І Ассаяс не бреше, не ідеалізує – він займається живописом і в прямому, і в переносному значенні. Цей фільм – його данина не так тому часу, як безпосередньо своєму минулому, власним юнацьким захопленням, переконанням, що змінилися, як і життя. Він нагадує ретроспекцію 1970-х, де події стосуються конкретних людей, і водночас є певним узагальненням. Герой Жиль – пересічний тогочасний молодик, захоплений революційним заворушеннями, який протестує проти поліцейського режиму, любить «траву», жінок і кіно.
Досить типовий набір для юнацького віку. Та молодість минає, залишаючи питання, з чим ти підеш далі й чи виростеш ти?.. Цікаво, що на відміну від «Мрійників» Бернардо Бертолуччі, такого собі зведеного брата стрічки «Щось у повітрі», де заворушення 1968-го межували із сексуальним та філософсько-життєвим пізнанням, в Ассаяса немає замріяності. Усе дуже чітко, лінійно, малоемоційно й, попри це, небезатмосферно. І, що важливіше, глибше. Герой долає певні душевні та розумові випробування і на якомусь метрі свого багатокілометрового переходу під назвою «життя» ловить себе на думці, що хотів би займатися кіно. Утім, після прокомуністичних фільмів старшого покоління доходить доволі жорсткого висновку: їхнє кіно нудне, а політика примітивна.
Незважаючи на 40-річну відстань від подій стрічки, «Щось у повітрі» – дуже сучасна кінокартина, і справа, вочевидь, не в темпоритмі. Хотів цього Ассаяс чи ні, але він показав розвиток ідей, які в усіх часах є, по суті, однаковими. Ось люди захопилися революцією і, щоб її втілити, роблять це швидко, вправно, балакаючи лише перед та після місії, але не під час її виконання. Бачення Ассаяса напрочуд повчальне й чудово може бути використане як молоддю, так і політиками: якщо хочете зробити щось, беріться до справи, а не базікайте.