Про соціальне модераторство і стилі українських міст, про пріоритети для відбудови, а також про зв’язок архітектури з ідентичністю «Тиждень» поговорив з архітектором Олегом Дроздовим.
— Як справи у вашої Харківської школи архітектури (ХША)?
Ми переїхали до Львова. Хоч до війни ми готувалися, були тренінги, які нам робила Нацгвардія щодо поведінки під час війни, медична і психологічна підготовка. Але так сталося, що певна кількість студентів опинилась у Львові, і ми почали гуртуватися, щоб підтримати один одного. Робили прихистки для ВПО і поступово повернулися до навчання. На другий-третій тиждень війни почали комбінувати заняття онлайн і офлайн, і загалом уже 80% — це очна форма навчання. Перший випуск у нас був влітку 2021 року, другий взимку і третій буде за рік. Група наших випускників працює в міжнародній коаліції Ro3kvit, робить проєкти, пов’язані з майбутнім України. Зокрема візії щодо майбутнього Маріуполя. А друга група робить циркулярне замовлення в рамках Європейської комісії.
— Ви разом із міськими планувальниками, архітекторами, українськими й іноземними урбаністами об’єдналися в коаліцію Ro3kvit, щоб розробити «нові підходи до урбан-дизайну». Проте головна мета коаліції Ro3kvit усе ж пов’язана із відбудовою?
Війна стала другим Рубіконом, бо ХША заснували як певну відповідь на те, що Україна стала таким собі стартапом після 2014 року. Ми зрозуміли, що треба формувати новий порядок денний просторового розвитку, бо Україна змінюється. Ro3kvit — реакція на більш широкі, великі завдання, які буде мати архітектурна дисципліна найближчим часом. Ідея була поєднати українську експертизу і суперфахову закордонну експертизу, щоб уже почати відбудовувати певні професійні стосунки, щоб формувати певну адженду разом, розуміти як будувати спільні методології, розраховані на розгортання в Україні. Бо нам бракуватиме локальної експертизи для відбудови, а війна і нова геополітична формація ставлять нові завдання.
Читайте також: Дизайн: віднайдення автентичності
Головне — позбутися всього цього радянського, пострадянського і спадщини раннього капіталізму. І, як на мене, уже відчувається певна модель, якої треба буде досягнути. В міському плануванні і архітектурі має бути повна зміна політики. Мають бути зовсім інші відносини громадянського суспільства і прийняття рішень, інша соціальна спрямованість архітектури, адже значна частина донорських грошей буде саме соціального спрямування. Відбудеться перезавантаження, тому в ХША ми змінюємо програми і додаємо нові фокуси, робимо наголоси на реконструкції, адаптації, ідентичності та спадку як цільної картини. Бо матимемо справу із багатьма зруйнованими об’єктами і треба буде розуміти, де спадщина, а де ні, як її зберігати. Тут ідеться про пам’ять і ідентичність. Потрібне нове соціальне житло, ефективніше, раціональне, але якісне, і його форма має бути не така, як те спекулятивне житло, що ми мали до війни. Після неї буде дефіцит людських ресурсів, а проблем буде набагато більше, ніж ці ресурси зможуть закрити. Майбутнє розвитку архітектури в префабрикації, перенесенні будівництва в простір заводів із робототехнікою і певними новими технологічними підходами.
— Відбудова — складний процес. Чи є якісь моделі відбудови у світі, які можна використати в Україні? Варшава, Дрезден, Роттердам?
Наприклад, в Роттердамі те, що сталося після війни, і те, що є до сьогодні, — це одна лінія. І він постійно додає в вартості та якості, це безперервний розвиток. Те, що почали, трансформувалося і стало місцем, яке вабить людей з усього світу. Ми ж знаходимся в іншій економічній формації й умовах, і складно сказати, що нам можна взяти за приклад. Бейрут? Ні, це величезна столиця потужної нації. Сєвєродонецьк і Маріуполь — це інші сценарії. Має бути певна солідарність і державні програми, які мають сприяти якомусь розвитку. І на якийсь час ці міста можуть залишитися місцями фантомних болей і травм, і це теж не дуже поєднується з комерційними інтересами.
Я не вірю в жодні гроші й проєкти, які впадуть з неба, це має бути сконструйовано і приготовлено самими людьми, тоді вони це цінуватимуть.
