Опера. Акт другий

Останні 17 років Олексій Ботвінов курсував між Україною та Європою. За кордоном він став лауреатом престижних конкурсів, гастролював із відомими оркестрами, співпрацював з трупою Цюрихського балету. Тепер Ботвінов більшість часу проводить у рідному місті – наприкінці серпня йому запропонували очолити Одеську оперу. До офіційного затвердження Міністерством культури на посаді художнього керівника театру музикант уникає розмов «про політику», бо адміністративний конфлікт й досі тримає колектив у напруженні. Натомість радо погоджується розповісти про те,
як він збирається «оживляти» Одеську оперну сцену і чим дивуватиме глядачів у новому сезоні. Ботвінов планує повторити вчинок барона Мюнхгаузена – витягти театр із болота у максимально стислі терміни (протягом двох-трьох років) і закріпити за ним статус європейського.

 

 

– Я погодився стати художнім керівником Одеської опери. Наступний етап – офіційне затвердження. Відповідне подання, як і належить, надіслано до Міністерства культури. І саме воно правомочне погодитися на мою кандидатуру чи ні. Однак я не сиджу, чекаючи визнання від Мінкульту. Річ не в посаді чи статусі художнього керівника. Коли людина має бажання щось зробити, вона це робить, а посада – лише реальна можливість легально втілити свої наміри в життя. Мені хочеться зробити багато для України – хоча я провів 17 років за кордоном, ніколи не відривався від неї ні корінням, ні громадянством. І, повірте, це не пафосні слова. Хоч би де я жив чи гастролював, завжди повертаюся до Одеси. Тепер ви розумієте моє прагнення поділитися славою з рідним містом? В Одесі я виріс у сім’ї музикантів, тож мистецьке середовище міста для мене з дитинства нечуже. Я в ньому зростав, хоча згодом через фінансову кризу, що переросла і в духовну, змушений був починати з нуля на Заході. Зараз, надбавши чимало друзів і творчих зв’язків у провідних європейських країнах, я хотів би вивести наше високе мистецтво на світову сцену. Ми ж давня країна, що колись підкорювала Європу своїм інтелектом, шляхетністю та високою культурою. А тепер, через віки, українці скотилися до рівня як не шароварництва, то бульварної попси. Де наша самоідентифікація у світі, самобутність, про яку ми стільки писали і говорили, здобувши незалежність?

 

 

– Відтоді як я неофіційно став виконувати обов’язки художнього керівника Одеської опери, працюю над концепцією її розвитку. Головне завдання – дуже складне, відповідальне і творчо цікаве – вивести Одеську оперу на європейський рівень за два-три роки. Тож розробляю стратегію: планую прем’єри, залучаю найцікавіших українських, російських, європейського рівня режисерів, щоб суттєво підвищити рівень театру. Ще маю амбітну мету підтримати і виховати молоді українські таланти, але щоб для початку, формуючи своє творче я, вони навчались у митців світової сцени. Ось увесь зміст моєї діяльності.

 

 

– У лютому відбудеться пре­­м’єра опери-балету Віталія Губаренка «Вій», яку поставить Анатолій Солов’яненко-молод­­ший. Це буде дійство з елементами театру, тобто опера в сучасному стилі. У травні на оде­ській сцені має з’явитися опера Пуччіні «Турандот». До її постановки залучений один із найзатребуваніших європейських режисерів, мій ровесник Крістіан фон Гетц. Ми маємо намір зробити оперу, яку можна було б показати в Європі, й плануємо поїхати з нею до Японії та Іспанії. Хочу, щоб це була наша перша сенсація для культурної України і її візитівка для світу. Загалом я веду переговори за кордоном про постановки на наступні п’ять років. Є вже багато інших планів – думаю, одеська сцена має працювати не тільки для дорослих. Буде тут і балет. У листопаді нинішнього року для дітей готуємо «Айболить» на музику Ніно Рота – його ставить киянка Алла Рубіна, а в грудні – виставу «Нурієв назавжди», що представить класичну і сучасну хореографію. Особливу увагу театралів, поза сумнівом, привернуть дві пре­м’єри: постановка опер Чайковского «Пікова дама», здійс­нена російським режисером Кіріллом Сєрєбряніковим, та «Евге­­­ній Онєгін» македонського режисера Івана Поповскі. Є також домовленість і з Юрієм Григо­­ровичем про постановку «Спар­­така» Хачатуряна. А один із провідних європейських хорео­­графів Хайнц Шперлі перенесе на сцену «Сон літньої ночі».

