Потреба змін у Євросоюзі
Тиждень.ua: У чому Ви вбачаєте головні причини економічної кризи в ЄС? Чи пов'язана вона з якимись недоліками в організаційній структурі ЄС, в її інституціях?
– Думаю, що одне з найголовніших слабких місць нинішнього ЄС — урядові структури. Зокрема, ніяк не можна сказати, що Європейський Центральний Банк (ЄЦБ) є таким, яким мав би бути. Наприклад цілями Федеральної Резервної Системи США є стабільність цін і зниження рівня безробіття. Натомість ЄЦБ повинен забезпечувати лише стабільність цін. Ми не дбаємо про те, щоб вийти з кризи. Центробанк, який є ключовою інституцією для монетарної політики, неспроможний вести політику виходу з кризи, бо цього немає в його статуті! Ми маємо робити значно більше на рівні всього Євросоюзу, ніж робимо зараз. У час рецесії фіскальна й монетарна політики мають бути стимулювальними. Але ми не можемо проводити експансіоністську політику через Статут ЄЦБ. Так само ми не можемо проводити спільну фіскальну політику, оскільки Європейський Союз не має єдиного бюджету.
Тиждень.ua: Яких заходів має вжити керівництво ЄС для виходу з кризи?
– Передусім потрібно переглянути позицію Центробанку. Як цінова стабільність, так і зниження рівня безробіття мають бути головними цілями ЄЦБ. Ми маємо проводити експансіоністську грошово-кредитну політику для того, щоб подолати високий рівень безробіття. Так, ми маємо єдину валюту, але євро в кишені італійця — це не те саме євро, яке лежить у кишені француза, грека, іспанця… Ми маємо проводити спільну фіскальну політику, аби впливати на нашу валюту. І також нам потрібен центральний банк, що займав би активну позицію, а не грав одноманітну роль кредитора останньої надії, час від часу купуючи державні облігації.
Читайте також: Кремль блефує. Залежність економіки України від Митного союзу свідомо перебільшується
Усі знають, що Німеччина, наприклад, ніколи не візьме на себе тягар державного боргу країн Південної Європи. І це проблема. Але в такому разі треба думати над тим, щоб повернути національні валюти. Або ми інтегруємося, або роз'єднуємося. Тому що зараз ми посередині – ані не разом, ані не окремо, але довго так тривати не може. Чому країни ЄС не бояться мати єдину валюту, але так бояться мати спільний борг? Чому вони приймають митний союз? Чому щось одне приймають, а логічні наслідки цього не приймають? Від ситуації, яку маємо зараз, виграють лише країни Північної Європи, які хочуть мати від ЄС тільки переваги, та не приймають жодних недоліків. Але вибачте, якщо ви хочете бути членом ЄС, то повинні приймати як його переваги, так і недоліки. Інакше краще бути всім окремо.
Італія, наприклад, до входу в єврозону була дуже багатою країною. Вона мала незалежний центральний банк, незалежну фіскальну політику, незалежний ринок… Зараз ми не можемо самі проводити ані фіскальну, ані монетарну політику. Мова не про те, що італійські проблеми — це наслідки перебування в єврозоні, а про те, що ці проблеми могли б бути якось пом'якшені відповідною фіскальною і монетарною політикою. Але в теперішній ситуації Італія такої політики вести не може. Те саме стосується і Греції, й Іспанії, і Франції. Я думаю, що потрібно щось змінювати. Або в напрямку до інтеграції, або, якщо це неможливо, то до дезінтеграції. Я виступаю за інтеграцію, але бачу, що нинішня ситуація є хиткою.
Углибині двох криз
Тиждень.ua: Поговорімо про Україну. Як Ви знаєте, ВВП України падає вже 5 кварталів поспіль. Чи можна проводити паралелі між рецесією в Україні та ЄС? Чи є певні інструменти виходу із кризи, які Україна може перейняти в ЄС? Звісно, це питання пов'язане з іншими: що потрібно для того, щоб прискорити економічний розвиток у країні на кшталт нашої, де в постсовєтську епоху не було жодного періоду прискореного розвитку, де не було здійснено необхідні реформи, де досі не відбулася реальна трансформація планової економіки в ринкову?
