Завдяки кризі єврозони і переорієнтації Вашингтона на Азійсько-Тихоокеанський регіон Москва зараз веде політику активнішого втручання у внутрішні справи своїх колишніх сателітів. Стратегічна мета – нейтралізувати їхню опозицію зовнішньополітичним амбіціям Кремля і відтягнути їх від американської орбіти.
Старі товариші та нові союзники
РФ хоче розширити свою західну зону впливу у двох головних регіонах: молодих демократіях Центрально-Східної Європи включно з Прибалтикою і проблемних – на Західних Балканах. Російські політики свої основні зусилля спрямовують на те, щоб впливати на прийняття політичних рішень цими країнами шляхом поєднання дипломатичного тиску, особистих і професійних контактів, економічних «пряників», енергетичного «гачка», а інколи й відвертого шантажу або підкупу. Деякі держави Центрально-Східної Європи також забезпечують Росії канал проникнення в ЄС і НАТО через економіку, політику та розвідку.
Регулярні повідомлення з Угорщини, Словаччини, Болгарії та інших країн Центрально-Східної Європи свідчать, що давні мережі «старих товаришів» і далі працюють – радше на основі фінансових або особистих приятельських зв’язків, аніж якихось ідеологічних або політичних переконань. Кілька посткомуністичних соціалістичних і соціал-демократичних партій у країнах регіону, в яких зосередилося чимало колишніх «товаришів», створили найсприятливіші можливості для російської інфільтрації. Словаччина і Болгарія – яскраві приклади держав, де ліві партії були відкритішими до ініціатив російського бізнесу.
Утім, правоцентристські уряди і політики теж можуть виявитися піддатливими до авансів Москви, особливо через вигідні для них енергетичні домовленості й угоди, як-от, наприклад, включення у проект будівництва газопроводу «Південний потік». Приміром, у Чехії російський консорціум наполегливо лобіює свої інтереси, щоб виграти тендер на будівництво нових реакторів Темелінської атомної електростанції, незважаючи на те що чеських оглядачів вкрай непокоять питання безпеки, пов’язані із залученням Москви до цього проекту.
Водночас члени ЄС, які Брюссель критикує за квазіавторизм (як-от, наприклад, уряд угорського прем’єра Віктора Орбана), можуть звертатися до Росії за підтримкою. Понад те, вигідні ділові контракти, пожертви на електоральні кампанії та придбання засобів масової інформації дають Москві змогу чинити внутрішньополітичний вплив і переконувати основних політичних гравців сприяти російським бізнес-інвестиціям та стратегічним інтересам.
У Болгарії Москва спробувала збільшити свій вплив заграваннями із керівництвом Соціалістичної партії, грою на нібито тісних історичних зв’язках між обома країнами і намаганням втягнути Софію в цілу низку масштабних енергетичних проектів. Проте нинішній болгарський уряд на чолі з прем’єр-міністром Бойко Борисовим нещодавно викрив намагання Кремля забезпечити собі домінування в енергетичному секторі Болгарії і вийшов із кількох енергетичних угод, започаткованих попередньою соціалістичною адміністрацією. Це змусило Путіна скасувати візит до Софії, запланований на листопад. Тепер Кремль вимагає від Болгарії великої фінансової компенсації за відмову від проекту Беленської атомної електростанції, яку повинні були збудувати російські компанії.
Пострадянські горизонти
Росія ніяк не може змиритися з повним суверенітетом Прибалтики, тож намагається маргіналізувати та ізолювати Естонію, Латвію і Литву. До цих країн вона застосовує численні форми тиску з арсеналу своєї зовнішньої політики. Усі три держави перебувають на перед-ньому краї боротьби за членство України та Грузії в НАТО і за перехід усіх колишніх радянських республік під вплив Заходу – курс, якому чинить різкий спротив Москва.
Несподівана перемога ко-аліції «Грузинська мрія» на чолі з Бідзіною Іванішвілі може заохотити Москву спробувати посилити свій вплив у Грузії. Однак Кремль не надто тішиться мирним переходом влади у Тбілісі, оскільки будь-який вияв успішної демократії по-сусідству з Росією становить загрозу для тамтешньої авторитарної моделі влади. Крім того, Путін залишається стійким противником президента Міхеїла Саакашвілі, якому залишився ще рік на цій посаді. Кремль хоче бачити в Тбілісі уряд, який відмовиться від курсу на здобуття членства у НАТО і претензій щодо повернення Грузії окупованих територій Абхазії та Південної Осетії. Однак Іванішвілі вже заявив, що пріоритетом зовнішньої політики країни залишається західна інтеграція. Цікаво чи надовго?
