Переходячи всі межі

Британська преса давно вже має репутацію найнещаднішої, а також найбільш сенсаційної і конкурентної в Європі, якщо не у світі. Британські таблоїди зазвичай першими розкривають скандали, найгучніше обурюються корупцією і найзухваліше показують на весь світ інтимні секрети знаменитостей. Але впродовж останніх двох років таблоїди Британії зажили собі особ­ливо лихої слави. Вони постали у вигляді безпринципних, продажних і безжальних постачаль ників «жовтої» журналістики, які переступають через закон, шпигують за громадянами, втручаються в особисте життя й особисте горе, нелегально прослуховують телефонні розмови принців і політиків, кінозірок і родин убитих.

А зараз проведене на високому рівні розслідування журналістської етики під керівництвом лорда-судді Верховного суду Браяна Лівсона дійшло вис­новку, що британська преса опинилася поза контролем. Його довгоочікуваний звіт, оприлюднений минулого тижня, закликає до суворого регулювання ззовні, включно із прийняттям нового закону для захисту жертв недобросовісної преси, а також до примушування газет виправляти помилки, просити вибачення в жертв втручання з боку ЗМІ й виплачувати їм компенсації.

Але цей звіт викликав кризу й розколов коаліційний уряд. А ще він став першою загрозою (за весь час) в сенсі обмеження дорогоцінної незалежності вільної британської преси. Прем’єр-міністр Девід Кемерон, як і багато хто з депутатів-консер­вато­рів, відкидає ідею будь-якого державного регулювання преси – воно, на їхню думку, задушить одну з найдавніших демократичних свобод Британії. Але з цим не погоджуються його ліберально-демократичні партнери по коаліції. Вони стають на позиції лейбористської меншості й закликають накласти суворі обмеження на поведінку журналістів і ухвалити новий закон про пресу, який підтримає запропонований незалежний контроль за нею. Вони домагаються пов­ного втілення рекомендацій, що містяться у звіті Лівсона. Самі редактори газет бояться, що преса Британії, яка вже й так занепадає через конкуренцію з інтернетом, може взагалі не одужати після цього скандалу. Багато хто попереджає, що знамениті старі британські газети незабаром просто вимруть.

Усю цю кризу викликало торік обурення громадськості поведінкою деяких газет, що належать найбагатшому й найвпливовішому медіа-магнату в світі Рупертові Мердоку. Як виявилося, журналісти «жовтої» недільної газети News of the World, яка набула популярності завдяки сенсаціям і скандалам, таємно добували інформацію в спосіб незаконного прослуховування мобільних телефонів сотень знаменитостей. 2007 року з газетою позивалися в суді через прослуховування приватних телефонних розмов принца Вільяма і двох журналістів засудили до ув’яз­нення. Тоді видання заявило, що це «окремий випадок», і поліція на цьому зупинилася. Але через два роки газета The Guardian, конкурент Мердока, написала, що це звична практика, і журналісти могли перехоплювати голосову пошту більше ніж трьох тисяч осіб. А далі вибухнула бомба: The Guardian звинуватила News of the World у незаконному прослуховуванні мобільного телефона 13-річної Міллі Даулер, викраденої і вбитої 2002 року. Її справа шокувала тоді всю країну.

Звинувачення газети Мердока в таємному прослуховуванні останніх голосових повідомлень, які надходили на телефон дівчинки, що дало її батькам марну надію, ніби дитина ще жива, викликало вибух обурення по всій країні. Цього разу преса зайшла вже задалеко. Вона показала свою аморальність, відсутність співчуття й розуміння, взагалі такі дії більше личили б таємній поліції якої-небудь фашистської чи комуністичної диктатури, а не відповідальній журналістиці, яка має існувати в демократичній державі.

