Іноді легше відчути зміни в політиці та загальній атмосфері країни, побувши кілька років деінде. Повернувшися до Москви вперше після 2007-го, я застав схвильовану й розчаровану країну: схвильовану новим матеріалізмом, що так зухвало впадає в очі у столиці, й розчаровану через брак можливостей для молодшого покоління та політичний параліч у той час, як суспільство прагне дізнатися, чи балотуватиметься президент Дмітрій Мєдвєдєв на наступних виборах у березні, а чи його попередник Владімір Путін повернеться на свою стару роботу.
НАФТОГАЗОВИЙ ДОБРОБУТ
Нинішня Москва дуже далека від похмурої комуністичної столиці 30-річної давності, ба навіть посткомуністичного хаосу в перші роки правління Боріса Єльцина. Бажання мати найкраще, що міг дати Захід, призвело до надлишку: тепер тут надто багато торговельних центрів, повних західних брендових товарів, але вони наполовину порожні. Корупціонери і спекулянти будують забагато хмарочосів, які перетворюються на нові офісні центри. І, за чутками, ці забудови є способом олігархів і монополістів приховувати доходи або відмивати гроші та уникати сплати податків.
Але у ці ліниві літні місяці молодше покоління росіян насолоджується новим достатком. 1970-го росіяни одягалися і поводилися уніфіковано, дуже відрізняючись від населення Заходу. Натомість нинішня молодь – розслаблена, із власними доступом до інтернету, сторінками на Facebook, мобільними телефонами – поводиться так, наче ніколи не знала контролю, політичних заборон і страху нагляду, які зберігалися до останнього дня комуністичного правління.
Але зовнішність буває оманливою. Населення відчуває розчарування і спротив дедалі більшому розриву між багатими і бідними та разючим поширенням корупції. Чи не кожен росіянин скаржиться, що доводиться платити хабарі, і часто за те, що чиновники зобов’язані робити на своїй посаді. Багато хто, особливо молодь, дуже незадоволений клікою нагорі, яка, за їхніми словами, незаконно збагачується, не боячись покарання або звільнення. За офіційними даними, корупція зросла щонайменше на третину за останні три роки: сума хабарів, сплачених бізнесом, астрономічна – $300 млрд.
Водночас економічна залежність країни від експорту енергоносіїв означає, що більша частина російської промисловості дуже відстає в розвитку, а реформи з метою підвищення ефективності в багатьох сферах у кращому випадку тільки почалися. Це стримує кар’єрні перспективи для нового покоління освічених росіян. За результатами опитувань, населення країни надто розчароване браком перспектив і труднощами, які монополісти можуть створити кожному, хто намагається вести власну справу. Велика частка молоді хотіла б виїхати працювати за кордон (якщо є якась перспектива отримати дозвіл на роботу).
Кремль добре знає про незадоволення населення. Не минає й тижня у процесі підготовки до парламентських виборів у грудні без обіцянок вирішити це питання і відреагувати на дедалі більші вимоги щодо підзвітності уряду.
У ТУМАНІ ЧУТОК
Мєдвєдєв і раніше обіцяв такі речі, але безрезультатно. А поки немає жорсткого нагляду за корумпованими найвищими чиновниками Кремля, мало хто вірить, що уряд справді щось зробить для обмеження влади силовиків, яких пов’язують із прем’єром Путіним. Мєдвєдєв у президентському кріслі вже майже чотири роки і ще не звільнив жодного міністра. Однак у його промові багато хто вгледів сигнал про те, що він намагається дистанціюватися від Путіна, пов’язаного з ренаціоналізацією енергетичних активів Росії, посиленням волі Кремля в економіці та становленням авторитарного режиму, який не терпить незгоди у політиці чи економіці. Це призвело до поширення чергових чуток про політичні відносини між російськими президентом і прем’єром.
Дехто каже, що Мєдвєдєв відступить і віддасть Путіну президентство майже без опору. Інші стверджують, що нинішній «тандем» триватиме, оскільки дозволяє російським керманичам грати у «поганого і хорошого поліцейського», хоча фактично обидва переслідують одну мету. Інші припускають, що це змагання на публіку. Врешті Путін виграє, а Мєдвєдєву, як кандидату, що програв, запропонують посаду прем’єра, отже, у нинішньому владному тандемі просто відбудеться рокіровка.
Але насправді ніхто нічого достеменно не знає. Поки не буде зрозуміло, хто має реальні важелі влади, жоден чиновник не захоче приймати рішення, у результаті яких він може опинитися по «неугодний» бік від влади. Проблема Росії полягає у затяжному конфлікті між державою, що начебто будується на високих конституційних засадах, та реальною державою, що нагадує візантійський двір, де інтриги, вбивства свідків і слухняне рабське виконання керівництвом вказівок царя ведуть до очевидних спроб маніпулювати законодавством для досягнення політичних цілей. Мало що змінилося з комуністичних, ба навіть імперських часів. Саме тому влада старанно вдає, що в країні панує демократія і багатопартійність, хоча постійно намагається запобігти появі реальної політичної опозиції. Це, за відомою вже цитатою Путіна, «керована демократія». Вона проявилася особливо яскраво упродовж останніх двох місяців.
