Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Без трамвая

Я живу в приватному секторі — «стародавній» частині Луганська. Для міста, якому лише 200 з чимось років, «стародавня» — чи то комплімент, чи то жарт.
Матеріал друкованого видання
№ 40 (464)
від 6 жовтня, 2016

Хоча мій район справді настільки не новий, що подих часів відчутно саме тут: у цих невеликих будівлях, схожих як близнюки, у залишках віконниць, побілених стінах та ажурній різьбі. Мабуть, за ці «музейні експонати», цей невловний дух минувшини я і люблю свій куточок. Район трударів... Саме звідси починалося місто. