Шукати, переконуватися, що вони відповідають очікуванням, зберігати контакти. До війни мене якось не дуже турбувало питання доброго сантехніка чи електрика, а ось тепер виявилося, що знайти того, хто вміє щось не лише на словах, — справжнісінька подія. І починається марафон із пошуками через оголошення (а чи потрібно справжньому майстрові рекламувати себе?), через знайомих, а потім знайомих твоїх знайомих. Мені були потрібні послуги електрика. Робота вимагала знань і певного терпіння. І, знаєте, виявилося, що хтось бажає робити небагато, а отримати більше, а комусь просто неохота працювати. Я шукала близько тижня (навіть дивно це казати), аж поки мій приятель знайшов цього чоловіка через своїх приятелів, які дали йому позитивні рекомендації. Така сама ситуація багато з чим. Якщо йдеться про ремонт побутової техніки, будьте готові, що на запчастини доведеться чекати від двох до чотирьох тижнів. І, якщо пощастить, прилад полагодять. Схожа ситуація з фармацевтичною продукцією. І часто щоденні пошуки необхідного нагадують квест, на кону якого чималий приз. Замовити, привезти або домовитися про доставку, проконтролювати, відстежити, зустріти й… радіти.
Читайте також: Арифметика втрат
Узимку 2015 року для моєї дитини передали пакунок харчування з Києва. Жодна служба перевезення вантажів не працювала ні тоді, ні зараз між законною Україною та зоною АТО. Тож я почала шукати можливості отримати свою передачу. Мій приятель вантажівкою переслав пакунок у Сєверодонецьк — найближче до нас місто. Там мій цінний вантаж зустріли й зберегли ті, кого я жодного разу не бачила ні до, ні після, — знайомі мого знайомого. А від них уже забрали ті, хто заробляє на перевезенні таких посилок. Для мене це були зовсім чужі люди, про яких я не знала нічого — контакт знайшла в інтернеті. Сама доставка обійшлася мені гривень у 300–400, але найбільше здивувало те, що мій охайний згорток було перепаковано в картаті ринкові сумки. Перевізники пояснили: щоб більше скидалося на особисті речі під час перетину блокпостів. Потім запитали в мене: «Усе привезли?». А я не знала, що сказати: воно було вперемішку. Потім ті люди, що купували все це для моєї дитини, написали: «Там сховано $50 у пачці чаю». Гроші були.
Усі спогади про другу половину 2014-го для мене дуже контрастні: спека, страх і бруд улітку та холод майже до травня наступного року. І це не про якісь об’єктивні відчуття — лише про мої тодішні враження. Холод узагалі переслідував мене дуже довго. Думаю, то були наслідки стану нерозуміння всього, що відбувається.
Читайте також: Гра у слова
Я поцікавилась у нового знайомого, чим він заробляв до війни. Відповів доволі спокійно: «Була своя фірма, виготовляли зруби з дерева. Шість підлеглих мав. Улітку 2014-го поїхав із міста до батьків, а цього не треба було робити. Повернувся вже не у свій офіс, а на склад пально-мастильних матеріалів». Я спитала в нього так боязко, ніби про дуже особисте: «А техніка, а інструмент?». Він підвів очі на мене: «Можна, я скажу так, як ми між собою висловлюємося? Розп…или усе. Дрібний інструмент просто розтягли «військові» по домівках. А техніку здали на метал. Воно їм усе не потрібне було». Що тут скажеш? Шкода? То дуже дрібне слово для таких утрат. Дивилась, як він стрибає по драбині, підключаючи нам електрику, і відверто заздрила його витривалості.
Я бачила наслідки того літа з іншого боку, коли «військові» займали порожні приміщення банків, спали там, де ще так недавно видавали кредити, а в камінній залі вітальні складали зброю та каністри. Мене дуже вразив білий офісний диван, який чомусь витягли на вулицю задля зручності тих, хто охороняв вхід у будівлю… Думаю, все це треба сприймати цілком, не поділяючи на дрібниці. Просто так, як бачилось тоді, картиною. Інакше в усіх цих спогадах можна згубити залишки здорового глузду.
Читайте також: Без трамвая
Навесні 2015-го я прийшла на колишню роботу забрати власну чашку. Мені ця осиротіла чашка спокою не давала вві сні. Опинившись у тих стінах, відчула себе не готовою до побаченого: паперів на підлозі, замерзлих і засохлих квітів на вікнах, залишків мого останнього обіду в кошику для сміття… Я знайшла під столом у начальниці нашого відділу пляшку мартіні й допила той останній ковток просто з горла — ніхто не бачив, бо ані світла, ані людей на моїй колишній роботі не було вже дев’ять місяців. Забрала свою чашку. Перш ніж піти, охайно поправила стілець, бейдж із ім’ям на своєму столі та власні речі. Як робила це щодня, покидаючи офіс упродовж семи років своєї роботи там. Ішла потім вулицею із цією клятою чашкою в руці й витирала сльози.
Життя нині сповнене контрастів. І, мабуть, аналізувати все — справа нащадків. Іноді думаю: чого це я так шкодую за своєю колишньою роботою, коли сам власник тієї контори набагато менше за мене оплакує її долю? Мабуть, і рефлексії щодо втрат варто залишити для інших часів. І, оновлюючи телефонну книжку, викинути все зайве.