Панна Антигламур

«Не просто захоплювалася, а марила цією фантастичною постаттю. Талановита, вперта, вольова, і ця її непереборна жага життя… Коли тільки-но починалася моя акторська кар’єра, зіграти Марію Башкирцеву було найбільшою мрією. Я не знала, що вона українка… До речі, мені сьогодні сказали, що родина Тарковських теж із України. Стрічки Андрія Тарковського я вперше побачила років у 14–15, – мама порадила піти на перегляд, – і була я в цілковитому захваті… Україна з тих країн, які хочеться відкривати. Самобутня країна. Вона була для мене terra incognita, яка раптом з’явилася на мапі Європи, бо раніше все сприймалося як СРСР, як Росія…»

Розмовляємо з актрисою на подвір’ї Софії Київської. La Bi­­noche, як зазвичай називають пані Жюльєт у Франції, невисока, худорлява, не має жодного натяку на макіяж, гламур та самозакоханість. Розмовляє зосереджено, навіть трохи різкувато, проте раптом, ніби злякавшись своєї безапеляційності, вмить прохоплюється сяючою посмішкою. Пручатися імпу­­льсивній, емо­­­­­­цій­­ній атмосфе­­рі, яку во­­на миттєво створює навколо себе, – річ марна.

Три кольори: Годар, Каракс, Кєсльовський

«Зустріч з Годаром була для мене, як землетрус. Я звикла до театральних занять, коли тобі все розтлумачують. І раптом потрапила у дорослий світ, в якому почувалася беззахисною. Годар дав мені урок, якого я не очікувала: роби все сама. Тобто, якщо тобі є що сказати, тебе почують. А ще я зробила тоді неймовірне відкриття: є режисери, які не люблять акторів. Вони використовують енергію боротьби з акторами, їхній спротив…»

Жан-Люк Годар, культовий анархіст лівацьких 1960-х, фронтмен «нової хвилі» французького кіно сфільмував «Салют, Маріє!», – першу її вагому стрічку. Наприкінці зйомок режисер зізнався: «Я вражений її талантом». Після успіху в Годара на Жюльєт Бінош чекали пропозиції метрів на кшталт Еліа Казана чи Бертрана Бліє, та вона обрала початківця Леоса Каракса. Втілення всіх атрибутів «нової хвилі» – від концепції авторського кіно до самого стилю життя, Каракс на декілька років стає не лише її режисером (стрічки «Скажена кров», «Коханці з Нового мос­­ту»), він намагається відтворити ностальгійний міф nouvelle vague: кохання молодого Годара та його музи Анни Каріни.

«Ми жартували: «Ти хочеш бути Годаром, та я не хочу бути Каріною». Леос Каракс – моя юність, щоб зняти ті картини, ми мали жити разом і вірити одне одному. Ми були членами однієї групи, сім’ї, банди. Філь­­ми Леоса екстремальні, але ми не мали дублерів. Все, що на екрані, стало досвідом мого життя. І стрибки з парашутом, і кульбіти на водних лижах, і ночівлі з клошарами під мостом… Життя й творчість були тотожні».  

Жюльєт Бінош зізнається, що може годинами розповідати про режисерів, з якими працювала, але про Кшиштофа Кєсльовського їй говорити боляче, бо його вже немає. Згадує, як вони з першої ж зустрічі відчули якийсь потяг, – може, то був поклик крові, адже одна з бабусь актриси – полька. «Він із тих великих режисерів, які довіряють акторам. Мені було дуже важливо, що він весь час стояв поруч із камерою, що ми спілкувались на  філософські теми,  багато сміялись…» За роль у фільмі Кєсльовського «Три кольори: синій» акторка отримала кілька міжнародних нагород, а критики написали, що «містична краса її обличчя випромінює сяйво».

Найголовніше: тут і зараз

«Для мене не може бути іншої мрії, ніж реалізовуватися тут і тепер. І в творчості, і в коханні. Не шкодую за минулим, у мене немає амбіцій на майбутнє, я маю лише теперіш­­нє. Я людина щаслива, проте… – Жюльєт Бінош на мить замислюється, – коли ти молодий актор,  проходиш багато акторських проб, і зрештою почу­­ваєшся, як на розп’ятті. Кожне «ні», яке ти чуєш, звучить, як вирок твоїй вірі в себе…»
Дитинство акторки не було безхмарним: батьки розлучилися, коли Жюльєт було чотири роки, тож мати відправила їх із сестрою до інтернату. Подорослішавши, вона підробляла касиркою. «Ми були досить бідні. Зараз думаю, що завдяки цьому стала сильнішою, а тоді…» У школі дівчинка вчилася не дуже добре, та все змінилося, коли мати змогла подарувати їй альбоми з шедеврами найвидатніших художників світу. «Мені подобалося робити копії з тих репродукцій. А ще поталанило з учителем малювання, він навчив мене користуватися світлотінню. Потім я зрозуміла, як символічна світлотінь, адже в роботі актора теж є пошуки світлого і темного».