Мій рецепт такий: потрібно формувати суперамбіційні плани, треба міста розбудовувати разом із громадами, відбудовувати громади, і гроші й проєкти мають бути спрямовані на те, щоб залучити ці громади, і щоб вони відбудовували для себе. Має бути розвиток певних інституцій: міських планувальних відділень, локальних експертиз в кожній громаді. Я не вірю в жодні гроші й проєкти, які впадуть з неба, це має бути сконструйовано і приготовлено самими людьми, тоді вони це цінуватимуть. Чим більше амбіцій, тим більше грошей дадуть, і так зростатиме конкурентноспроможність громад, міст і містечок. Має бути проведена велика модераторська, менеджерська робота, а також кооперація.
Ми жили в радянських містах, де головним тригером була індустрія, потім усе рухалося за рахунок спекулятивних процесів, приватизації і зростання капіталів й обслуговування спекулятивного процесу. Тепер маємо будувати ці міста для щастя людини, робити їх людиноцентричними. Інакше й не буде, бо ми конкуруємо з усім світом за людські ресурси. Щоб залишитися й остаточно виграти треба побудувати справедливі й комфортні міста, контейнери для щастя.
— У кожного міста є свій архітектурний код, стиль. Якими є стилі тих українських міст, де ви жили і робили проєкти: Харків, Київ і Львів?
Три міста дуже різні. Харків — місто з найбільшими можливостями, зокрема інфраструктурними. Але воно не дуже зв’язане, там багато пустот, його будували та проєктували як місто-кампус. Окремі зони, де професіонали мали жити ізольовано, і в клубі на танцях говорити про роботу. Сьогодні IT-сектор теж робить подібні герметичні анклави. Харків фрагментарний, і це дає можливості для неймовірних сценаріїв і нових зв’язків. Однак в Харкові багато великої радянської спадщини, яка неякісна і потребує колосальної реконструкції.
Київ — дуже проблемне місто, в якому сконцентрувався весь корупційно-спекулятивний капітал, і тому столиця дуже перевантажена. Київська агломерація має неймовірну кількість людей, сил, енергій, що веде до певних екологічних катаклізмів, а щодо природного оточення — просто прекрасно, є все: водосховище, річка, пагорби, ліси. І все це забрали у природи і забудували, і це вже неможливо зробити мобільним, і місто перебуває перед колапсом. Однак ця концентрація людей дає надконкурентні можливості, і ця концентрація ресурсів дуже приваблива: не тільки продавати, а і продукувати щось інтелектуальне. Київ за рахунок оцього згортання працює як пилосмок, витягуючи з країни майже всі фінансові й людські ресурси. І так робить певну точну глобальності, яка може стати дуже важливою.
Читайте також: Український театр у часі війни
Львів формує середовище людей. Велике місто, крім цих, ще Одеса, а остання була найбільшим містом України в Російській імперії. Цікаво, як ця історична спадщина формує з новими містянами сталу поведінкову модель. Львів затиснений між пагорбами і має дуже обмежений просторовий ресурс. І ця обмеженість уже сформувалася в певну якість, і така згуртованість й історичність формує певну відповідальність одне перед одним і тісніші стосунки між громадою і владою. Наша українська посудина зараз перехилена на захід, і на Заході з 2014 року відбувається концентрація інтелектуальних ресурсів. Львів навчився дуже добре абсорбувати цих людей і включати їх у міські процеси. Євроінтеграційний процес у Львові, те, як змінюється свідомість владних і муніципальних структур — вони набрали певну експертизу і мають певну європейську мову, і це робить їх містом, яке дуже привабливе і для капіталів, і для співпраці, гуманітарної і культурної.
— Чи сформувався у нас новий український архітектурний стиль?
І так, і ні. Чи ми можемо показати щось суто українське, яке має значення для світового дискурсу? Від 2017 року я експерт премії Міс ван дер Рое (EU Mies award), головної європейської архітектурної премії, і для номінації українських проєктів я вибрав ті, які пов’язані з Революцією 2014 року. Тимчасові інсталяції, Меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові, публічний простір «Сцена» в Дніпрі, зроблений волонтерами. Щось, що говорить про нове суспільство і вираження цього суспільства в архітектурі. Як на мене, це дуже важливо для світової аудиторії.