– Ви праві, ці питання сильно пов'язані. Проблеми України не зводяться до економічного спаду останніх п’ятьох кварталів. По суті, вони не змінюються протягом усього періоду незалежності. В 1990-х ситуація в Україні була значно складнішою, ніж у багатьох інших постсоціалістичних економіках. Насправді Україна ніколи до кінця не виходила з кризи 1990-х. Якщо рівень ВВП України в 1989 перед колапсом системи взяти за 100, то сьогодні маєте тільки 67. Ви досі на 30 % нижче рівня ВВП 1989-го. Це дуже багато, рівень падіння був утричі вищий, ніж, наприклад, у Польщі в ті роки (-20% у 1990 році). Та в Україні вихід із пострадянської кризи почався щойно наприкінці 1990-х — на початку 2000-х. Але в 2007 прийшла криза світова. Зараз ви перебуваєте у двох кризах: одній великій кризі, яка є результатом падіння системи (з цієї кризи ви ще не виходили), і в іншій, яка є глобальною і яка також впливає на ВВП; за період 2007-2012 рр. рівень ВВП зменшився на 10-12%. Отже, ваш найвищий рівень ВВП був у 1980-х роках. І це біда.
Тиждень.ua: Яка економічна модель, на Ваш погляд, була б найкращою для України? На жаль, на це питання у нас досі не знайшли оптимальної відповіді…
– Як можна відповісти на це питання? Можна подивитись на історію інших країн і намагатися зрозуміти, як діяли вони. Економісти налічують силу-силенну економічних моделей. Є дві крайнощі: повний економічний лібералізм і командна економіка, а між ними лежить багато компромісних моделей. Кожна країна обирає власний стиль розвитку, економічна модель повинна відповідати культурі, контексту країни. Серед європейських держав ви не знайдете економіки повністю ринкової або повністю планової. Країни, які стали багатими за останні десятиліття (це, наприклад, скандинавські країни, Німеччина, Франція, Італія), зуміли поєднати державну стратегію, державну політику і ринкову економіку. У своїй книжці я показую, що успішні країни Центрально-Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія) наслідували модель Німеччини. На моє переконання, економіка процвітає, якщо у країні приватний бізнес та держава працюють в унісон. Що стосується України, то ви маєте сильну традицію державної, або планової, економіки. Зараз у вас відбувається маркетизація і, як наслідок, є великий простір діяльності для олігархів. Тому необхідно контролювати найважливіші галузі державного сектору — освіту, здоров'я, інфраструктуру, телекомунікації. Якщо б вам вдалося створити систему зі справедливою політикою бюджетною системою, я думаю, що потім ви змогли би створити власну модель, яка б якнайкраще забезпечувала людям добробут і особистісний розвиток. Тому що в кінцевому рахунку саме це і є головною метою – зробити людей щасливими, дати їм можливість узяти від свого багатства якнайбільше переваг.
Читайте також: «Стабілізєц». В українській економіці простежуються негативні тенденції
Клей суспільства
Тиждень.ua: Італійський письменник і політик Массімо д’Азельйо (ХІХ ст.) сказав: «Ми створили Італію, тепер нам потрібно створити італійців». Зараз, у ХХІ сторіччі можемо констатувати, що італійська нація, так би мовити, відбулась, вона успішно реалізовує свій потенціал. Чи не думаєте, що зараз можна сказати словами д’Азельйо про Україну та українців? Що створює нації?
