Села, як і люди. Одним судилася невтішна доля рутинної круговерті та загумінковості, іншим – упродовж усього життя вирізнятися волелюбним норовом та резонансними вчинками, які під силу лише сильним духом. До останніх належить і село закарпатської Верховини – Колочава, що розкинулосяу мальовничій долині норовистої Тереблі неподалік озера Синевир, поміж полонинами Стримба, Дарвайка, Ружа та Красна. Чи не всі 700 літ його біографії – це майже всуціль історія спротиву тому життєвому укладу, який покірно зносили чи під який прилаштовувалися інші на складних серпантинах історії. Тому про них мало хто й знає. Про Колочаву світ знає давно.
«Бахме боже, нуж мій брат!»
Перші поселенці, які звели собі дерев’яні зруби на місці одного з найбільших нині сіл Закарпаття (громада Колочави налічує 7300 мешканців, а його протяжність становить 17 км), були втікачами від поневолювачів, визискувачів, екзекуторів та грабіжників з різних держав.
У ті часи в Карпатах ще були такі місця, де від цієї братії на якийсь час можна було знайти прихисток. Хто лише не шукав тут порятунок! Історик-краєзнавець, колишній директор місцевої школи Василь Малета розповідає, що, рятуючись від смерті, сюди тікали переможені угорськими феодалами повстанці під проводом Дьєрдя Дожі, опришки з Галичини та Буковини, воїни Івана Мазепи після програної ними битви під Полтавою та запорізькі козаки після розгрому Катериною Січі, учасники повстання проти Габсбургів. Недарма й нині, якщо добряче допекти колочавцю, він неодмінно саже вам: «Бахме Боже, нуж мій брат!», що означає: «Їй, Богу, ніж мій брат!»
У сиву давнину місцевий люд важко гарував на землі, рубав ліс та сплавляв бокори швидкоплинною Тереблею до Буштина, а часом і Тисою аж до самого Сольнока. Праця як лісоруба, так і бокораша, була небезпечною і щороку на цих роботах (як вдома, так і на чужині, позаяк умілих верховинських лісорубів та плотогонів охоче брали на роботу у Семиградді та Боснії) гинули і калічилися десятки колочавців. Оскільки власної землі, придатної для обробітку було замало, сотні селян щоліта відправлялися «на жниво» – сезонні сільгоспроботи до графів та заможних селян у низинні райони Угорщини. Там вони від світанку до смеркання косили пшеницю, в’язали і обмолочували снопи, виконували іншу важку роботу, за що заробляли по кілька лантухів зерна.
Голод, нужда, темнота і… «єврейська мафія»
Так давали собі раду у ті часи не лише колочавці, а й мешканці інших сіл Верховини, де народу жило більше, ніж могла прогодувати пісна верховинська земля, обділена сонячним теплом. Щоденною їхньою їжею був вівсяний чи кукурудзяний ощипок (корж), біб, капуста й картопля. Більшості верховинських багатодітних родин, як за Австро-Угорщини, так і за Чехословацької Республіки, і цих продуктів бракувало.
Але не суворі кліматичні умови призвели до того, що Колочава уже на початку ХХ століття стала відомою далеко за межами Тереблянської долини. Бідування та соціальну відсталість верховинців посилював і страшенний визиск, який щодня чинили місцеві крамарі. Починаючи з XIX сторіччя Колочава й інші села Верховини були наводнені євреями, які масово перебиралися сюди з Галичини та Росії. У період між двома світовими війнами кожен сьомий мешканець Колочави був іудеєм. Їхнє ставлення до гоїв цілком відповідало стереотипам, описаним Іваном Франком у романі «Борислав сміється». У Колочаві в режимі нон-стоп працювало 8 корчем, у яких селяни з легкістю пропивали не лише тяжко зароблені крейцарі, гелери та крони, а й свою землю. Наприкінці 1939 року, перед мадярською окупацією, євреї-корчмарі володіли близько 80% колочавських земель, а найбільшими багатіями у селі були староста Гершко Вольф і гешефтар Абрум Бер.
Слід зауважити, що безпросвітна бідність верховинців стала непокоїти владу ще в часи дуалістичної монархії.
Після святкування тисячоліття переходу угорців через Карпати у 1897-му уряд Угорщини запросив авторитетного економіста Едмунда Егана, уродженця Хорватії, ірландця за походженням та єврея за національністю, для вивчення проблем селян Верховини.
