Провести вибори це, звісно, не завадить: явку прогнозують достатню, а значить когось таки виберуть – якщо не в першому, то гарантовано у другому турі. З парламентськими виборами також проблем не буде. Партійні рейтинги такі ж мізерні і коаліцію доведеться збирати по клаптиках, але мистецтво «договірняків» творить чудеса. Але безвідносного до того, хто займе кабінет на Банковій і як розсядуться у сесійні залі, нова конфігурація української влади буде вкрай хисткою. А тут вже йдеться не лише про політику, але і про національну безпеку.
Формально, вертикаль влади тримається на системі адміністративної супідрядності, на сторожі котрої стоїть закон. Паралельно з цим, існує ще й неформальна ієрархія, котра виростає зі стосунків корупційного характеру та кланових лояльностей. В теорії, ці системи між собою малосумісні, бо хто може служити двом панам і не збожеволіти? Але на практиці, обидві ієрархії замкнені на нашу кохану еліту, котра цілком успішно реалізує принцип «друзям – усе, посполитим – закон». Здавалося б, така система влади має бути непорушною: там, де не спрацюють офіційні механізми контролю, включаться неофіційні – і статус кво буде відновлено. До певної міри, так воно і є. Але в критичні моменти усі ці ієрархії ламаються, як картковий будиночок і країна починає розповзатися по швах.
Читайте також: Золота акція виборів. Принципова невизначеність
Як це відбувається, я бачив зблизька навесні 2014-го на Донбасі. Влада «регіоналів» там здавалася непохитною: що б там не відбувалося у Києві, у Луганську та Донецьку буде той самий мезозой. Бо адміністративні важелі, економічні ресурси, силові відомства, навіть громадське життя – всі ниточки були в руках «регіоналів». Сама ж Партія регіонів, порівняно з іншими, була якщо не римським легіоном, то міцно спаяною «бригадою» з 1990-х. Коли на Донбасі почали захоплювати адмінбудівлі, більшість думала так: або це робиться із дозволу місцевих боссів, або це з дня на день закінчиться. Варто боссам клацнути пальцями і всі ці болотови-губарєви полетять у шурф з мішком на голові. Але не так сталося, як гадалося: босси погуділи-погуділи і забрались геть, а їхні «шістки» були змушені підлаштовуватись під нових господарів.
Чому все сталося саме так? По-перше, тому що окупацію Москва готувала ретельно і давно. А по-друге, тому що влада не могла спертися на підтримку місцевої людності. Києву там не довіряли, бо були налякані Майданом, а «донецьких» зневажали після ганебної втечі Януковича та інших главнюків. А без суспільної підтримки система влади – це колосс навіть не на гляних, а на кізякових ногах. Ти можеш бути зв’язаний посадовими інструкціями і залежати від свого пахана, але все це втрачає значення, коли адміністрацію захоплює розбурханий натовп. Так, прокуратура порушить проти тебе справу, а пахан забере бізнес, але то буде колись потім. А зараз тобі тицяють в писок пістолетом і вимагають перейти на сторону «республіки». Ти щось белькочеш, погромними бігають по кабінетах і до кінця робочого дня вертикаль влади перемикнуто на Москву.
Читайте також: Вибори-2019: Гра навколо престолу
Чи актуальний цей приклад сьогодні? Цілком. Війна пригасла, одначе не припинилася і ворог активно користується нашими слабкостями. Так, натовпів з триколорами давно не видно, але росіяни навіть на Олімпіаді можуть виступати без прапорів. Та й хіба у нас немає проблем, окрім росіян? Як там поживає «бурштинова республіка»? А на Закарпатті у нас точно-точно все добре? Зрештою, низька суспільна підтримка – це не лише про сепаратизм. Аби робити будь-які рішучі кроки, владі потрібна лояльність більш-менш помітної частини населення, інакше це буде балансування на межі великих проблем. А рейтинг у 10% – це близько 3 млн лоялістів, розмазаних тонким і нерівномірним шаром від Львова до Бахмута. Причому їхня кількість буде зменшуватись, варто зробити щось не дуже популярне – наприклад, медреформу.
Втім, основна загроза для низькорейтингової влади – не гібридна агресія Росії і навіть не повстання обурених ширнармас, а бунт на нижчих ланках управління. Триматись за крісло має сенс, коли у ньому можна висідити собі якісь перспективи. А коли правляча команда лише акумулює на собі негатив, з цього «Титаніка» треба тікати в опозицію в надії поліпшити своє становище на наступних виборах, можливо навіть дострокових. Чим нижчий рейтинг влади, тим більша спокуса ефектно перекваліфікуватись у борці з режимом під оплески народу. Як ми бачили в попередні роки, їй можуть піддаватись і міністри, і очільники ОДА. Ну а в обласних та міських радах опозиційність – це фактично мейнстрим. Чим ближча ланка влади до народу, тим менше у неї бажання йти у фарватері столичної влади, яку не сьогодні, так завтра переоберуть, а може і злочинною оголосять. А на місцях можна переобиратись хоч п’ять разів підряд – аби з громадою в унісон дихав. Тож майбутньому президентові України не позаздриш: шансів завоювати симпатії народу у нього (чи у неї) буде мало, а от спротив суспільства, опозиції і навіть посадовців майже гарантований. Тому сподіватися на швидкі зміни в країні після виборів не треба – той, хто сидить на стільці без ніжки, не робитиме різких рухів. Головне, щоб різких рухів не робили також внутрішні та зовнішні деструктивні сили і Україна вчергове не зіслизнула у колію політичних криз, не кажучи про гірші сценарії. А там, дай Бог, якось воно буде.