– Я думаю, що ключова річ – це ідентичність. Я не експерт у цих питаннях, бо є передусім економістом, але, мабуть, найважливіша річ, яка допомагає створити націю, – це спільна ідентичність. Її відсутність провокує хиткість, нестабільність, а це дуже погано і для економіки і для суспільства в цілому. Я маю враження, що Україна розділена. Шлях вашої країни залежить від наявності цієї внутрішньої конфронтації. В окремо взятій ситуації останніх п’ятьох кварталів вихід України з кризи пов’язаний із завершенням світової кризи, але у тривалій перспективі розвиток залежить тільки від самої України. Куди ви хочете йти? Що ви хочете робити? Якщо ви хочете бути демократичною державою, але більшість не підтримує чинного президента, – виникає суперечність. Всі країни Центрально-Східної Європи, всі нові члени ЄС на кшталт Польщі, Угорщини, Словенії, які теж мали досвід соціалізму, знають, чого хочуть. Що ж до вас, то 22 роки тому ви здобули незалежність, і зараз вам потрібна спільна ідентичність, яка означає, що громадяни відчувають причетність до життя країни, хочуть бути частиною одного суспільства. Що загрожує спільній ідентичності країни? Нерівність, великий розрив між дуже багатими і дуже бідними, і коли немає нікого посередині. На моє переконання, ідентичність країни творить середній клас, якому я присвятив один із розділів своєї книжки. Середній клас – це наче клей у суспільстві, це рушій ідентичності на національному рівні, тому що саме середній клас творить цінності.
Тиждень.ua: Яке Ваше визначення середнього класу? Адже ви не маєте на увазі підприємців?
– Визначення середнього класу як підприємців – це визначення Карла Маркса, а також Макса Вебера. Але сьогодні економісти й соціологи говорять про середній клас, маючи на увазі людей, у яких є доступ до якісної освіти. Це не питання інтелекту або прибутку. Це питання свідомості. Середній клас – це носій соціального капіталу. А соціальний капітал – це досить абстрактне поняття, яке можна визначити як довіру між людьми. Люди збираються разом для того, щоб разом щось робити. Соціальний капітал – це клей, який тримає суспільство вкупі. Коли соціальний капітал зростає? Коли зростає кількість громадських організацій, коли люди стають активнішими в політичному, економічному, соціальному сенсах, вони відчувають відповідальність за майбутнє своєї країни… Ось що таке середній клас. Основоположний фактор для його формування – це освіта, університети. Доступ до якісної освіти стимулює ріст середнього класу. Якщо ви хочете, щоб українці мали спільну ідентичність, то маєте втілювати політику, яка сприяє середньому класові. Очевидно, це не та політика, яка сприяє олігархам…
Тиждень.ua: Власне. Багато українців ставлять собі запитання, як можна усунути олігархів.
– На мій погляд, добра практика у протистоянні олігархам – це антимонопольні інституції. Але у вашому випадку постає інша проблема: олігархи самі створюють інституції. Таким чином, політична сила, що при владі, й інституції взаємодіють. Як розбити цю взаємодію? Через участь громадянського суспільства – ось моя проста відповідь, хоч я розумію, що дуже непросто здійснити це за один день, але це варте того, щоб наслідувати і культивувати. Ваше покоління може це зробити, і якісна освіта має бути інструментом, яким можна розпочати руйнування взаємодії влади й інституцій.
Біографічна нота
Паскуале Трідіко (нар. 1975 р.) викладає економічну теорію зростання та економіку праці в Римському університеті Roma Tre, а також читає гостьові курси з економіки праці та макроекономіки в університетах США та в різних країнах Європи (Ірландія, Велика Британія, Польща, Франція, Австрія). З 2013 року є професором програми Жана Моне (Jean Monnet Chairs) і викладає дисципліни, пов’язані з тематикою європейської інтеграції. Нині є Генеральним секретарем Європейської асоціації еволюційної політичної економії (European Association for Evolutionary Political Economy). Його основні наукові інтереси зосереджені на інституційній економіці, економіці перехідного періоду та європейській інтеграції. Автор багатьох статей і монографій.