Той обійшов більшість сіл краю, зустрічався із сільськими громадами, священиками, учителями, чиновниками.Зокрема, у Колочаві майбутній автор «Верховинської акції» побував 1900 року. Свої міркування вінвиклав у меморандумі до угорського уряду «Економічне становище руських селян в Угорщині».Усю відповідальність зажебрацький станмісцевого населення Едмунд Еган поклав на «жидівськумафію», головною причиноюнестатківназвавзасилля лихварів і корчмарів, що переселилися в цейкрай і знайшли тут ідеальні умовидля здирства.Його діяльність викликала невдоволення не лише у лихварів, а й у місцевих чиновників, деяких політичних діячів. Під час однієї з поїздок краєм його смертельно поранили з вогнепальної зброї за селом Барвінок під Ужгородом.
Суголосно йому описував причини бід верховинців, які мало в чім змінилися й через 40 літ, уже за часів Чехословаччини, перший україномовний письменник Закарпаття, уродженець Міжгір’я Василь Гренджа-Донський.
У 1944 році, коли Карпатська Україна була окупована Угорщиною регента Міклоша Горті – сателіта Адольфа Гітлера, антисемітизм став державною політикою. За свідченнями кандидата історичних наук Йосипа Кобаля із Закарпаття у фашистські табори смерті угорці вивезли 112,5 тис. євреїв, а майно їхнє націоналізували. Тодішній регентський комісар Підкарпаття Вілмош Томчані зазначав, що після націоналізації єврейського майна стан економіки країни покращиться, як і добробут людей, позаяк за конфісковані кошти будуватимуться церкви, школи, квартири для сільських учителів тощо. Насправді ж усе добро пішло на військові потреби угорської армії, а верховинець і надалі жив у злиднях.
Тим часом у концтаборах загинуло 104 тис. закарпатських євреїв. У цьому скорботному списку було й понад 500 колочавських жидів. Кажуть, що вижило їх десь осіб із 15. деякі з них після війни повернулися до Колочави, однак, пересвідчившись у намірах радянської влади, відразу ж емігрували.
«Де село, де рідний край, став легендою шугай…»
Повернувшись з фронтів Першої світової війни прошиті кулями, поколоті штиками, труєні іпритом та згризені вошми, колочавці застали вдома ще більші злидні. Недарма кажуть: кому – війна, а кому – мати рідна. Місцева влада в особі старости Волфа і нотаря Іцька у змові з єврями-лихварями впродовж кількох літ обкрадали родини фронтовиків, обманом прибрали до своїх рук більшу частину земель та споруд. 7 жовтня 1918 року п’ятеро фронтовиків: Степан Лугош, Василь Дербак, Дмитро Малета, Тома Булик і Гриць Ковач взяли до рук прихоплені з фронту гвери та заходилися трощити і грабувати маєтки ненависних лихварів. Їх підтримала і частина односельців. Гостина була недовгою: син старости Вольфа по трьох днях привів до села підрозділ гонведів, які з небаченою жорстокістю розправилися з бунтарями і відновили владу кровососів простого люду. Уже згадуваний історик-краєзнавець Василь Малета, син одного з ініціаторів бунту, каже, що мадярські шандери, висліджуючи батька, жорстоко побили маму та смертельно травмували його трирічного брата. Батько, разом із Лугошем врятувалися, втікши до Румунії. Додому Малета повернувся за кілька літ уже за Чехословаччини, а побратим залишився жити на території нинішньої Чернівецької області. Інших бунтарів розстріляли.
Однак каральна операція не вивітрила бунтарського духу Колочави – ще під час Першої світової з мадярського війська утік і переховувався у навколишніх лісах Микола Сюгай, якого чехи «перехрестили» на Шугая. На нього стали полювати уже нові господарі нашого краю – чеські жандарми. Двоє з них поплатилися за це життям.
Грабуючи багатіїв і підтримуючи бідних, Микола Шугай здобуває собі славу карпатського Робін Гуда, а Колочаві… контрибуцію у 15 тис. крон за підтримку «небезпечного бандита». Цікаво, що як і тодішня чехословацька влада, так і нинішні земляки Шугая, вважають його аж ніяк не справедливим опришком, а звичайнісіньким бандитом-розбійником, який грабував не лише багатих євреїв-гешефтарів, а й своїх цілком незаможних односельців. Та хоч би що там було, але державна репресивна машина Чехословаччини, залучаючи упродовж трьох років сотні жандармів, обіцяючи великі винагороди за інформацію, накладаючи контрибуції та переслідуючи його родину, так і не зуміла приборкати Шугая. Його смерть прийшла звідти, звідки він її чекав найменше, від кумів: Адам Іваниш, Іван Буркало і Данило Маркусь зарубали Миколу та його брата Юрка 16 серпня 1921 року на горі Жалобка.