Кремль прагне скористатися політичними, етнічними, релігійними і соціальними проблемами в Прибалтиці для того, щоб збити кожну з держав регіону зі свого шляху. Він грає на питаннях російської меншини, аби показати, що прибалтійські уряди неспроможні дотримуватися європейських стандартів прав людини. Як і в Україні, Москва вимагає права представляти і захищати інте-реси не тільки етнічних росіян, а й усіх «російськомовних» з метою збільшити кількість так званих жертв утисків. У квітні 2007 року Таллінн звинуватив Білокам’яну в підбурюванні до протестів та кібератаках на естонські урядові веб-сайти у відповідь на перенесення пам’ятника радянському солдатові на військовий цвинтар. Цей монумент ображав національні почуття більшості естонців, позаяк уособлював совєтську окупацію після Другої світової війни.
Під час вересневих виборів у Латвії 2011 року Кремль підтримував етнічну російську партію «Центр злагоди» в розрахунку на те, що в уряді вона може розгорнути політику цієї країни «до Заходу задом, а до Москви передом». «Злагоду» до владної коаліції не включили через побоювання, що вона може збити Латвію із західної орбіти. А ще російські організації в Латвії назбирали достатньо підписів для проведення референдуму щодо надання російській мові статусу другої державної. Проте в лютому 2012 року цей референдум провалився: «проти» проголосувала більшість громадян Латвії.
У Литві 14 жовтня в першому турі парламентських виборів перемогу здобули проросійські популістські сили – Партія праці мільйонера Віктора Успаскіх (19,8%) та Соціал-демократична партія (18,3%), які разом із «Порядком і справедливістю» екс-президента Роландаса Паксаса (7,9%) створять нову більшість у Сеймі й потіснять правоцентристський уряд Андрюса Кубілюса.
Балканський трамплін
Росія також бачить явну можливість розширити свій вплив на Західних Балканах, надто коли ЄС потерпає від економічної кризи і політичних коливань, а подальші перспективи розширення Євросоюзу після запланованого вступу Хорватії у 2013 році наразі непевні. Водночас зависло питання про розширення НАТО на Західних Балканах після включення Чорногорії. Македонія у блокаді, Сербія в опозиції, Боснія і Герцеговина роз’єднана, а Косово не визнають. Тим часом Америка переносить максимум уваги на інші регіони світу, і її незацікавленість може ослабити вплив НАТО в Європі.
У результаті Москва прагне посилити свою політичну вагу, надто серед держав, які не мають найближчих перспектив інтеграції в західне співтовариство. Для цього вона застосовує три ключових інструменти: дипломатичний тиск, ескалацію конфліктів та економічну залежність.
Білокам’яна відкрито підтримує Сербію, особливо в боротьбі проти незалежності Косова, блокуючи членство Приштіни в головних міжнародних інституціях, як-от ООН та ОБСЄ. Сербія залишається найнадійнішою політичною ланкою Кремля в цьому регіоні – не завдяки якомусь православно-слов’янському братерству, а в результаті холодного політичного розрахунку. Белград постійно звертається по російську підтримку: чи то з приводу збереження цілісності Югославії, створення Великої Сербії, чи то утримання контролю над Косовом. Своєю чергою, Москва користається з неприязні Сербії до США і НАТО, щоб показати, що Росія залишається головним фактором континентальної політики та вирішення внутрішніх європейських проблем. Такий симбіоз виявився вигідним для обох столиць.
Кремль вбачає в Сербії корисного провідника своїх інтересів на Балканах і за останні роки наростив там свою присутність. Кремль хоче, щоб Сербія залишалася за межами НАТО, щоб не допустити американської присутності в країні, й водночас поза межами ЄС, аби обійти його суворі правові стандарти прозорості ведення бізнесу, які могли б перешкоджати діяльності тіньових російських компаній. Натомість Москва пропонує, щоб Сербія вступила до запропонованого Євразійського Союзу – наріжний камінь путінського курсу на відновлення колишнього Радянського Союзу. Сербські ЗМІ повідомляють, що Росія планує розширення Євразійського Союзу до 2020 року за рахунок держав, виключених із ЄС. Євразійський Союз, за планом, матиме чотири центри: у Санкт-Петербурзі, Києві, Алмати й Белграді.
