У 60-ту річницю укладення Єлисейського договору між Францією та Німеччиною за підписом Шарля де Ґолля і Конрада Аденауера радості в обох країнах не помітно. Франко-німецька дружба, укладена в січні 1963 року, справді виявилася міцною та стабільною. Німці й французи, колись «одвічні вороги», тепер живуть як добрі сусіди в мирній, демократичній Європі, виникнення якої значною мірою і стало можливим завдяки франко-німецькому примиренню та співпраці.
Але перед лицем нинішньої загрози цьому історичному досягненню через російську агресію, апелювання до минулих успіхів не надто допомагає. Вісь Париж–Берлін зазнає несподіваних епохальних випробувань, до яких вона недостатньо підготована.
Адже багато в чому обіцянки Єлисейського договору так і не були виконані. Він від початку був під знаком політичного непорозуміння. Де Ґолль хотів позбавити молоду Федеративну Республіку Німеччину залежності від Сполучених Штатів і разом з нею створити противагу англо-американському впливу на європейському континенті. Глибока недовіра до «англосаксонського світу», вкорінена в колишньому імперському суперництві, досі визначає менталітет «ґоллізму».
Однак основні політичні сили у Федеративній Республіці не були готові йти шляхом французького президента до відмежування від США. Німецький Бундестаґ тоді ратифікував договір, але доповнив його преамбулою з рішучою прихильністю до трансатлантичного альянсу. Цей крок Німеччини розлютив де Ґолля, який бачив у ньому акт покори американській наддержаві.
Читайте також: Недооцінка ворогів – загроза демократії
Відмінність стратегічних цілей, які вони пов’язують з франко-німецьким партнерством, утримували відтоді Париж і Берлін на певній відстані один від одного, незважаючи на всі церемонійні ейфорійні жести братання. Франція розглядає вісь з Німеччиною як інструмент для забезпечення своєї гаданої лідерської ролі в Європі, понад те, для закріплення своїх амбіцій авторитетного глобального політичного гравця. Її статус країни з правом вето в ООН, яким вона так само не бажає ділитися з ЄС, як і правом розпоряджатися своєю ядерною зброєю, підтримує дедалі нереалістичніше уявлення Франції про себе як першорядного глобального гравця.
Тим часом, Федеративна Республіка завжди відмовлялася надавати перевагу тісним відносинам з Францією перед відносинами зі США. Наголос на рівноцінності відносин з Францією та США не в останню чергу слугував тому, щоб ховатися за спинами того чи іншого партнера, коли треба було брати на себе міжнародну, а передовсім військову, відповідальність.
Відповідно, оголошена в Єлисейському договорі єдина франко-німецька оборонна й безпекова політика значною мірою залишилась фікцією. У сучасній кризі відсутність спільної глобальної стратегічної орієнтації стає фатальною. Париж і Берлін далекі від створення провідного центру рішучого європейського протистояння російській агресії, вони радше зволікають із наданням військової допомоги Україні та мають розбіжності у різних політичних сферах, як-от енергетична політика.
Читайте також: Фатальна помилка Анґели Меркель
Президент Франції Емманюель Макрон неодноразово дивував неузгодженими риторичними кроками на адресу Кремля, наприклад, говорячи про необхідні «гарантії безпеки» для Росії в контексті майбутньої мирної угоди. Натомість німецький канцлер своєю тактикою зволікання постачання важкого озброєння підживлює підозру, що насправді він не зацікавлений у перемозі України, а натомість спекулює про якнайшвидше «дипломатичне» зближення з Росією.
Водночас країни Східної та Центральної Європи (за винятком Угорщини) від початку послідовно виступали проти війни на знищення, яку веде Росія. В авангарді підтримки України, особливо у військовій сфері, Польща та країни Балтії, яких підтримують передовсім скандинавські країни. Окрім того, ці країни вже багато років застерігали про масштаб агресивності путінської Росії.
Натомість Німеччина й Франція аж до російського вторгнення 24 лютого намагалися задобрити Путіна, щоб повернути його на шлях миру через «діалог» та економічні зв’язки. Все це надовго похитнуло довіру до розсудливості та лідерства французько-німецького тандему. До прикладу Польща, ймовірно, ще більше спиратиметься на США у питаннях політики безпеки. А заява Варшави про бажання створити «малу коаліцію» для постачання німецьких танків Leopard в Україну й без згоди Берліна, свідчить про зростання впевненості в собі «нових» членів ЄС на європейській арені.
Тому вісь Париж-Берлін стоїть перед викликом фундаментального переосмислення власної ролі. Часи, коли її вважали беззаперечним «двигуном» європейського єднання, а вона з цієї позиції керувала рештою Європи, минули. Сьогодні східні, центральні та північні європейці доводять, що саме вони вони є рушійною силою об’єднаного, здатного приймати рішення Заходу. Вони набули значної ваги в ЄС, тоді як авторитет Франції та Німеччини різко зменшився. Щоб це не призвело до тривалого внутрішньоєвропейського відчуження, Париж і Берлін мають розпочати інтенсивні дебати про майбутнє нове обличчя Європи в умовах зміненого балансу сил.