтів торік кількість запитів на таку дію з боку урядів була мізерною — не більш як 1%, та й то переважно з відносно ліберальної Туреччини (про це свідчить дослідження Орегонського університету, США). «Зірками» Twitter у Саудівській Аравії, наприклад, є релігійні діячі Аїд аль-Карні, Салман аль-Ауда та інші популярні ісламські проповідники. Так, у першого понад 18 млн фоловерів. Не відстають і офіційні медіа або близькі до них: у першій десятці і газета «Сабк», і «Ахбар ас-Суудійя» («Саудівські новини»). В ОАЕ взагалі на першому місці (6 млн читачів) Al Arabiya Breaking News, а ось на третьому (після ще однієї сторінки Al Arabiya) акаунт популярної співачки Ахлям аш-Шамсі (понад 4 млн читачів), яка навіть випередила керманича держави Мухаммада аль-Мактума (3 млн). Схожа ситуація і в інших країнах регіону. Тут у консервативних, на перший погляд, суспільствах у топ водночас потрапляють поп-співаки, місцеві політики та релігійні лідери. Перші, зрозуміло, передусім опановують не менш популярний Instagram. Засновниця відомого косметичного бренда Гуда Каттан, яка нині мешкає в Дубаї, має понад 20 млн підписників з усього світу, і на тлі більш ніж 60 млн користувачів сервісу на Близькому Сході це просто шалений онлайн-успіх. До речі, серед найбільш «інстаграмних» міст у топах 2017 року як мінімум два мусульманські міста: Джакарта й Стамбул. Дубаї, звісно, десь на підході.


Twitter для Близького Сходу — це, можна сказати, передова зброя інформаційної війни. Коли Катар і сусіди (передусім Саудівська Аравія й ОАЕ) вступили у фазу гібридної війни, активізувалися боти, які розносили різні фейки. Аналітики Washington Post нарахували таких до третини всіх акаунтів, а це, зрозуміло, продукція «фабрики тролів», на яку монархи Затоки грошей не шкодують. У New York Times навіть злили інформацію (це сталося невдовзі після вбивства Джамаля Хашукджі) про те, що саудівська влада тривалий час використовувала своїх агентів у самій компанії для цензурування відповідної інформації. Взагалі, на думку багатьох оглядачів, Twitter лишається популярним саме тому, що допомагає бути в курсі подій, брати участь у дискусіях і зберігати анонімність. Це, власне, і дає змогу оперативно створювати цілі армії ботів, накручувати кількість переглядів і читачів, словом, відносно легко видавати бажане за дійсне. 

 

«Новий базар» і фейки


Цікаві результати згадане вище дослідження Орегонського університету наводить і щодо YouTube. На перегляд відео молодий араб чи арабка сьогодні витрачає в середньому 72 хв щодня (у віковій групі 15–24 роки). І, як пояснюють аналітики Дубайського прес-клубу (DPC), це передусім короткі ролики інформативного або розважального змісту. Власне, близькосхідна молодь мало чим відрізняється в цьому сенсі від своїх східноєвропейських однолітків. Для багатьох смартфон є постійним супутником протягом усього дня. А Саудівська Аравія у 2017-му взагалі стала глобальним лідером ринку YouTube.

 

Читайте також: Східні «голоси». Що пишуть арабські ЗМІ про Україну


Чому суспільства, у яких модернізація відбулася досить пізно, такі віддані новим технологіям? Пояснень тут чимало. Передусім для молоді інтернет відкрив можливості для тієї комунікації, яку не вітає оточення: уже в 1990-х роках мусульманські авторитети з країн Затоки застерігали від надто активного використання мобільних телефонів, мовляв, молоді люди підтримують «бездуховний» зв’язок на відстані. Але сьогодні дардаша (арабською чат) стала засобом зв’язку зі світом і для дів­чат, яких консервативне оточення оберігає від спілкування зі сторонніми чоловіками, і для самих чоловіків, які шукають в інтернеті майбутніх дружин. Що цікаво, дослідження і тут виявляють гендерну відмінність: користувачів-жінок удвічі менше за чоловіків, і їхня поведінка (у тому, що стосується постів чи перепостів) часто відрізняється (а раптом серед «френдів» виявляться родичі чоловічої статі, яким навряд чи сподобаються лайки від «чужих», і це далеко не гіпотетична, а реалістична ситуація). Інтернет, з одного боку, став засобом вестернізації, а з другого — завдяки перенасиченню релігійною та іншою консервативною тематикою є таким собі гібридом сучасності й архаїки.

 

Арабський сегмент інтернету перетворився на «новий базар», де зі звиклою для цього регіону пасіонарністю множаться фейки, розповзаються чутки, а відповідні «лідери громадської думки» не соромляться згущувати фарби довкола й без того сумних подій. Фактчек, перевірка на правдивість, залишається тут незвіданою височиною: важко знайти інше інформаційне середовище, де так швидко поширювалися б різні фейкові відео, неправдиві повідомлення тощо. Боротьба з фейками стала навіть темою десятої конференції чи не єдиного незалежного форуму журналістів в Арабському світі (який за підтримки західних фондів проводить йорданська організація «Арабські репортери за розслідувальну журналістику», ARIJ). А міністр закордонних справ ОАЕ Анвар Гардаш торік прямо назвав медійні фейки загрозою стабільності в регіоні, передусім маючи на увазі конфлікт у Ємені, де і Саудівська Аравія, і ОАЕ загрузли в тривалій війні з величезною за розмахом гуманітарною кризою. Враховуючи кількість відео з кадрами воєнних дій, а особливо відвертих сцен насильства, які щодня виринають на різних арабських інформаційних ресурсах, інколи виникає відчуття, що користувачі смакують цими явищами: сформувалася своєрідна культура смерті, і лідером, зрозуміло, тривалий час тут були ресурси «ІДІЛ» та інших мілітарних груп. Зняті з урахуванням усіх досягнень сучасної техніки відео звідти були якоюсь постапокаліптичною горор-реальністю.