По-друге, що стосується ескалації конфліктів, то обмежене міжнародне визнання Косова дало РФ змогу створити собі образ захисника міжнародної законності й прибічника багатосторонності, державного суверенітету і територіальної цілісності. Водночас воно сприяє поширенню тези про загрозу паналбанського фундаменталізму з метою створення загальноправославної єдності на Західних Балканах під патронатом Росії, куди мають увійти Македонія, Чорногорія, Греція і навіть Кіпр, де російські олігархи зі зв’язками в Кремлі знайшли безпечну гавань для своїх неофіційних фінансових оборудок.
Москва також тримає в центрі уваги боротьбу за Боснію і Герцеговину, підтримуючи лідерів сербської єдності (Республіка Сербська) в їхньому опорі центральному урядові в Сараєві. До Боснії Москва використовує два паралельні підходи: відкриту політику, яка визнає її державну цілісність, і приховану політику, яка зміцнює відносини з РС. Визнавши незалежність двох сепаратистських регіонів Грузії – Абхазії та Південної Осетії, Москва залишає за собою варіант визнання Республіки Сербської в Боснії як незалежної держави. Вважається, що російський уряд підтримує президента РС Милорада Додіка і заохочує сербів зберігати за собою можливість незалежності. Загострюючи перспективу розколу, Кремль хоче залишити Боснію в стані «замороженої» або паралізованої держави, яка може генерувати довготривалі проблеми для Вашингтона і Брюсселя.
Чинячи запеклий спротив американській політиці стосовно Косова та Боснії і Герцеговини, російська влада затягує суперечки й зберігає невизначеність становища в цьому регіоні. Вона розраховує, що втручання Заходу в міжетнічне примирення і державотворення розвіє або навіть покінчить з інтеграцією регіону в НАТО та ЄС. Це слугуватиме доказом тверджень Кремля про те, що Альянс не може виступати гарантом європейської безпеки і потрібна нова континентальна структура безпеки, у якій Росія відіграватиме головну роль. У підсумку конфлікт дає Москві політичні засоби тиску для досягнення своїх імперських амбіцій.
Енергетичний зашморг
Третій інструмент Кремля – посилення економічної залежності через використання енергоресурсів, державних позик і бізнес-інвестицій, які дають змогу політичного втручання. Плани створення великих енергетично-транспортних систем між Чорним і Адріатичним морями та Центральною Європою ставлять Балкани в центр південноєвропейської стратегії Росії. Москва хоче монополізувати потоки газу і нафти, які проходитимуть через цей регіон до Західної Європи. Контракти на постачання й стимулювання інвестицій дають широкий доступ до втручання в економіку країни-мішені, а також можливості для значного впливу на її зовнішню політику. Запланований трубопровід «Південний потік» повинен, за розрахунками експертів, поставити Сербію і Болгарію в центрі російських амбіцій і не допустити створення європейської енергетичної мережі, яка може з’єднати Середню Азію, Південний Кавказ і Європу поза межами контролю Росії.
Російський Газпром володіє контрольним пакетом акцій сербської нафтової компанії NIS, і Белград з готовністю розмістить у себе південний вузол згаданого газогону, за допомогою якого Москва прагне ліквідувати західний проект «Набукко». Газопровід повинен протягнутися з Сербії до Угорщини, а Росія заманюватиме РС, Хорватію і Словенію перспективами включення їх до «Південного потоку». Початок будівництва останнього планується на кінець 2012 року, а закінчення – на 2015-й, хоча успіх усього проекту захмарюють сумніви щодо маршрутів, вартості та джерел газу.
Грецька криза дала Москві ще одну можливість для втручання на Балканах. Якщо Греція вийде з єврозони і рівень життя там різко знизиться, це стане негативним сигналом для всіх західнобалканських кандидатів на членство в ЄС і посилить несприйняття подальшого розширення в самому Євросоюзі. Такі події зробили б увесь регіон ще уразливішим до російського проникнення.
Москва також може домогтися створення власної військово-морської бази в Середземномор’ї, запропонувавши фінанси та інвестиції для бідної на готівку Греції. Такі домовленості не лише ще далі затягуватимуть регіон у тенета Росії, а й стануть випробуванням рішучості США і НАТО гарантувати безпеку в Південно-Східній Європі.