 

 

– Мушу констатувати: у нас практично немає опери, тобто є чимало чудових виконавців, але загалом ми відсутні на європейській музичній мапі. З різних причин: здебільшого через застарілу режисерську естетику в наших театрах. До того ж відчувається загальний стан розгубленості. Українці споконвіків були людьми, чия духовність перевищувала інші запити. Звідси і великі культурні надбання, і прекрасні храми. Радянська влада все це, на жаль, знівелювала. А зараз ми йдемо тим самим хибним шляхом… Навіть не йдемо, радше перебуваємо у прострації – зупинилися і не знаємо, куди нам далі прямувати. Звісно, у площині академічного мистецтва є певні напрацювання, свіжі ідеї, але вони зазвичай не реалізуються, тож загалом у театрах штампуються досить тривіальні й закостенілі речі. Тому зараз потрібно вдвічі оперативніше та цілеспрямованіше реформувати академічне мистецтво.

 

 

– Я стверджував і стверджую: в Україні прекрасна молодь. Щоправда, вона здебільшого позбавлена можливості самореалізації – звідси й випливає її протестне ставлення до старшого покоління. Саме тому я ризикнув презентувати «Класику open air» не у Франції чи Німеччині, як пропонувалось, а в Україні. Випробував його в Одесі й рвонув на Київ. Я передбачав, що ажіотажу не буде, але й не очікував, що прийдуть кілька тисяч глядачів. І тоді, стоячи майже розгублено на сцені, радів, що все вдалося. Слухачі, здебільшого молодь, прийняли класику й гаряче аплодували. Ось тоді, на вечірній Софії, у переддень Дня незалежності, у мене й зник сумнів – потрібен я тут чи ні.

 

 

– В усьому світі концерти open-air – один із найпопулярніших видів проведення концертів класики. Такі заходи кілька разів на рік відбуваються навіть у найменшому європейському містечку. В нас це не поширено, оскільки ще на рівні організації все перетворюється на певний суспільний акт. Тобто акт єднання, грубо кажучи, вла­­ди і громадян. Без підтримки чиновників жоден із таких проектів нереальний, оскільки потребує безлічі дозволів. Ми кажемо, що йдемо в Європу, чому ж тоді у нас таких концертів не роблять узагалі або роблять украй рідко? Хочеться, щоб у країні було усвідомлення того, що культура – це більше, ніж просто розвага. Культура – це необхідність, і передусім у кризові часи. І що швидше ми зможемо її підняти, то швидше зможемо вийти з кризи. До речі, це не мої ідеалістичні заяви, а думки, які можна зараз прочитати у передових європейських медіа.

 

 

 

 

– Головне – вчасно розпізнати талант, підтримати його і створити сприятливі умови для розвитку. Власне для мене, переможця у віці 19 років Всесоюзного конкурсу Сєрґєя Рахманінова у Москві, виїзд з України на початку 1990-х був питанням виживання, а не кар’є­­ризму. Багато музикантів тоді виїхали за межі держави і там залишились, оскільки в Європі ставлення до класики не змінюється століттями. Зараз я не ставлю жорстких вимог до держави, але за можливості переконую чиновників не обминати розвитку класичної музики, що є потужним духовним носієм культури. Шалені кошти витрачаються на поп-музику, а класика чомусь завжди лишається на узбіччі. Є така хибна думка, що для адекватного сприйняття класичної музики потрібно вчитися її розуміти. Це зовсім не так. Шедеври класики за високого рівня виконання пробивають серце практично кожної людини, і нічого не потрібно пояснювати. Тобто коефіцієнт корисної дії надзвичайно високий.

 

 

– На Заході, окрім приватної ініціативи, є поняття соціальної відповідальності. Тобто будь-який бізнесмен, навіть середній, обов’язково підтримує церкву, балет, фонд чи щось у культурно-освітній галузі. Як­­­що людина не займається суспільною діяльністю, вона просто випадає з кола своїх поважних колег. В Україні, коли говориш про проект, який потребує фінансування, одразу чуєш: «А що ми матимемо від нього?» Тобто поняття меценатства у нас не поширене, є лише поняття зиску.