 

Підписка на канал шейха


Смартфон нині є не лише супутником арабської молоді в буденному житті, а й незмінним помічником у справах релігії. У будь-якій мечеті можна побачити, що нерідко в перерві між азаном (закликом до молитви) та самим намазом молодь занурена у свої девайси. І дуже часто це, по-перше, використання релігійного софту (від тексту Корану до молитовників), а по-друге, звернення до каналів різних шейхів, які пишуть в інтернеті те, чого ніколи не скажуть на проповіді. Якщо не йдеться про Іран, де, наприклад, на весь Тегеран відбувається лише одна п’ятнична молитва (така специфіка шиїтського ісламу), на проповіді після якої обов’язково викладається політінформація від аятоли, у сунітському світі більшість проповідей зазвичай аполітичні. Зазвичай це досить формальний спіч моральної тематики, і вкрай рідко тут можна почути щось сьогоденне чи тим більше політичне. Якщо воно й з’являється, то в країнах Затоки чи Єгипті це, у принципі, типовий лоялізм, коли закликають шанувати і любити владу. 

 

Читайте також: Східна дипломатія, західні тренди


Водночас народ потребує своїх шейхів, і, як показує наведена вище статистика соціальних медіа, їхні сторінки часто в топах підписників. Інша проблема, утім, полягає в тому, що ця реальність, будучи загалом вписаною в політичний ландшафт Близького Сходу, часто й слугує каналом пропаганди та дезінформації: тут традиційно популярні антизахідництво, ідея «всесвітньої змови проти ісламу», розповіді про те, що в усіх бідах регіону винні масони. Мабуть, чудовим прикладом просто феєричного інформаційного парадоксу є відео, які в Ємені знімають шиїтські повстанці-хусити: стріляючи в таких самих арабів (саудитів чи еміратців), вони волають «Смерть Америці, смерть Ізраїлю» (?). У принципі, всіх усе задовольняє: еліта робить політику, релігійні кола формують прийнятний образ ворогів, а якісь альтернативи відповідно маргіналізуються (ліберали оголошуються або «прихильниками світськості», або, навпаки, «екстремістами»). Достатньо подивитися на конфлікт по лінії Саудівська Аравія/ОАЕ проти Катару: тут «обмінялися анафемами» різні мусульманські організації, і все це спричинило ще більшу дезорієнтацію в лавах різних коментаторів релігійних питань. Тобто настав час, коли довелося визначати, кого ти готовий підтримати публічно, а кого ні. Зрештою, як зауважує багато оглядачів, частина арабської молоді (як і старшого покоління), розчарувавшись у політичних баталіях сучасності, почала дуже скептично реагувати на будь-які «релігійні» оцінки дійсності. І ця тенденція зберігатиметься й надалі.

 

Голос радіо


Проте не єдиним інтернетом живе Близький Схід. Старше покоління, особливо на периферії, не тільки в телевізор поглядає, а ще й радіо слухає. Та й стоячи в автомобільних заторах (а вони вже дуже давно стали нормою практично для всього Близького Сходу), радіо залишається надійним супутником водія. Свого часу цей момент використали американці. Наприклад, перед уведенням військ до Іраку 2002 року було засновано «Радіо Сава» («Разом»). Як і «Аль-Хурра ТВ» («Вільне телебачення»), воно фінансується Конгресом США й має відносно непогані рейтинги. Якщо послухати це радіо (до речі, досі доступне на вже архаїчних для сучасників середніх хвилях, а також у FM-діапазоні Іраку, ОАЕ, Катару, Кувейту, Ізраїлю, Палестини, Марокко тощо), можна помітити, що загалом воно орієнтується на «м’яку» модель пропаганди: в ефірі чимало популярної музики, щогодинні новини, словом, контент, що не викликає особливих емоцій. Дещо за іншою схемою діє перськомовне радіо «Фарда» («Завтра»), яке можна чути на коротких хвилях. Фактично це версія американського «Радіо Свобода» для Ірану. Тут чимало різної аналітики. Вважається, що радіостанція має досить велику аудиторію серед іранців. Принаймні її перськомовна сторінка у Twitter має 500 тис. читачів, що не так уже й мало (трохи більше в сторінки згаданого вище «Радіо Сава»). Отже, альтернатива державним ЗМІ нині є практично всюди, нехай у деяких регіонах її ресурс і не такий потужний. 


Чого очікувати далі? Мабуть, розвитку найтрадиційнішого каналу зв’язку — від родичів до родичів, особливо тих, які мешкають за межами Близького Сходу, у країнах ЄС. Принаймні рекламувати Захід чи «західний спосіб життя» (з яким колись так запекло й лицемірно боролися в СРСР) уже не потрібно: будь-яке східне медіа, особливо з країн Затоки, давно перетворилося на просто-таки вітрину гламурного капіталізму й світських цінностей. «Цифрова лихоманка», яку останні п’ять-сім років переживає регіон, створює можливість урізноманітнення джерел інформації, що, втім, не знімає головного питання: як не просто щось сказати, а ще й бути почутим? І ось тут уряди країн регіону роблять усе можливе, щоб маргіналізувати опонентів, показати, що їхні голоси — це периферія, а не центр. Зміни, втім, неминучі, і той ґрунт, який закладається нині, дасть свої плоди. Принаймні коли сучасне арабське покоління до 30 подорослішає.