«Для мене багато важить етична й політична складові кіно. І не байдуже, в який бік рухається фільм, які думки і навіть дії він може викликати у глядача. Прагну зніматися в стрічках, де є чіткий громадянський меседж, де насмілюються задавати незручні, а то й заборонені питання». І це не декларація. Коли її запросив до свого фільму «В моїй країні» південноафриканський режисер Джон Бурмен, вона відмовилася від усіх інших пропозицій, бо «європейці мають знати, що відбувається в іншому світі. Я побачила там таку жорстокість й ненависть, яку неможливо й уявити».

Був у актриси й період, коли вона намагалася робити щось в соціальній сфері: співпрацювала з асоціацією, що займалася сиротами в Камбоджі. «В мене тоді народилася перша дитина – син, і я подумала, що було б добре, якби у нього був зв’язок з кимось, хто живе на іншому боці плане­­ти, кому не так поталанило в житті… Та все це закінчилося жахливо. Один із керівників цієї асоціації виявився педофілом, і я була внутрішньо спустошена, знищена…» Після того випадку актриса категорично проти, щоб знаменитості займалися такою благодійністю: вони не мають часу на постійний контроль, а за їхніми спинами можуть коїтися страшні речі. Бінош стала хрещеною ма­­тір’ю п’яти камбоджійських дітей, опікується тим, щоб у них було, де спати і що їсти, проте вважає, що свою долю вони мають вирішувати самостійно. 

Jubilations

Після Нью-Йорка, Токіо, Монреаля, Парижа та Сіднея Україна стала першою країною Східної Європи, куди Жюльєт Бінош привезла свій проект Jubilations («Радіння»). Йому вже пораділи донеччани, а після Києва імпрезу можна буде переглянути в Одесі й Харкові. Це п’ять стрічок, які актриса вважає для себе доленосними: «Рандеву», «Коханці з Нового мосту», «Три кольори: синій», «Історія кохання» та «Літній час». Цікаво, що до цього переліку не потрапили роботи «Англійський пацієнт» і «Нестерпна легкість буття», які принесли актрисі всесвітню славу. Тож Жюльєт Бінош, яка колись здивувала кіношну спільноту відмовою зніматися у головній ролі в стрічці «Парк Юрського періоду» Стівена Спілберга, вкотре продемонструвала свою незалежність від будь-яких авторитетів. Окрім фільмів, до проекту входить виставка «Портрети. В-Очах» (Portraits. In-Eyes) та її вірші, що супроводжують живопис.

«Ідея Jubilations виникла під час гастролей нашої спільної з танцівником Акрам Ханом хорео­графічної вистави. Впродовж се­­ми місяців ми відвідали 11  країн, і я була така втомлена, що втрачала свідомість. Та неочікувано надійшла пропозиція зробити ретроспективу моїх фільмів. Мені це видалося цікавим, але бути пасивною я не вмію. Тому вирішила зробити своєрідну відповідь режисерам, з якими спів­працювала. Це моя подяка їм за роботу, якою ми жили разом… Свого часу всі ці режисери направляли на мене свої камери, а я за допомогою пензля і фарби захотіла розповісти, якими я їх побачила і полюбила, якою бачу себе поряд із ними. І так сталося, що з портретами прийшли і тексти. Все, чим я займаюся: кіно, театр, танець, живопис, вірші, –  це спосіб перейти певні внутрішні межі, відповідь на якісь мої внутрішні запитання. Це не судження про режисерів, їхню роботу, насамперед, це мої відчуття від спілкування з ними».

68 монохромних вражень акторки від метрів та своїх ролей у їхніх фільмах. Жюльєт Бінош зізнається, що всі портрети розпочинала писати з очей. Кшиштоф Кєсльовський – «Па­­м’ятаю його сині очі і вічний дим сигарет», Міхаель Ханеке – начебто спокійний дідуган, і тільки погляд видає шалену вдачу, Аббас Кіаростамі, мабуть, чи не вперше без окулярів, очі Андре Тешіне, скорботно опущені долу… А поруч блискучі, безжальні й саркастичні автопортрети актриси.

 «Шкода, що так мало часу. Наступного разу приїду на довше», – Жюльєт Бінош на хви­­льку зупиняє погляд на дзвіниці Михайлівського собору, щільніше притискає до себе альбом «Софія Київська»: «Вдома з дітьми будемо роздивлятись» і зникає в супроводі охоронців, що ледь встигають за її стрімкою ходою.
[1808][1809]
Тиждень висловлює щиру подяку Посольству Франції в Україні, Французькому Культурному Центру в Києві за допомогу у підготовці матеріалу.