Під час конференції «Як забезпечити успіх євроінтеграції України? Роль польсько-українського тандему», організованої Центром Мєрошевського 1 березня 2024 року у Києві, Тиждень поговорив з ексміністром закордонних справ України та співзасновником Центру національної стійкості та розвитку Павлом Клімкіним про пріоритети в євроінтеграційному поступі України й виховання української еліти, яка має бути рушієм цього поступу.
— Які стратегічні цілі й завдання в України в контексті євроінтеграції у цей час?
— Головне — зрозуміти, яку Україну ми хочемо мати. У чому будуть її сильні сторони, у чому ми хочемо бути драйверами не тільки себе, а й Європи, західного світу й незахідного. По-друге — зрозуміти, що війна змінила всю логістику, починаючи від перевезень і закінчуючи даними. Уся ця мапа змінилася, ми маємо її відбудувати, ми фактично остаточно від’єднуємо себе від російського режиму і під’єднуємо до Європи в усіх сенсах, зокрема й у людському, і в логістичному вимірах. По-третє, нам треба зрозуміти, хто будуватиме інституції, адже європейська інтеграція — це не штампування законів, це гарантування, щоб вони працювали, а для цього потрібні інституції. А це насамперед людський, інтелектуальний і фінансовий ресурс. У нас нема ні першого, ні другого, ні третього. Точніше, є, але недостатньо. Нам треба його створити, а це ми можемо зробити лише з нашими європейськими партнерами. Ніяких інших варіантів у нас немає. Короткостроково ми не зможемо залучити цей ресурс.
На мою думку, це наші основні задачі на перспективу. І окрема задача (вважайте, задача 3+, горизонтальна) — спокійно ставитись до цього процесу. Психологічно важливо вірити в те, що ми дійдемо (до мети. — Ред.). Також вірити в себе, як ми повірили в ці роки війни. І не розгойдувати свою ментальність, коли емоції падають нам на голову. Не давати цим емоціям нас якось зводити на інші стежки. Тобто має бути магістральний шлях, він цілком зрозумілий.
Тактику нашої євроінтеграції ми можемо змінювати, але стратегія все одно дуже проста, оскільки наші цінності фундаментально збігаються з європейськими. Це наша власна безпека й розуміння, куди ми належимо.
— Ви згадували про людський ресурс, який є вкрай важливим у контексті євроінтеграції. Нам потрібен значний людський та інтелектуальний ресурс для цього. Як ми можемо розв’язати цю проблему саме зараз, коли нам його бракує в усіх напрямах?
— Вирощувати, працюючи з нашими партнерами. Треба давати перспективу молоді. Тобто можуть, звісно, допомагати люди, які мають досвід і розуміння, але майбутнє за тими, кого ми підтримуватимемо. Це мають бути тисячі людей з усіх сфер. Іншого способу немає. Ми не можемо завезти когось завтра чи післязавтра (для роботи в Україні. — Ред.). Ми можемо створити тільки власну еліту. Я маю на увазі еліту в дуже позитивному сенсі, без жодних поділів.
— У країнах ЄС іде активна дискусія про те, яким має бути майбутнє Європейського Союзу. Чи бачите Ви цю тему також пріоритетною для України саме тепер?
— Звичайно. Це очевидно. Це одна дуже коротка відповідь. Тактика й стратегія взаємодії з нашими партнерами. Вони неідеальні, не позитивні чи негативні, вони про себе, але також про Європу. І ми маємо бути про себе, але також про Європу. І знову-таки не дозволяти, щоб нас якісь емоційні чинники розводили (по різні боки суперечки. — Ред.), розуміючи, що в наших партнерів є свої пріоритети. Натомість у нас є свої, але врешті-решт у нас спільна ціль — сильна Європа й Захід, здатний у XXI столітті відігравати провідну роль як система цінностей, а не тільки як система впливів. У нас також спільний ворог, який хоче нас розбити. Якщо ми маємо спільну ціль і спільного ворога, ми повинні відійти від «американських гірок» (у відносинах. — Ред.) і дивитися в майбутнє. Це дуже складно. Іноді майже неможливо, але ми все одно повинні.