Але цей туман зазвичай розсіюється біля найближчої вітрини магазину, коли я рахую свої гроші: що купити поїсти додому. Сьогодні в мене саме такий дивний стан, дуже схожий на відоме психічне захворювання. Зранку потрапили за безплатним квитком на мультик у межах «республіканської акції патріотичного кіно». Чому під «патріотичним кіно» мався на увазі американський анімаційний фільм «Льодовиковий період», мені невтямки, але то, мабуть, дрібниці. Незважаючи на –15 °С за вікном та люту зиму, зала кінотеатру була повна. Батьки, діти, бабусі, дідусі… Стільки дітлашні не бачила з торішніх Різдвяних свят… І, звичайно ж, усе це дуже піднімало настрій: щасливі хлопчики й дівчатка, ялинка на вході, рум’яні з морозу мами й тата, аншлаг, мов колись. Після показу наштовхнулася на ціни атракціону в холі: 2 хв гри — 100 руб. Юнак надягнув дитині маску, навушники й чомусь руками розгойдував крісло, щоб створити враження присутності на американських гірках… Як на мене, 100 руб. за ті куці хвилини ніби на дельтаплані — то майже ціна реального дельтаплана, якби ми замовляли собі його справді. Потім прямуємо з дитиною на зупинку біля педінституту. Там теж ялинка перед входом, а моєму малюкові більшого щастя вже й не потрібно: гірлянди, вогники, атмосфера свята!
Читайте також: Кризова торгівля
Далі гіпермаркет «Каштан». Улітку там оновили величезний магазин на першому поверсі, і ми заходимо по хліб туди. Хоча це приблизно те саме, що заради склянки узвару їхати в ресторан Maxim’s у Парижі. І, звичайно ж, купуємо багато всього окрім хліба, адже охоронці передають нас мало не по ланцюжку: занадто вже ми примітні — величезний візок-машинка й порожній кошик нагорі з нашими рукавичками. Хоча сьогодні субота, магазин радше пустий. Усе відсотків на 10–20 дорожче за ринкову вартість товару. Хоча при цьому на полицях магазину є багато чого: засоби для посудомийних машин білоруського виробництва, які ще рік тому неможливо було ніде знайти, серветки, косметика, залишки довоєнного розкішного посуду… Багато чого для новонароджених та малюків. Ми ніби на екскурсії, хоча такі самі навколо майже всі. Хтось купує кілька бананів, хтось — крем та рибу — дивне поєднання. Кошики клієнтів майже порожні, а продавчині волають на всю залу, що хтось знову вкрав ножиці, які нібито ще хвилину тому лежали саме тут… Я беру свинячий фарш (220 руб. за кіло), трохи печериць (165 руб. за кіло), сметану (400 г за 50 руб.). Трохи дивуюся тому, що сир везуть із Воронежа, хоча він майже дешевий — 110 руб./кг. Найдовше ми затримуємося біля вітрини льодяників різних розміру й ціни. Поруч із нами роздивляються солодощі хлопець із дівчиною. «Дивись, цукрова ялинка!» — «48 руб. — це задорого, ходімо краще звідси». Отак і в цьому магазині почуваюся — ніяково. Мені майже все не по кишені. Мовби нічого й не купили, але залишили 1 тис. руб. Придбаного (фарш, найдешевша ковбаса з печінки, серветки, хліб) нам вистачить на ці вихідні. Якщо мої вихідні обходяться в тисячу, це забагато. Біля каси рвуться ручки мого нового пакета, а касир ніби зі співчуття каже: «Шкода, але новий я можу вам лише продати». Мабуть, ми стали жити краще. І новини у ЗМІ мають сенс.
Читайте також: Безрадісний шопінг
А далі на своєму шляху бачимо цілу низку комісійок: «Рублевий» та «Выкуп» — це лідери продажу в «республіці», вони орендують велику торговельну площу в найкращих районах міста. Причому прикрашено магазини з такою помпою, ніби то мережа елітних ювелірних крамниць. Дитина тягне мене всередину, і тут я вже почуваюся цілком нормально: ось вона, вся місцева «еліта», такі, як я, звичайні жителі з дрібними грішми в кишенях. Хтось роздивляється майже нову шубку, хтось, як і ми, витріщається на світильник у вигляді глобуса ще радянських часів. Усього стільки! І техніка, і парфуми, і біжутерія, і хутра на вибагливий смак. Дуже багато срібла та кришталю минулого століття за копійки. Довкола дивні речі: цукорниці без кришок, неповні набори посуду, молочники з минулого життя, хлібопічки, подрібнювачі паперу, роутери в асортименті… При нас чоловік притягнув на спині мішок із чоловічими куртками й почав запевнювати продавця, що хутро на комірах справжнє. А мішок наче з отих, у яких відпускають зерно чи борошно… І саме в таких магазинах чомусь більше віриш: усе це справжнє. Люди, емоції, невеликі гроші й бажання продати щось, аби витратити цей виторг на їжу… Умови збуту дуже лояльні: товар беруть на комісію на три місяці, господар речі отримує 70% суми реалізації. Може, саме ця мережа комісійок — маркер нашого сьогодення? Уже на виході продавець каже нам: «Трохи далі наш магазин комісійного взуття. Зайдіть, може виберете собі щось».