Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Арифметика втрат

Є в мене один приятель-дивак. Хоча як для сміливого та довірливого позначення «приятель» у нас дуже багато різного: вік, стать, матеріальне становище, життєві орієнтири, досвід. Спільного було набагато менше: пристрасть до книжок і мандрів та певний авантюризм.
Матеріал друкованого видання
№ 42 (466)
від 19 жовтня, 2016

 У жовтні 2014-го я побачила його та його команду в центрі Луганська: вони виходили з кав’ярні, у якій і раніше проводили товариські наради. Я знала їх усіх, тому визначила радше для себе, що все як завжди, жодних змін. Зараз розумію, наскільки тоді все було дивним. Кав’ярня мала фанеру замість скла й загалом доволі жалюгідний вигляд. Але працювала! І він був із тими, кого я знала багато років, і в моєму життєвому розкладі все стало на свої місця: він у місті, а отже, життя триває. Для мене ця людина виявилася маркером спокою. З нашої хвилинної бесіди зрозуміла, що і я мала для нього те саме значення в анкетуванні міста на спроможність тут жити… Знаменники, з якими ми увійшли в 2014 рік, у нас були доволі різними. Він мав велике підприємство, яке розвивалося, команду зацікавлених у справі професіоналів та великі плани. Потужності давали йому можливість мандрувати світом, міняти автівки й гарно вдягатися. Він закінчував спорудження великого будинку за містом і мав квартиру в самому центрі Луганська. Його майно було розсіяне по всьому місту: велике виробництво в приміщеннях якогось колишнього заводу, п’ятиповерховий офіс, приватна власність. Як я дізналася потім, великий будинок виявився в Станиці — найгірше місце з можливих у наш час. У виробництво влучив снаряд, а те, що можна було ще винести, вкрали місцеві мешканці.  

Читайте також: Гра у слова

Сказати б «до біса все», але те все — більша частина його життя, спогади, плани на майбутнє. Це як у ювеліра відтяти руки й сподіватися, що він зможе жити далі. Мій знайомий починав у лихі дев’яності. Тоді він був молодшим і більш схильним до авантюр. Він був і продавцем, і вантажником, і маркетологом водночас. Зараз його впевненості, щоб налагодити все, не вистачало. В офісі ні світла, ні води, ні тепла: відключили всім підприємцям. На виробництві не було не лише світла, а й стріхи, обладнання, матеріалів. Тобто треба було починати все лагодити (як?), шукати нові ринки збуту (де?), якось ввозити складові та матеріали (яким чином?) і так далі… Раніше потужностей його виробництва вистачало на кілька областей. Якщо навіть усе налагодити, що здавалося вельми нереальним, де збувати товар? А головне — хто дасть гарантії, що все це варто робити? Що через рік снаряд знову не поцілить у його виробництво, а влада не вигадає якісь нові вимоги до приватних підприємців?.. Думав він рік.

А потім кинув усе. Поїхав туди, де про цю війну навіть не всі знають, — до Іспанії. Вибір дивний, бо й іспанської він не знає, але на тлі всіх втрат останніх двох років вивчити нову для себе мову йому не здається чимось надзвичайним.

Він знайшов мене у Viber: як справи, де ти?.. Жодних розповідей про втрати та війну. Сухі фрази про себе: вчу мову, готуюся до нової іпостасі. Я певна, що в нього вийде. Він із тих, кого не так просто зламати. З ним його тил — діти. А задля цього варто боротися та жити.

Читайте також: Без трамвая

Я дуже часто чула у своєму житті: «Так йому й треба, збагатів на крадіжках». Таке завжди казали ті, хто нічого не досяг у житті, на адресу тих, хто щось зміг змінити й чогось домогтися. Але саме за ці два роки мені чомусь найбільше стало шкода всіх тих, хто «виплив» у дев’яності, хто зібрав і навчив команду, хто досяг чогось і мав великі плани. Вони прикрашали місто. Про них говорили. На них рівнялися. І я не думаю, що ті, хто відібрав у них власність, стали щасливішими, бо вони не вміють тим користатися.

Історії втрат — окрема тема цієї війни. Я випадково стала свідком того, як пожежна команда гасила пожежу в магазині «Усе для рибальства». Це було вранці, одразу після обстрілу. Те, що лишилося після «гасіння»... Я навіть не певна, від чого шкоди було більше: від самої пожежі чи від дій пожежників, які підігнали машину прямісінько до входу й виносили все, що можна було винести: мотори для човнів, гідрокостюми, дороге обладнання… А потім усі перехожі виносили решту. То була дуже страшна картина. Я не знаю, що врятували тоді. Мабуть, приміщення поруч, яке теж могло б згоріти. Одяг, техніка, крамниці, банківські приміщення одночасно міняли власників. Якщо це робилося заради людей та їхньої кращої долі, то ані я, ані моя родина жити краще не стали. Мабуть, відібравши у когось, зробити щасливішими всіх неможливо. Кудись зникла техніка з усіх цих привласнених будівель. Кудись виносилися ночами метал і залишки товару… Мабуть, на чолі «республіки» справді може стати кухарка, як колись казали. Але жоден із тих, хто знає ціну праці, не зрадів чиїмось втратам. Бо кожна втрата — незворотній процес руйнації. Уявити майбутнього в тому неможливо. Це як квиток в один кінець, але сама дорога — ілюзія руху вперед.

Читайте також: Зрадницькі сни

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.