Минулого місяця четверо опозиційних політиків намагалися зареєструвати нову партію – «Партию народной свободы» (ПАРНАС), аби взяти участь у грудневих парламентських виборах. Її мали очолити колишній віце-прем’єр Боріс Нємцов, колишній депутат Держдуми Владімір Рижков, колишній прем’єр Міхаіл Касьянов і колишній заступник міністра енергетики Владімір Мілов. Однак Мінюст відмовився реєструвати партію на підставі того, що вона не передбачила ротації лідерів і зібрала підписи вже померлих людей, неповнолітніх або нелегальних мешканців регіонів. Нємцову заборонили виїзд за кордон. Жодних подібних проблем не виникло при реєстрації нової прокремлівської партії «Правое дело», яку має очолити Міхаіл Прохоров – третя найбагатша людина в Росії, хоча й без жодного досвіду в політиці. Партія, яка наполягає, що не є «опозиційною», стане номінальною альтернативою правлячій партії «Единая Россия» разом із маргіналами-комуністами і ліберальними демократами на чолі з бунтівником Владіміром Жиріновскім. Але жодна із цих політичних сил не є опозиційною ані до Путіна, ані до Мєдвєдєва.
ДАЛІ БУДЕ
Як може Кремль модернізувати економіку, що відчайдушно потребує зовнішніх інвестицій і диверсифікації, тримаючись за централізоване управління, яким завжди послуговувалася Москва, і яке Путін вважає невід’ємним інструментом керування країною? Аби модернізувати економіку, Мєдвєдєв має переконати потенційних західних інвесторів у тому, що його турбує не лише корупція, а й непрозорість, бандитська культура більшості російського бізнесу і верховенство політичної влади над правом. Голими словами їх не переконаєш. Інвестори сполошилися через арешт і увязнення Міхаіла Ходорковского. Ще одним дуже чітким меседжем стало влаштоване кілька тижнів тому акціонером-олігархом Міхаілом Фрідманом раптове безпричинне звільнення британського генерального директора і всіх іноземних менеджерів в успішній авіакомпанії «Авианова».
Однак незалежні суди, успішні оскарження такого свавілля і переслідування кремлівських інсайдерів могли б стати загрозою путінському поняттю сильної президентської влади. Росія завжди розглядала владу як гру з нульовою сумою. Саме тому вона зараз так сильно опирається інтернет-кампанії проти корупції, розпочатій Алєксєєм Навальним – блогером, який виявив факти відсутності кримінального переслідування деяких найвищих посадовців, підозрюваних у корупції.
Путін, як і Мєдвєдєв, знає, що необхідно модернізувати економіку, аби вона не залежала від ціни на нафту. Але робити це за рахунок свободи важко: молоді росіяни більше нічого не бояться. Інтернет, який, на відміну від Китаю, в Росії не обмежений цензурою, унеможливлює повний державний політичний контроль, а молоде покоління росіян зараз «на ти» з мережею. Відтак цей засіб набуває влади і впливу, значно більших, аніж на Заході. Росія дедалі більше пов’язується із західними партнерами і сусідами, а завдяки інтернету зв’язки кожного дня зміцнюються.
Попри своє КҐБістське минуле, Путін у душі прагматик. Більшість росіян вірять, що реальна влада в Кремлі далі перебуває в його руках. Попри всі намагання створити власну владну платформу і сподобатися середньому класу, Мєдвєдєв навряд чи замінить свого політичного патрона. Чи вдасться Путіну зберегти політичний контроль, покращити якість життя і задовольнити населення, яке зараз сприймає посткомуністичні свободи як належне? Рейтинги Путіна падають, хоча й досі високі. Попри грузинську війну і постійний спротив НАТО, і Путін, і Мєдвєдєв останні два роки демонструють дружнє ставлення до Заходу. Їм потрібні і досвід, і інвестиції Заходу. Дилема, як і завжди у випадку Росії, полягає в тому, наскільки допустити демократію, аби не втратити контроль над країною, у якій ще не вибудувалися система стримувань і противаг (поділ влади) чи інститути громадянського суспільства. З цією дилемою зіткнувся Ґорбачов – і, за російськими поняттями, він втратив контроль.
Розморені літні дні в Москві можуть бути тільки прелюдією до значно жорсткішої політичної боротьби восени, але вона розіграється за кремлівськими лаштунками, а не перед камерами державного телебачення.