Останній круглий ювілей Радянського Союзу гучно святкувався у 1982 році. Мені, школяреві першого класу, довелося бути залученим у цю показову та обов’язкову для всіх подію. Наша вчителька молодших класів вигадала нам усім завдання. Весь клас вона поділила на пари – дівчинку та хлопчика, які б мали станцювати народний танець однієї з п’ятнадцяти республік, що утворювали «вічний та непорушний» Союз, виходячи з популярного, але важковимовного вірша:
Пятнадцать республик,
Пятнадцать сестер,
Зажгли на планете
Нам жизни костер.
Мені та моїй сусідці по парті Ірині, з якою ми ходили ще до однієї групи дитячого садка, дістався танок «Бульба» як такий, що найкраще репрезентує братню та сусідню Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку. Одне діло навчитися танцювати під акордеон простий танок, де хлопчик витанцьовує навколо уявної бульби, яку чомусь мусить зображати дівчинка, а інша справа – де взяти костюм. Їх, звісно, у школі не було. Ті, хто ходив на гуртки народних танців, могли знайти щось українське та російське, натомість що далі від мого рідного Кам’янця, справи з етнічною подобою ставали дедалі більш проблемними. Годі було сподіватися на автентику у грузинському чи туркменському танку. Хоча з останнім наш однокласник дав собі раду просто. Сувенірна тюбетейка та дитячий банний халат у смужку дуже добре виконали свою роль.
Читайте також: До 100-х роковин створення СРСР
Мої проблеми були складнішими. Довелося йти в дитячий садок і просити вишиванку зі світлою вишивкою та якісь чобітки, що імітували традиційний народний стрій. Гірше було зі штанцями. Тут довелося мамі та сестрі проявити всі свої кравецькі вміння та креатив, аби зшити на мене світло-зелені штани з червоними смужками. Чому такі? Такий вчителька дала взірець. Довершив мій «білоруський» образ літній капелюх батька, у який щось підклали, аби він не спадав мені на носа. Ух.
Концерт пройшов добре. Наш клас похвалив директор школи. Ми ще кілька разів танцювали ці танці в тому навчальному році. Залишки атласної тканини та кілька фото нагадували ще довго про ці події. Наступного ювілею, як відомо, Радянський Союз не дочекався.
Проста історія про звичайну школу міста, у якому проживало близька ста тисяч людей, показала, що є фасад, за яким є лише люди, яких партія та влада в не надто вже сприятливих економічних умовах початку 1980-х спонукала змалечку організовувати показові виступи, які б виховували лояльних та слухняних нових громадян держави, що з усіх можливих на той час каналів інформації говорила про свою велич та могутність. Реалії тим часом були цілком іншими.
Читайте також: Бомба у фундаменті. Як народжувався Радянський Союз
Мої недільні стояння в черзі по дві години за молоком та молочними продуктами в сусідньому магазині, масло по дві пачки в руки, баночка згущенки на свята у ветеранському пайку батька були моїм повсякденням у рік ювілею. А з двох каналів телевізора – московського та київського – пропаганда розповідала про космічні досягнення, могутність збройних сил, що виконують інтернаціональний обов’язок у братньому Афганістані, титанічні зусилля керівників партії та держави задля миру в усьому світі, та, звісно, про найкращий у тому-таки світі лад.
А ще від найпершого місяця навчання в школі нас використовували як безкоштовну робочу силу. Звісно, тоді нам це подавали як допомогу підприємству, що своєю чергою допомагало нашій школі. Тонкощі такої політекономії мені тоді були недоступними, але ми, першокласники, на заняттях продовженого навчання, між 16 та 18 годинами, клеїли конверти з цупкого й гострого по краях паперу для електроподовжувачів, що виробляв один із великих заводів міста. Клей, яким це скріплювалося, робився з порошку й погано тримав цей папір. Тому для того, аби краще зробити конверт, ми сідали на щойно поклеєні упакування, намагаючись у такий спосіб якісніше виконати роботу. Годі вже казати, що думали про це наші батьки, коли ми зі слідами клею на сідницях приходили додому.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
Були ще показові слова про допомогу та обов’язок радянського громадянина нести світло Жовтневої революції та переваг соціалістичного ладу в інші країни світу. І це тоді, коли пошепки та у приватних бесідах нам, тоді ще першокласникам, співчували й казали: «На ваш вік теж вистачить того Афганістану». Ми мало що розуміли з цього, як і те, що на щотижневих політінформаціях нас переконували у правильності дій Радянського Союзу у світі та жахали інфляцією у США та країнах Заходу, що загнивав. Це тоді, коли у продуктових магазинах прогресивного СРСР вибудовували піраміди з банок зі штучним медом, а старші від мене хлопці у дворі мріяли дістати джинси та кросівки з того ж таки ледь-ледь жевріючого Заходу, яким нас лякали, але про котрий ми мало що знали. «Правильні» знання про світ для радянської людини походили з книжок та розповідей обраних журналістів-міжнародників, що робили сюжети для програм «Время», «Международная панорама» та «9-я студия» з Валєнтіном Зоріним. Це було для політичної освіти, а для розваг був Юрій Сінкевич та його «Клуб путешественников», який варто було для точності назвати «тєлєпутєшествєнніков». Адже щонеділі можна було звідати різноманітні куточки світу, але сидячи на своєму дивані перед телевізором.
Відсутність вибору, закритість, постійне промивання мізків на всіх рівнях, починаючи з молодшої школи, у поєднанні з тотальним дефіцитом та використанням дитячої праці – ось чим мені запам’ятався останній ювілей Радянського Союзу в 1982 році.