Це, звичайно, дуже не подобалося партійним органам, через що більшість світлин митця досі зберігаються в архівах. Хоча й опублікованих цілком вистачило як для створення справжнього чорно-білого зрізу епохи життя цілого народу, так і для світового визнання. Під час свого нещодавнього візиту до Києва литовський фотограф дав ексклюзивне інтерв’ю Тижню.
Читайте також: Мистецтво без допінгу
Фотографія – це однозначно мистецтво. При цьому вона ще й дуже широко вживана, на відміну від більшої частини того, що зазвичай називають мистецтвом. Чим був би світ без неї? Щонайменше ми не змогли б дивитися кіно, бо брати Люм’єр просто не з’явилися б. А без кіно сучасність не сучасність. Узагалі в цьому вічному диспуті, чи є фотографія мистецтвом, головна зовсім не відповідь на це запитання, а гарна світлина.
Документальна фотографія нині – найцікавіша ніша для справжнього майстра. Бо вона дає змогу створювати так звані соціальні документи, тобто достовірні злитки епохи життя конкретного суспільства. Взагалі в Україні досить сильна школа вуличної фотографії: Борис Михайлов, три Олександри (Глядєлов, Чекменьов, Ляпін. – Ред.) тощо. І це не дивно, адже тут і треба знімати саме вулицю, бо ще дуже багато ознак часу, в яких перетинаються різні історичні епохи, минуле з дійсністю. В Україні все це ще можна спіймати в одному вдалому кадрі.
Часто кажуть, що нинішня надмірна доступність фототехніки вбиває фотографію. Так, справді, ми живемо в часи споживацького підходу до неї. Що й не дивно, адже суспільство загалом також консюмеристське, де головним мірилом є гроші. Тому і фотографія, і все, що з нею пов’язано, стали частиною цього загального процесу споживання. Але ж завдяки цьому тепер і звичайні люди мають набагато більше можливостей, наприклад, під час мандрів вести замість паперового фотощоденник – ще достовірніший і цікавіший, ніж раніше.
Ось що справді є проблемою, то це девальвація самої професії фотографа. Прекрасно пам’ятаю, як уперше натрапив на цю сумну тенденцію. Колись один мій знайомий власник готелю замовив мені рекламний проспект про нього та фотосесію колективу його працівників. Гаразд, зробив плакат, чекаю на фотосесію. І все ніяк не дочекаюся. Нарешті приходжу до нього й запитую: «То коли ж?» А він і видає у відповідь, мовляв, знаєш, ми оце вирішили, що за ці самі гроші, які заплатили б за неї тобі, нам вигідніше купити дві «мильниці» й самим усе відзняти.
Фотографія має олюднювати людину. Колись в університеті читав лекцію і запитав у студентів, що таке мистецтво? І один із них дав просто шикарну відповідь. «Це олюднення людини», – сказав він. Ось і фотографія є тим самим: збудженням почуттів у людини, впливом на неї через ці почуття. І потім через них же вона може щось змінити на краще у своїй країні та в цілому світі.
Для мене є одне правило: не втручатися в кадр. Бо є багато фотографів, які не просто знімають, а намагаються впливати на те, що знімають. Наприклад, один мій колега, пам’ятаю, кричав: «Ану давай переживай, ніби в тебе матір померла». Ось це вже справжнє фотохамство. Якщо не можеш людину спонукати своїм спілкуванням, виглядом, чуйністю бути природною чи виявити почуття, які тобі потрібні, отже, просто йди. На щастя, у мене таких проблем ніколи не виникало.
Треба любити те, що знімаєш. Передусім маю на увазі людей. Якщо не любиш, то не варто починати фотографувати. Звичайно, кар’єру саму по собі можна зробити й у ненависті, особливо якщо ти політик. Але якщо митець, то тільки любов і порядність. Дуже погано, що так багато людей ці речі відсувають на друге місце – і в мистецтві, і в повсякденному житті.
Читайте також: Піднесене та земне
Усе життя я присвятив висвітленню простих людей. Якось один мій знайомий, що має високий чин у литовському уряді, не називатиму прізвища, запитав мене, чи не набридло постійно знімати оцих «нижчих», втулювати на обкладинку книжок бідно вдягнених людей, скільки, мовляв, можна? Досі не знаю, що відповісти.
Ніколи не відчував потягу знімати війну. Я був дуже хворобливою дитиною. Тому постійно змалку лежав по лікарнях, де бачив біль, смерть, горе. І тому якось дуже швидко виробив таке правило: якщо ти не можеш допомогти людині, то хоча б не знімай її. Тому фото війни для мене – певна спекуляція на чиїхось стражданнях. Навіть гірше – це нерідко обман про чужий біль, який проповідує насильство.
Кажуть, якщо ти відзняв розстріл, то цим урятуєш сотні людей від повторення того жахіття. Але ж давайте говорити й про те, як зазвичай фотографи на розстріл потрапляють. А дуже просто. Їдуть від великого медіа-ресурсу з чималою сумою грошей. Приходять до якогось диктатора, дають йому чи його підлеглим хабар, і ті вбивають людей на камеру. Знаю навіть випадки, коли це взагалі робили на замовлення. Не хочу бути надто критичним до багатьох своїх колег – є чимало й тих, хто їде в гарячі точки з благородною метою застерегти і вберегти від повторення подібного. Але найчастіше цього все одно не виходить.
Литва – дуже маленька країна, тому моє покоління просто зобов’язане бути патріотами і знімати її. Бо ми мали елементарно зберегти національну самоідентифікацію від того, щоб нас називали «русскімі». Тому і я, і всі мої товариші по литовській школі фотографії від самого початку намагалися відображати життя саме своїх співвітчизників. Це навіть не був спротив – просто єдино можлива для нас на той момент форма творчого існування. Свого часу я відмовився від багатьох можливостей емігрувати. І не шкодую, бо в жодному куточку світу не зняв би такого і так, як зробив це на Батьківщині. Усе наше покоління перебувало в духовному зв’язку зі своєю державою. Кожна країна має мати власних фотолітописців, які ліпше розуміють її специфіку, бо там живуть і є її частиною. Бо я зможу побувати в якомусь забутому гірському сільці один раз, а тутешній фотограф – 100 разів. Тож хай кожний любить і знімає свою країну, в якій тямить найкраще.
Що тоталітарнішим є суспільство, то тугіше натягується внутрішня пружина, що змушує митця творити. Коли ж навколо хай і позірна, але свобода, мотивація знімати не те щоб менша – інша. Адже скільки справді класних митців і в царині фотографії, і в будь-якому іншому мистецтві поглинають рекламна індустрія, індустрія фірм – виробників відповідної продукції тощо. Плюс зараз надто багато всього, що претендує на звання мистецтва, – дуже важко обирати. А найгірше те, що нині в моді не реальне життя, а «мильні опери», які продукує телебачення як еталон. Хоча вже розпочинається мода критикувати капіталізм. Тобто пружина знову натягується. Хай у нас таке ще не дуже прийнято, але на Заході це тренд в мистецьких колах. Отже, і соціальна фотографія невдовзі знову дістане друге дихання.
Читайте також: Під покровом ч/б