▪   Інна Завгородня

Печерна столиця

ФОТО: Юрій Дячишин
Про стольне місто давніх хорватів на околицях села Стільсько на Львівщині знають краще у Хорватії, ніж в Україні
Матеріал друкованого видання
№ 42 (103)
від 16 жовтня, 2009

 

 
Начальник стільського дитячого табору «Верхови­­на» та керівник місцево­­го етнографічного музею, що при таборі, Іванна Фацієвич вважає, що має хорватське прізвище: по-їхньому «фаціо», мовляв, оз­­на­­чає «працьовитий». Хоча сло­­­в’янські племена хорватів на львівському Передкарпатті жили надто давно – аж наприкінці минулого тисячоліття. Їхня столиця, знана сьогодні як Стільске городище, за площею у 25 разів перевищувала тогочасний Київ.
 
 
Хорватська прабатьківщина
 
Про хорватів у місцевому музеї розповідають карти їхнього розселення на околицях села і фотографії розкопок Стільського городища, а також місцева колекція старожитностей. Проте хор­­ватські горщики зараз перебувають у комп’ю­­терному класі, щоб діти не побили. Зберігаються у музеї й фотографії хорватських туристів, які приїжджали до Стільська на екскурсію, і вирізка з хорватської газети про їхню виправу.
 
Укріплена площа стольного Стільська становила 250 га, а довжина валів і оборонних стін сягала 10 км. Щоправда, зараз розгледіти у ледь помітних земельних насипах оборонні вали й залишки давнього міста нелегко. «Гуляти Стільськом без фахівця – втрачений час, – зазначає завідувач кафедри історії середніх віків та візантиністики ЛНУ імені Івана Франка професор Леонтій Войтович. – Висота валів зменшується, рови коло валів міліють. Заради збереження історичної пам’ятки на місці Стільського городища потрібно зробити національний заповідник, тобто заборонити лісову експлуатацію». Є припущення, що знищив хорватську столицю Володимир Великий, коли у 992 році «ходив на хорвати». Відтоді городище біль­­ше не відновлювалося.
 
«Коли місто було знищено, хорвати перейшли за горби, утворивши там села з такими самими назвами, як у нас. Два роки тому до нас приїжджали люди із села Ілів у Хорватії. Сусіднє зі Стільськом село теж називається Ілів. Взагалі «хорвати», «карпати» – це видозміна однієї й тієї самої фонеми», – розповідає Іван­­­на Фацієвич. Також в околицях Стільська лежить село Дуброва, тому й тут напрошується аналогія з хорватським Дубровником.
 
Хорвати їдуть до Стільська й організованими групами на двоповерхових автобусах, і приватно. Наполегливо шукають Іванну Богданівну. Навіть коли вона порається на городі, просять провести екскурсію. Кажуть, що приїхали на історичну батьківщину.
 
Легенди про язичницькі жертовники та містичні печери, що оточують село звідусіль, стільчани вивчають у школі на уроках історії рідного краю. Іванна Богданівна перераховує тутешні топоніми: «Залізна брама, Біла дорога, Химина долина, Гребля – з цими назвами пов’язані перекази й оповідки. Вхід до печери в Ілові – у вигляді жіночого лона. Чоловікам там треба бути дуже обережними. А для жінок це місце благодатне. Покровителькою печери є богиня Макоша. Вона перейшла у християнську релігію як Меланья». На місці колишнього язичницького жертовника в Ілові археологи знаходили людські кістки. Тому припускають, що приносили язични­­ки і людські жертви.
 
Камінь-дірявець на околиці Стільська теж знаний поміж міс­­цевих як «жертовний». Він несподівано визирає на поверхню з-під довколишньої жов­­туватої трави. Понад скелею ростуть собі преспокійно сосни. Так само не зважають на чужорідну стихію місцеві кози, які неабияк упевнено скачуть по скелях. Вапнякова порода подовбана маленькими печерами, тому нагадує вулик. Чи й справді жили монахи там, де зараз селяни зберігають картоплю й молоко? На думку професора Войтовича, печери походять із Другої світової: домівки у вапняковому камені з’явилися після того, як Стільсько спалили німці.  
 
 
Є мальовничі вапнякові печери і в районному Миколаєві – споруджені австрійцями під час Першої світової війни задля відбиття російської армії. Втім, фортифікація їх не врятувала: вна­слідок запеклих боїв, що точилися на Миколаївщині напри­­­кін­­­ці 1914-го, австрійці міс­­то втратили. Відшукати залишки укріплень дуже важко. Вже фактично нічого не відділяє їх від звичайної миколаївської забудови. Якщо вона доповзе безпосередньо до них, ці печери, певно, як і печери поблизу дірявця, селяни пристосують для господарчих потреб. Наприклад, триматимуть у них худобу. До речі, нещодавно дов­­колишні пагорби і печери приїздили прибирати канадські й німецькі волонтери.
 
Ходить у Стільскому й чимало упівських легенд. «Моя бабця носила їсти хлопцям з УПА, – розповідає стільчанка Христина Бінас. – Розказувала, як їх ловили і всіх хлопчиків забирали, а дівчаток відпускали. Наймолодшого братика років десяти вони перевдягли у дівчинку і так урятували. Степан Бандера часто до Стільська приїжджав. Його рідна сестра була дружиною місцевого священика. А в тутешніх лісах повнісінько боївок і криївок».
 
 
Стольне село з індостраусами
 
Сучасне Стільсько – це невелике село Миколаївського району на 300 дворів, оточене кам’яними велетами піщаних пагорбів, каскадами озер, лісами. Багато молоді, адже поблизу, в райцентрі, є робота.
«670 осіб працевлаштував завод будматеріалів, – розповідає голова Миколаївської райдерж­адміністрації Василь Созоник, – цементний завод – ще 300».
 
«Хоч і безробітних теж бага­­то, – продовжує Христина Бінас. – Дехто не хоче працювати. Дехто любить випивати. Багато хто живе зі свого господарства. Наприклад, розводять індо­­стра­­усів».
 
Раніше у місцевих колгоспах вирощували льон, а зараз держзамовлення на нього немає, тож і традиція льонарства, знайома стільським старожилам з дитинства, переривається.
 
«Колгоспне майно розікрали. А тепер виявилося, що люди не мають чим ту землю обробити, – скаржиться Созоник. – У нашому районі з 13,5 тис. га землі було зорано тільки 6 тис., решта пустує. Зараз у район зайшли французи, вирощують ріпак. Показують угоди про оренду нашої землі, а ЄС їх за це субсидує: за кожен гектар доплачує €650».
 
Саме село доволі непоказне. Майже традиційний для української глибинки недобудований дитсадок. Перед сільським клубом химерна скульптура жінки зі сплетеним у косу короваєм у руці. На дерев’яному стенді «Кі­­­но сьогодні» вже багато років порожньо, навпроти – відокремлені тином городи з кукурудзою. Селяни на дворищах, ледь видимі за горами білого лушпиння і величезними лантухами, мнуть жовті кукурудзяні качани, видобуваючи з них жовті зуби королеви полів. Поодинокі автівки виглядають посеред розсипаних по дорозі корів заблукалими чужинцями, які розгублено зупиняються, не знаючи правил тваринного дорожнього руху. Після кожного автомобіля на дорозі по півгодини стоїть пилюка.
 
Відвідавши колишню хорватську столицю, розумієш, що доля міст не менш примхлива, ніж людська, а слава так само швидкоплинна.