На перший погляд, ініціатива як ініціатива. Адже громадяни мають серйозні підстави вельми скептично ставитися до народних депутатів, а тому і розпуск Ради, і референдум з метою зменшити її чисельність до 300 осіб, скасувати недоторканність парламентаріїв та обирати їх за мажоритарною системою виглядають начебто логічно. Але… Дивна річ: ці громадські організації та рухи з якогось дива не переймалися систематичними та демонстративними порушеннями Конституції минулим складом Ради, а тут раптом прокинулися та занервувалися: ґвалт, депутати не можуть працювати на благо народу, бо капосна опозиція вимагає від усіх суворого дотримання Основного Закону! Не менш дивно виглядає і прагнення скасувати депутатську недоторканність, тим самим поставивши народних обранців у залежність від сержанта міліції Петренка, котрий одержить змогу за своїм бажанням зривати засідання Ради, затримавши її керівників за неправильний перехід вулиці. Така ідея була б зрозумію, якби її озвучила влада, але громадські організації… Не в їхніх інтересах і вилучення партій з виборчого процесу, бо і партійні, і громадські структури – це складові одного і того ж громадянського суспільства…
Утім, як з’ясувалося пізніше, далеко не всі громадські організації, які начебто виступили з цими ініціативами, навіть знали про це! Тобто ініціативи ці були не так нарОдними, як нарАдними. З іншого боку, були й такі організації, що справді прагнуть реалізувати все те, про що йшлося вище. Інакше кажучи, об’єктивно зашкодити вітчизняному парламентаризму та демократії.
А тим часом інформагенції вже поспішили передати вістку про ці ініціативи, висловлені «від імені громадянського суспільства України». Твердження, очевидно, надто поспішне, бо насправді йдеться про ініціативи провладних кіл; але при цьому списувати з рахунку певні організації, які підтримують владу зі своєї волі, також не випадає. Отож…
Отож спробуємо, бодай ескізно, розібратися в суті справи.
До словосполучення «громадянське суспільство» всі ми давно звикли. Воно позначає сукупність позитивних в сенсі соціального прогресу явищ. Йдеться про форми самоорганізації населення, як великі, так і невеликі чисельно; про систему інститутів поза межами державних та комерційних («третій сектор»), яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; про сукупність громадянських та соціальних інституцій, їхніх усталених зв’язків та форм діяльності. Це, як іще визначають громадянське суспільство, історичний етап розвитку людської спільноти, її конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних тощо). Структурними елементами цієї системи є організації (зазвичай до них включають політичні партії, але не завжди, громадські організації, асоціації) та різні об’єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють усі сфери суспільного життя і є своєрідним виявом та регулятором свободи і відповідальності людини.
У довідниках Євросоюзу знаходимо ще й таке визначення: «Громадянське суспільство об’єднує переважно організації самоутворені або утворені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочують до соціально активного життя на рівні району та міста, часом із внеском місцевої церкви і її громади».
А тепер, заковтнувши таку порцію визначень, переведімо подих, перетравімо її, і врешті-решт запитаймо себе та навколишню публіку: а чи будь-яке суспільство, в якому активно діють об’єднання за певними інтересами, є громадянським? Або, інакше кажучи, за яких соціально-політичних умов та обставин активність людей є громадянською активністю?
Не будемо занурюватися у темряву віків та дискутувати, чи були ватаги опришків інституціями громадянського суспільства; обмежимося досвідом ХХ століття, оскільки він містить спектр найрізноманітніших соціальних явищ, часом настільки несумірних і несумісних, що видається, наче йдеться про різні цивілізації на різних, віддалених одна від одної, планетах.
Проблема перша. Чи є, скажімо, партії та земляцтва, засновані на належності до певного племені (йдеться про держави Африки, які набули незалежність у другій половині ХХ століття) структурами громадянського суспільства? Сумнівно, хай би вони й очолювалися вождями з дипломами Оксфорду чи Сорбонни: мова йде радше про структури догромадянського супсільства, заснованого не на національному, а на трайбалістському принципі, коли підтримують не найдостойніших громадян своєї держави, а «своїх», тобто вихідців із «нашого» племені, надійних «земляків». Відтак якщо на виборах глави держави у деяких африканських країнах перемагає представник того чи іншого племені, він негайно обсаджує важливі державні посади «своїми».
Схоже, в Україні також є щонайменше один регіон, де панує догромадянське суспільство і жителі якого у своїй більшості на виборах керуються одним лише чинником – щоби пропхнути на верхи державної влади «земляків»…
Проблема друга. Чи всі структури громадянського суспільства мають на меті сприяння розвитку громадянського суспільства? На перший погляд, питання видається абсурдним, але досвід історії вчить іншого. Скажімо, більшовики мали у 1917 році розгалужену систему профспілкових, жіночих, юнацьких та інших організацій, які користувалися всіма благами бодай і неусталеної, проте цілком реальної демократії, і при цьому мали на меті ліквідацію цієї демократії та встановлення диктатури пролетаріату. Ще відвертішими в цьому плані були нацисти: понад 10 років їхні допоміжні структури були складовими досить розгалуженого і потужного громадянського суспільства Ваймарської республіки – але вони не приховували своєї цілі. Мільйони їхніх учасників, в тому числі й чимало студентів та колишніх офіцерів, тобто людей освічених, цілком свідомо, без будь-якого зовнішнього тиску активно діяли задля знищення демократичного ладу та ліквідації громадянського суспільства, принаймні, в його розвиненій формі. Власне, яке може бути «громадянське суспільство», коли всі мають стати «підданцями Райху»?
