Тиждень.ua: Чи мав ти як журналіст взагалі підозри про те, що можеш бути на Банковій побитим?
– Я не знав, як буде розвиватися ситуація. Та коли я туди йшов, мені було відомо, що там є бульдозер, люди, які атакують «Беркут», я не знав до кінця, як міліціонери реагують, що немає жодної інформації про розгін демонстрації. Бо, наприклад, у Польщі, коли видно, що ситуація загострюється, поліція каже: забирайтеся геть, бо будемо застосовувати силу. Кажуть для твого вибору – можеш іти, а можеш лишитися на власну відповідальність. І не можеш мати претензії, що тобі щось станеться лихого. А тут виявилося, що побитими були навіть лежачі на землі люди. Я знав, що українська міліція агресивна, жорстка, але на практиці такого не доводилося бачити.
Тиждень.ua: Зараз деякі ЗМІ в Україні почали тиражувати думку, мовляв, у Євросоюзі також поліція за потреби жорстка, і так само можуть постраждати журналісти. Наскільки це відповідає дійсності? У Польщі є не дуже гарна «традиція» відзначати бійками день незалежності 11 листопада…
– У Польщі поліція не часто перевищує повноваження, хоча таке буває. Та якщо такі перегини зафіксовано, то великий скандал гарантовано. 11 листопада 2011 року я сам бачив, як поліцейський ногою копав чоловіка, який сидів, затуливши руками обличчя. Той поліцейський втратив роботу. Незрідка потреба у жорстких діях поліції існує, але це має бути в рамках правил. Бо якщо постраждало більш як 40 журналістів, а це 1/4 з тих, хто загалом постраждав (165 осіб), то вочевидь щось таки не так працювало, як повинно було б. Це не був розгін демонстрантів, насправді це був розгін журналістів. Бо попри те, що ці люди не були в жилетах, вони мали бейджі, камери – було видно, що це журналісти.
Читайте також: Марш мільйону: нові барикади, «фанерні» оплески регіоналів і повалення ідола
Тиждень.ua: Тебе побили, хоча ти кричав, що ти журналіст. Інститут масової інформації організував видачу жилетів «Преса», касок і масок для захисту від сльозогінного газу, з якої ти також скористався. Маєш сподівання, що це допоможе?
– Можна вдягтися як середньовічний рицар, але якщо захочуть побити, то поб’ють. Уже навіть бронежилети закликають одягати. Однак вибачте, це не лише проблема журналістів: не можна бити людей загалом – чи це журналіст, який виконує свою роботу, чи це демонстрант, який агресивно поводиться. На відео з Банкової є сюжет, де чоловік лежить на землі, а кожен новий беркутівець, який пробігає мимо, його б’є. Це ненормально, і не можна так робити. Я розумію: міліція може поводитися жорстко, особливо коли їм загрожує небезпека, але не можна бити людей, які не мають змоги захиститися.
Тиждень.ua: Ти навчився відрізняти провокаторів, «тітушок», яких на Банковій було достатньо?
– На «тітушок» я вже надивився чимало: у п’ятницю 29-го, коли був мітинг регіоналів на Європейській площі, пройшла інформація, що «тітушки» отаборилися в Маріїнському парку. Я пішов туди з одним польським колегою, і ми зауважили, що вони пачками входять до Будинку офіцерів. Ще з кількома іншими колегами ми пішли туди поцікавитися «квитками на концерт». Там висіла афіша на наступний тиждень, і на наше запитання, чи є ще квитки і що тут відбувається зараз – а там «тітушка» на «тітушці» – нам відповіли, що це «з’їзд петеушників».
Читайте також: Вирішальний час для Майдану: надія на Захід?
А на Банковій було вже складніше, бо там були провокатори, але було й чимало націоналістів, які також хотіли штурму. Про бульдозер я чув із 10–20 теорій, навіть таку, що Льовочкін особисто його пригнав, Звісно, я мав підозри, що без влади навряд чи він тут з’явився б, хоча в цей день я майже не бачив даішників, і якби бульдозер проїхав Хрещатиком, не знаю, чи хтось би на нього звернув увагу… Імовірно, там були ці провокатори, але якби не було відповідного суспільного підґрунтя, то навряд чи ця провокація вдалася б.
Тиждень.ua: Чи відчув ти якусь солідарність від українських журналістів?
– Першою мені допомогла журналістка з каналу «Україна» – після розгону я побіг на вулицю Інститутську, де стояла пересувна телестанція цього каналу. Я їй дуже вдячний, бо текла кров, і її треба було швидко зупинити. Потім на медичну допомогу я чекав досить довго. Пізніше чимало журналістів до мене дзвонили поговорити, зробити інтерв’ю, розповіли, до яких юристів звернутися, що взагалі варто робити. Дзвонили з «Ліги», у них є ціла ініціатива об’єднати ці справи. Зверталися до мене з Комітету свободи слова Верховної Ради. Не можу сказати, що не цікавилися – багато підтримки щодо конкретних дій і просто добрих слів, що робити далі і як працювати.
Тиждень.ua: Чи українські журналісти поміж собою проявляють солідарність?
– Коли я особисто бачив журналістів, то говорив їм, як не отруїтися цим сльозогінним газом. Так, вони спілкуються поміж собою, але щоб назвати це співпрацею, то не знаю. Дзвонила одна російська коментаторка, сказала, що у них є тут кореспондент, і якщо треба допомога, то щоб до нього звернутися.
Читайте також: «Перемога або смерть»? Про нові виклики Майдану
Тиждень.ua: Ти закінчував україністику, писав про Україну не раз, що нового для тебе в цьому Майдані?
– Найбільш цікава для мене реакція людей, я ще ніколи не спостерігав серед українців такого великого гніву і розчарування. Людям страшенно набридла ця влада. Вони цієї влади більше не хочуть. Перший раз таке бачу: незалежно від того, з ким я говорю розмовляв – у лікарні, на вулиці, – всі говорили, що їх дістало, що владу треба змінювати. Інша річ, яка із цим має певний зв’язок, – люди говорять про те, що треба діяти більш радикально. Цього в Україні ніколи не було – в Україні переважно протести були мирними і спокійними. А тут люди говорять, що стояти і кричати на Майдані замало…
Тиждень.ua: Після побиття ти не лише ознайомився з нашою медициною, а й з міліцією і судекспертизою. Чому для тебе важливо довести справу до кінця?
– Я не впевнений, чи це допоможе конкретно в моєму випадку і чи покарають безпосередньо винних. Та я певен, що колегам-журналістам через фіксування всіх порушень, юридично доводячи все до кінця це треба робити, щоб докорінно змінювати ситуацію.