У 1933 році чеський письменник Іван Ольбрахт (справжнє імя – Каміл Земан), який перед цим протягом 1931–1932 років збирав у селі матеріал про колочавського опришка, видав книгу «Микола Шугай, розбійник», після чого і почалася героїзація колочавця Миколи Сюгая. Знедолений, скривджений, кинутий державою напризволяще, обібраний лихварями до нитки народ потребував образу свого заступника. З легкої руки чеського письменника, члена парламенту від КПЧ Івана Ольбрахта таким нескореним, безстрашним і справедливим захисником судилося стати Миколі Шугаю.
Від депортації до євроінтеграції
Із встановленням радянської влади спокій у Колочаві настав не відразу. Червонозоряних визволителів тут справді чекали, але не… таких. Разом із совєтами прийшли колгоспи, войовничий атеїзм і примусове вивезення молоді на відновлення шахт Донбасу, відмова від якого каралася криміналом.
У 1947 році в Колочаві було вбито голову сільради Петра Маркуся. НКВС, не довго думаючи, запідозрив у цьому рідного брата та племінника Шугая – Івана та Василя Сюгаїв, які на той час уже переховувалися у лісі, боячись переслідування нової влади за застосування зброї у сутичці з односельцем. Заодно їм інкримінували зв’язок із УПА. Жодних доказів політичного спротиву енкавеесівці так і не віднайшли, проте «лісовиків» все-таки знищили під час перестрілок. Ореол нескореності дорого коштував родині Миколи Шугая.
З українськими повстанцями була пов’язана і група колочавця Михайла Штаєра. Вдало маскуючись, хлопці протягом 1950–1957 років успішно виходили з облав та водили за ніс каральні органи НКВС та КДБ, аж поки ті не впіймали лідера групи, а згодом ще трьох його побратимів. Один здався владі сам і отримав 25 років таборів, а інших розстріляли.
Та попри все, колочавці вважають період епохи розвиненого соціалізму чи не найкращою сторінкою біографії села. Тоді у колочавському підрозділі Міжгірського лісокомбінату мали стабільну роботу лісоруби і механізатори, а близько 500 чоловік, хоча й за мізерну плату, однак трудилися в місцевому колгоспі. Та справжньою гордістю Колочави у ті часи був Завод технологічного обладнання (філія київського авіазаводу імені Антонова), на якому працювало, отримуючи добру зарплатню, майже тисяча робітників, техніків, інженерів, конструкторів з усієї Тереблянської долини. Крах радянського ВПК і повна байдужість влади незалежної України до перепрофілювання таких високотехнологічних підприємств перетворили його на пустку, яка нині битими шибками вікон з докором і сумом дивиться на наші сьогочасні реалії.
Сільський голова Юрій Хлантакаже, що нині Колочаву рятують заробітки. Літньої пори у селі залишаються лише жінки, діти, старші люди та… бюджетники: педагоги, медики і лісники. Решта – по світах. Найбільше колочавських чоловіків розбудовує Україну, точніше, її столицю. Немало їх трудиться і на зведенні родових гнізд російських олігархів та лісозаготівлях. Віднедавна трудова міграція, як і українська зовнішня політика, стала багатовекторною: Чехія, Іспанія, Португалія, Італія, Польща і навіть наддалекі Японія та Австралія стали для колочавців місцем застосування їхніх роботящих рук і підприємницького хисту. Багато з них уже мають на чужині види на проживання, і поки українська влада розривається між ЄС і ЄЕП, вони одноосібно інтегруються у Євроспільноту. Хоча більшість зароблені в Європі капітали таки вкладає у рідне село. Нині тут зареєстровано 75 приватних підприємців, зведено низку приватних готелів, відчиняють двері садиби зеленого туризму.
Нинішня Колочава справді кардинально перебудовується. Причому зводяться не лише сучасні приватні котеджі, а й бізнесові об’єкти, зорієнтовані на туризм. Навколо одного з перших приватних кафе «Четніцка станіла» виник цілий туристичний центр з готелем і квартирами для потреб мандрівників. І це не випадково, адже нині Колочавою тиняються юрби туристів звідусіль, але найбільше їх із Чехії. PR-кампанія з розкрутки Колочави, проведена Іваном Ольбрахтом, дає результат ось уже 70 літ поспіль: легенда про колочавського опришка живе у Європі і приваблює тисячі туристів. Віднедавна до них стали чимраз більше долучатися і вітчизняні любителі мандрівок та екзотики.