Знов-таки, чи існують в Україні відповідники (звичайно, приблизні, з огляду на ХХІ століття) таких от «громадянсько-антигромадянських» структур? Так. Ідеться не про філії КПУ чи підпільні расистські угруповання; головна сила (і головна загроза) тут – різного ґатунку проросійські, імперсько-шовіністичні організації, на щастя, в масштабах усієї держави не надто чисельні, але в деяких регіонах (Крим, Одеса, Донбас) впливові та добре фінансовані. І не треба їх недооцінювати: більшовиків у Російській імперії у лютому 1917 року було лише близько чотирьох тисяч, і то в основному на засланні…
Проблема третя. На щастя, вона для нас теоретична (принаймні, поки що). Чи можуть за умов тоталітаризму чи авторитаризму, коли відсутній вільний громадянин, існувати структури громадянського суспільства чи, принаймні, схожі на них і з подібними функціями? Знов-таки, запитання не абсурдне, оскільки українські громадяни старшого і середнього віку добре пам’ятають, що в СРСР існували профспілки, комсомол, піонерія, жіночі ради, творчі спілки, товариства мисливців, рибалок, автомобілістів тощо. А ще – клуби самодіяльної пісні та наукові студентські товариства, аматорські театри та неформальні ватаги вболівальників футбольних команд… Отут, мабуть, якраз той випадок, коли стригти всіх під один копил не випадає. Не скажеш, що то все були симулякри: творчі спілки давали можливість своїм членам не оспівувати велич радянського ладу, а займатися перекладами (як це кілька років робив Аркадій Стругацький, коли в 1970-х братів-фантастів на якийсь час перестали друкувати) чи вирощувати картоплю на дачі (визначний російський культуролог Георгій Ґачев у брежнєвські часи ціле десятиліття присвятив цьому заняттю – разом із писанням книг «у шухляду») – і при цьому не потрапити під суд як «дармоїд», котрий не ходить на роботу. А клуби самодіяльної пісні, як їх влада не намагалася підпорядкувати, все одно були осердям вільних думок і вільних почувань.
А водночас тоді ж існували й такі організації, які були антигромадянськими, з тією чи іншою мірою відвертості. Можна навіть вивести закономірність: чим більше та чи інша організація демонструвала свою «громадянську активність», тим більшим ворогом зародків громадянського суспільства – чи то легальних, чи то напівпідпільних – вона була. Он комсомол у 1960-ті мав свої парамілітарні «оперативні загони», які ходили у формі і «наводили порядок», воюючи з тією молоддю, яка прагнула мати хоча б клаптики волі, хоча б у вигляді вільного вибору ширини штанів і довжини волосся… А «ради ветеранів», в яких домінували відставні чекісти та політпрацівники, що їхньою чи не основною роботою було писання доносів на інакодумців (у цю категорію міг потрапити чи не кожен, хто носив капелюха й окуляри)? Але це у хрущовську й брежнєвську добу, коли радянський тоталітаризм «дав слабину»; за Сталіна всі «громадські організації» були антигромадянськими. Це фіксувала, між іншим, й «найдемократичніша у світі» (як досі переконані деякі дурники) сталінська Конституція. Ось стаття 125 Конституції УРСР 1937 року (яка дослівно копіює статтю 126 – тільки КП(б)У слід замінити на ВКП(б), а УРСР – на СРСР: «У відповідності з інтересами трудящих і з метою розвитку організаційної самодіяльності і політичної активності народних мас громадянам УРСР забезпечується право об’єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об'єднання, організації молоді, спортивні й оборонні організації, культурні, технічні і наукові товариства, а найбільш активні й свідомі громадяни з лав робітничого класу й інших верств трудящих об’єднуються у Комуністичну партію (більшовиків) України, яка є передовим загоном трудящих в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Чи можна краще сформулювати сутність тоталітарного ладу і заборону на існування громадянського суспільства, яке неможливе без вільної самоорганізації?
Приблизно те саме існувало в Німеччині за Гітлера; величезна маса різного роду дуже активних організацій, але повністю підпорядкована НСДАП; хіба що церкву, на відміну від СРСР, нацистам не вдалося вповні впокорити. А так… Глянеш – радісні люди активно займаються тими чи іншими справами в тих чи інших організаціях, і все – заради фюрера та Райху. Від збирання макулатури та металобрухту до виловлювання «ворогів нації».
На щастя, цього в Україні немає – і, як показує досвід Росії чи Білорусі, нині подібні речі повторити важко, принаймні, на масовому рівні. А от симулякрів громадських організацій, які, звичайно ж, дуже гучно виступають від імені громадянського суспільства, вистачає. І не лише привладних і провладних, а й наче незалежних та проєвропейських. А придивишся – фантоми, фікції, муляжі, створені професійними ґрантоїдами, готовими працювати на будь-кого і заради будь-чого, аби б тільки давали гроші. По суті це теж феномени антигромадянського суспільства, бо вони дискредитують цінність свободи.