Якщо говорити про побутовий вимір стилю, то, скажімо, у Львові є діалог з модерністською спадщиною міжвоєнної Польщі, але нам треба ще довго йти до формування української архітектурної ідентичності. Те, що зараз відбувається, це типології, які приходять до нас ззовні, і ми стаємо споживачами великого глобального будівельного продукту. І це формує певну глобальну безадресність. Чому такого не відбувається в Португалії чи Швейцарії? Бо там архітектори разом із інженерами, починаючи з університетів, розробляють нові продукти, які і є частинами ідентичності, пов’язані з ресурсами, які є в цій країні. З локальною економікою, з трикутниками «будівельник-архітектор-інженер», це мініспільноти, які формують продукт, який може експортуватися.
Читайте також: Фрідман, Хан і Бабин Яр. Чому російський вплив не завжди можна побороти одними санкціями
Коли ми говоримо про традиційну швейцарську архітектуру (дерево, карнизи тощо), то вже кілька років вони досягли неймовірних результатів у відкритому бетоні, префабрикації. Такий «Swiss box», доведений до мінімалістичного стану, чіткості, змістовності та простоти – і це нова швейцарська архітектура, хоча вона і базується на протестантській етиці, але вона не традиційна, немає безпосередніх цитат. Коли ми зрозуміємо, що ми маємо бути не тільки споживачами, а треба проєктувати і меблі, і різні елементи з місцевим колоритом. Наприклад, мої друзі, артменеджер і доктор з Данії, ніколи не куплять якийсь італійський стілець, який в чотири рази дешевший за данський. Вони не куплять якусь китайську підробку за 20 євро, а збиратимуть гроші на фанерний стілець Фріца Гансена за 400 євро, бо для них це частина ідентичності. Це про відносини й екосистему, коли кожна будівля є соціальною системою, де кожен компонент впливає на суспільство й економіку, і тоді ця архітектура набуває певної якості і локальної відповідальності. І тоді вона стає чимось особливим в глобальному вимірі.
— Україна дуже популярна у світі, і до війни був дуже поширений кулінарний туризм. А чи можливий у нас архітектурний туризм? Які нові споруди можна порадити подивитися іноземцям?
Подивіться на номінантів премії Міс ван дер Рое. В України є можливості стати новим архітектурним центром, але це дуже залежить від того, як трансформується освіта, як швидко почнуть будувати нові інституції, які будуть впроваджувати знання, базуючись на цінностях сьогодення. Залежить від того, як ми будемо змінюватися. Є всі можливості стати центром експериментів і архітектурною столицею світу, але ми маємо дуже активно над цим працювати. Бо це легко може перетворитися на втрачені можливості.
— Для вас роль архітектора — це соціальний модератор. Це тільки в нинішніх обставинах чи й у майбутньому?
Ця роль збільшуватиметься. Є дві моделі розуміння дизайну: інтеграція і сталість. Дія і зміст. Має бути певний компроміс між усіма. Наша головна мета на цій планеті — довге і добре життя. Ми відповідальні перед наступними поколіннями. Це постійний процес. За своєю суттю архітектор знаходиться посередині між гуманітарними знаннями і технічними, тому він може бути модератором в середині дискусії.
— Які сучасні архітектурні школи для вас цікаві?
Швейцарська. Тому що там є потужна гідність. Вони люблять свої гори та провінції, дбають про все це, лишаючись глобальними. Португальці, естонці, фіни, норвежці, словенці (останні — неймовірний феномен). База для їхнього архітектурного розквіту — чітке формулювання своїх цінностей і певна критична локальність. Це гідність нації та її території, культури і клімату. Можна порівнювати себе із якимись глобальними націями (наприклад, із голландцями чи британцями), але це не наш випадок, бо вони глобальні трейдери вже 600 років. Ми ніколи не будемо центром Всесвіту, українська не буде світовою мовою, вона матиме своє важливе місце, але це інше. Тому мені цікаві ті культури, які, всупереч лімітованим ресурсам і відносно невеликим можливостям, збудували потужні цивілізації та створили свою архітектуру.
Олег Дроздов — український архітектор, художник, засновник архітектурного бюро Drozdov & Partners, співзасновник і президент Харківської школи архітектури. Співзасновник і головний архітектор студії Paragraph у Монтре (Швейцарія). Був куратором українських проєктів на бієнале архітектури The Flood в Роттердамі The Flood в 2005 році. Саме його архітектурне бюро виступило генеральним проєктувальником реконструкції Театру на Подолі. Його архітектурні проєкти, крім України, є в багатьох країнах світу (Корея, Кувейт, Чехія, Австрія, Іспанія, Швейцарія, Франція, США тощо). Постійний експерт EU Mies Award.