Австралієць Мердок (нині американський громадянин), який ніколи не мав популярності серед британського істеблішменту, потрапив під нищівний вогонь критики. Він негайно закрив News of the World і погодився виплатити понад £1 млн деяким із жертв прослуховування. Але звинувачення не припинялися. Як виявилося, керівники газетної імперії Мердока весь цей час знали про незаконне прослуховування й намагались уникнути скандалу, видаляючи повідомлення і знищуючи інші свідчення. Торік у липні Мердок був змушений постати перед парламентською слідчою комісією і відповідати на нищівні питання – справжнє приниження для 81-річного всемогутнього газетного магната, полестити якому вважали за честь американські президенти й британські прем’єр-міністри. Синові Мердока довелося піти у відставку з посади керівника британського відділення батькової медіа-корпорації, а кількох головних редакторів було звільнено.

Скандал поширювався. З’ясувалося, що вищі поліцейські чини Лондона давно знали про незаконне прослуховування, але не вживали жодних заходів. Фактично деякі поліцейські отримували плату від журналістів за таємний «злив» інформації. Прем’єр-міністр Девід Кемерон теж особисто причетний: 2007 року він узяв на роботу офіційним представником своєї партії такого собі Енді Каулсона – колишнього редактора News of the World, який працював там саме тоді, коли прослуховували телефон убитої дівчинки. Крім того, Кемерон був близьким другом Ребекки Брукс – іншого колишнього редактора News of the World, яка пізніше очолила британську газетну імперію Мердока. Торік Руперт звільнив її. Разом із десятками інших журналістів Ребекку заарештували, висунувши звинувачення в перешкоджанні правосуддю.

У відповідь на дедалі більше обурення порушенням журналістської етики, у липні 2011-го Кемерон доручив Лівсонові провести відкрите розслідування скандалу із прослуховуванням. Впродовж останнього року було зібрано свідчення про зловживання преси, які шокували і здивували велику частину британського суспільства. Виявляється, для газет звичне діло публікувати фальшиві репортажі: звинувачувати мусульман у змовах із метою вбивства Папи Римського чи британських євреїв, заявляти, нібито шукачі притулку з’їли кількох зниклих безвісти віслюків, обговорювати сексуальну орієнтацію поп-зірок, зливати інформацію про подружню невірність батьків співачки, що штовхнуло її на самогубство, публікувати звинувачення на адресу подружжя, чия малолітня донечка зникла на відпочинку в Португалії, заявляючи, що це батьки винні в її смерті, полювати на знаменитостей із довгофокусною оптикою чи написати, що якийсь суддя дозволив нелегальному іммігрантові залишитися в Британії через прив’язаність до кота.

Усе це накликало на пресу шквал гніву і критики. Чимало знаменитостей і кінозірок розповідали слідчій комісії Лівсона про те, як їх переслідують таблоїди. Багато газет відмовлялися просити вибачення за помилки в публікаціях. А наявна система саморегуляції, Рада зі скарг на пресу, виявилася цілковито нездатною боротися зі зловживаннями.

Але остаточний звіт Лівсона спричинив іще й величезний скандал. Багато британців вважають, що, хоч би якими безвідповідальними та фривольними були декотрі видання, державне регулювання – ще гірший варіант, бо воно стане першим кроком до офіційної цензури. А це може призвести до політичного тиску і протидії «незручним» журналістським розслідуванням. Вони кажуть, що чинного законодавства цілком достатньо, аби покласти край незаконним діям. Єдине, що потрібно, – це кращі стандарти журналістської етики.

Проблема для Кемерона полягає в уразливості через його тісні стосунки з Ребеккою Брукс і дружбу з Мердоком. Якщо він не проведе нового закону, що зобов’язує газети погоджуватися на незалежне регулювання ззовні, критики звинуватять Руперта в намаганнях захистити своїх друзів та видання, які підтримують його уряд. Лейбористська партія рішуче настроєна скористатися з делікатного становища Кемерона. Та і в її лавах немає єдності. Хоча ця політсила й підтримує Лівсона, вона не хоче в майбутньому жодних обмежень на свободу преси у викритті протиправних діянь та урядових скандалів.