Тижденьзавершує цикл публікацій про досвід пострадянських країн та держав колишнього соцтабору в прощанні з комуністичним минулим.
Восени латвійська партія з відверто проросійськими симпатіями «Центр згоди», що перемогла на позачергових виборах із результатом 31 парламентський мандат зі 100, не змогла сформувати більшість у Сеймі. Хоча мета ЦЗ була дуже близько, після кількох тижнів перемовин вона опинилася поза урядом. Утім, за час діалогу сталася цікавинка: один із лідерів ЦЗ й мер Риги Ніл Ушаков на черговій англомовній конференції визнав, що Латвія була окупована Радянським Союзом. Дещо раніше інший провідник партії Яніс Урбанович підтримав формулу «окупація була, окупантів немає», яка має на меті певну згоду в історичних питаннях за умови, що вони не впливають на сьогодення. За 20 років саме слово «окупація» набуло сильного емоційного забарвлення. Де-факто це лінія ідеологічного фронту між латишами та російськомовними: для перших ідеться про незаперечний факт, для других – про страх бути депортованим. Такий дуалізм у сприйманні історії і став однією з причин створення Музею окупації.
Читайте також: Мшвідобіт*, СРСР!
ЗАМІСТЬ МУЗЕЮ СТРІЛЬЦІВ
Ідея протиставити щось радянській пропаганді виникла в колах латиських емігрантів наприкінці 1980-х. Ініціатором виступив професор Вісконсінського університету в США Пауліс Лазда. «Спершу ми думали про видання книжок, які можна було б дарувати. Але ви знаєте, як то є з книжками, – не всі їх читають, – розповідає нинішній директор музею Ґунта Мехеле. – Поступово народилася ідея музею-книжки, який у концентрованій і простій формі донесе інформацію до людей. Правдиву інформацію», – підкреслює Мехеле. До початку 1990-х років із виставки, присвяченої подіям середини ХХ століття, виросла перша експозиція майбутнього зібрання. У 1993-му він зайняв порожнє приміщення Музею Червоних латиських стрільців у самому серці Старої Риги, де діє й донині. «Місце просто ідеальне, ми були категорично проти пропозицій переїхати», – каже Ґунта Мехеле. За її словами, музей відвідує щороку близько 100 тис. осіб.
СТАЛІН VS ГІТЛЕР
Школярі – одна з головних цільових груп, на які розрахований Музей окупації. За рік сюди привозять близько 5 тис. дітей. «Хотілось би більше, але не дозволяють ресурси», – каже пані директор. Під її керівництвом – 23 працівники. Те, що експозиція музею насамперед розрахована на дітей та іноземців, які нічого не знають про реалії СРСР, стає зрозуміло ще на вулиці. Про окупації – радянську й нацистську – можна довідатися з плакатів при вході: мапи, архівні світлини, переплетені свастика із серпом та молотом, усе в червоно-чорних тонах. Вхід безкоштовний, біля дверей стоять скрині для пожертв. Це працює на постійний притік випадкових відвідувачів, туристів із-за кордону.
Якщо піднятися сходами, вас зустрінуть розміщені поруч фото Сталіна й Гітлера. У залах напівтемно. Постійна експозиція налічує близько 1 тис. експонатів: документи й фотографії, предмети побуту депортованих жителів Латвії, місцевих партизанів та повоєнного часу. Зброя, радянська й німецька пропаганда, чимало карт. Є і створена за фінансової допомоги ЄС інтерактивна мапа маршрутів депортацій. Усі експонати підписано чотирма мовами: латвійською, російською, англійською та німецькою. У вестибюлі розкладено буклети 12 мовами, серед них – грузинською. Українською – немає.
Найсильніше враження справляє відтворений табірний барак із нарами у два ряди, календарем-зарубками на стовпі та парашею в кутку. Останню детально написано супроводжувальним текстом. «Параша – ось ця бочка із дошкою, а не те, що ви зазвичай так називаєте», – каже дітям учителька.
Читайте також: Екскурсія пеклом
ПЕРЕПОВНЕНІ ЗАПАСНИКИ
За 18 років у запасниках музею накопичилося 50 тис. предметів та документів, і щороку їх більшає. Чимало передають емігранти, які покинули край 1944 року. Помітна кількість експонатів надходить і від нащадків латиських легіонерів або депортованих у середині ХХ століття латвійців, які знаходять цікавинки в сімейних архівах. Мікроскопічний кабінет, у якому сидить хранителька запасників Тайґа Кокоревіча, заставлений картонними пакунками. Вона витягає два з них – в одному складено вирізані з дерева портсигари, у другому – ложки й виделки. І те і те опинилося в Латвії разом із депортованими, які поверталися додому після амністії або по закінченні відсидки. На кришці одного з портсигарів вирізаний латиський національний орнамент, а дно прикрашає радянська зірка. «Цікаве поєднання непоєднуваного…» – зауважує хранителька.
У підвалі музею в шафі висить військова форма мало не всіх армій, які побували на цій землі за останні 60 років. Тут-таки – десятки картин, написаних у таборах чи на спецпоселеннях. На полиці стоять ваги з радянського магазину. «Ми не все приймаємо, доводиться іноді відмовляти, – каже Кокоревіча. – Один колекціонер хотів нам віддати саморобну скрипку, на якій були зображені білі ведмеді. Але немає жодної інформації, звідки цей інструмент, кому він належав…».
Читайте також: «Весела» окупація
2013 року музей має отримати добудову під назвою «Дім майбутнього». Вона дасть змогу розширити експозицію і на противагу основній частині буде світлою. Втім, майбутнє закладу не бачиться таким радісним. Економічна криза, від якої Латвія постраждала чи не найсильніше в Європі, призвела до урізання державного фінансування. Кошти музей отримує з великими труднощами й в останній момент. Дедалі більше установа узалежнюється від пожертв, хоч і закордонні латиші не почуваються вже так упевнено. У другій половині 2010 року два найкрупніші анонімні меценати офірували відповідно€62 тис. та $25 тис. У січні 2011-го музей отримав найбільшу в своїй історії пожертву від громадянина Австралії Юріса Ґраудиньша, який заповів музеєві 250 тис. австралійських доларів.
ЗАЦІКАВЛЕННІСТЬ РОСІЯН
«Poor people of Latvia (нещасні люди Латвії, – англ.)», – написав у книзі відгуків турист із Азії. Якщо відкрити цю книжку навмання, можна натрапити на такі записи. «Як ви збираєтеся оцінювати, чи виконує музей своє завдання? Чи прийде момент, коли можна буде сказати: так, ми місію виконали?» – питаю в директора Мехеле. «Головне – чи потрібен музей відвідувачам. Доки вони тут з’являються, можна констатувати, що так», – відповідає вона. Втім, із відвідувачами проблем не буде: це один із двох безплатних ризьких музеїв (другий, Військовий, також чимало уваги приділяє проблемам незалежності держави). «Звісно, частина наших гостей приходить із уже сформованим поглядом на ці історичні події, – зазначає Мехеле. – Але їх меншість. Частіше туристи з-за кордону кажуть нам: ми й уявити не могли, що тут таке діялося…» Цікаво, що останнім часом зріс потік росіян: одним із них виявився й мільйонний відвідувач музею.
Читайте також: Дім террору: музей в Будапешті розповідає про нацистські й радянські репресії