У кожного нардепа свій офшор
Цікаві факти багатої і насиченої історії села нині можна отримати з документів та експонатів колочавських музеїв, яких тут є аж 10. Чи не найпопулярніший із них – «Старе село». Його керівник, колишній сільський голова Василь Дербак розповідає, що експозицію добирали так, щоби історичні пам’ятки різних часів та різних верств населення відтворювали спосіб життя верховинців як за соціальним статусом (бідняки, середняки), так і за видом діяльності (вівчарі, лісоруби, теслі, шевці). Сьогодні «Старе село» налічує два десятки будівель та допоміжних господарських споруд. Детально представлено і побут тогочасної єврейської общини з унікальними експонатами. Мені доводилося бувати у багатьох подібних музеях не лише в Україні, а й Словаччині, Угорщині, Болгарії, США, але такої великої кількості автентичних екземплярів тогочасного побуту я не бачив ніде. Особливо вражають багаті на унікальні речі експозиції церковно-приходської школи, єврейської корчми, майстерні теслі. Цьогоріч, напередодні 20-ліття Незалежності України, музей поповниться новими унікальними експонатами: каретою, на якій краєм їздив Едмунд Еган та експозицією, присвяченою Карпатській Україні.
На території «Старого села» розміщено і єдиний в Україні музей «Колочавська вузькоколійка», який складається з раритетного паровоза та 10 вагонів, «Волги» ГАЗ – 21 на залізничному шасі. Вагон швидкої допомоги та вагон-офіс знаного у краї лісоруба, Героя соцпраці Івна Чуси поповнять експозицію за місяць.
Оргінально укомплектовано музейний комплекс «Стара школа», «Чеська школа» та «Радянська школа» з усіма шкільними атрибутами тієї епохи.
Музей – пам’ятка дерев’яної сакральної архітектури 1795 року церква Святого Духа належить до найвидатніших архітектурних пам’яток Закарпаття. Її зняли з реєстрації діючих храмів 9 січня 1953 року, адемонтовані ікони вмонтували до іконостасу Шелестівської церкви в Ужгородському скансені. Прикметно, що характерного для нашої доби міжконфесійного протистояння Колочаві вдалося уникнути. Нині тут діють три православні та два греко-католицькі храми, а два найбільші – поруч.
Напрочуд цікавими є музеї мілітарної тематики. Частина відреставрованої оборонної системи часів Другої світової –музей «Лінія Арпада в Колочаві». До його складу входять чотири бункери, бетонні піраміди, земляні траншеї.У командному бункері є кулемет, автомати і рушниці, патронташі та гранати, каски та пристрій дальнього бачення, вогнемет і вогнегасник, силовий кабель і десятки інших пристосувань.За кілька десятків метрів звідси – бункер-шпиталь. Тут є ліжка в три яруси, комплекти медобладнання, запаси ліків і препаратів.
У музеї «Бункер Штаєра» відтворено умови проживання колочавських повстанців, які вели антирадянську діяльність та були причетні до українського визвольного руху.У такій криївці повстанці жили всю зиму, практично не виходячи зі схованки. Навіть тепер знайти бункер-музей у лісі без провідника дуже складно.
Всіх колочавських ветеранів Афганістану вшановано у музеї-меморіалі «Блокпост». Пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам має вигляд БРДМ, що стоїть на пагорбі у центрі села, а під ним – кімната-музей.
Окремою темою є пам’ятники Колочави. Тут чи не вперше в Україні відкрили обеліск Примирення солдатам Другої світової війни, які воювали по обидва боки фронту, Т. Шевченку, І. Франку, О. Духновичу, І. Ольбрахту, Учительці, Заробітчанину, Чабану. Усі заходи меморалізації провадяться за обов’язкової участі жителів села, і, що найважливіше, місцевої молоді, яка має стати своєрідним геном-носієм традицій колочавської громади.
Постало усе це впродовж останніх 15 літ, відколи відроджувати гучну славу рідного села активно взявся його уродженець, банкір і народний депутат України з абсолютно неколочавським іменем Станіслав Аржевітін. Батьки пана Станіслава далекого вже 1953 року були направлені сюди з Великої України вчителювати. Онук степів став вірним сином гір. Усе те, що нині робить славу Колочаві, – справа його розуму, рук і… грошей. Земляки пана Станіслава жартують, що Колочава – це офшорна зона депутата Аржевітіна, у яку він вкладає свої капітали.