У постаті Тараса Шевченка мені імпонує те, що будучи особистістю з ХІХ століття, він до цього часу викликає гарячі дискусії, та що він і досі дивує українське суспільство. Я вважаю цікавим ще й те, що до 1991 року Шевченка зображували як революціонера-демократа, героя, а зараз щодо його постаті існують кардинально різні погляди, особливо в літературі. Є й дуже критичні гіпотези щодо Шевченка, його деміфологізації. Нерідко до цього спричиняється політика, передусім вона дає про себе знати на пропам’ятні дати — березневі, 22 травня.
Політики дотримуються відомого канону: «наш видатний поет», «геній народу» тощо. Їм важко відійти від своєї полярності висловлювань. Натомість те що ваша нинішня влада зробила у Каневі, зіпсувало Шевченківський дух – надто якось все штучно. А там же ж навіть був під час війни трудовий концтабір, про що немає жодної згадки. Рятують ситуацію люди, які за порухом душі приходять на Чернечу гору, саморганізуються, співають, кладуть квіти… Музей же виглядає заполітизовано.
У літературі ж деміфологізація присутня. Вона навіть дуже симпатична. Наприклад, Андрухович показує різні образи Шевченка, Жадан про нього пише як про нормальну людину. Нині Шевченка прочитувати допомагає нерідко музика, пісні покладені на його слова. Там дійсно щось справжнє можна відчути. Сьогодні настав час, коли вже не є безпосередньо цікавою постать Шевченка, його біографія, і навіть його читані вірші, а скорше перцепція у розмові про нього, відштовхування як від певного культурного українського символа.
Наївно думати, що Шевченко був певною реальністю, яку нам хтось переповів: такий, такий і такий. Цілі плеяди дослідників намагаються дізнатися, яким він був. Але взагалі ми вже цього насправді не пізнаємо. Тому теорія культури пам’яті, зокрема до Шевченка, пропонує нам говорити про те, чим цікавий він у даний момент. Себто, формувати інтерес до Шевченка через зацікавленість його культурним впливом. Шевченка краще сприймати потроху, невеликими порціями, з особистим підходом. Використовувати методику маленьких кроків, а не розмахувати його глобальним образом. Той самий Жадан це робить, коли описує пам’ятник Шевченку в Харкові, молодих панків, яким подобається «ошиватися коло Шеви».
До речі, тенденція ставити пам’ятники Шевченку по всьому світі, яка побутувала за президентства Віктора Ющенка, на даний момент теж застаріла. Люди проходячи позв пам’ятник не замислюються, ким є ця людина. Хіба що в даному місті є потужна українська діаспора, а в мене на батьківщині вона досить розсіяна. У Німеччині про Шевченка надалі мало хто знає — радше чули про футболіста Андрія Шевченка. Переклади ж Шевченківських творів дуже старі.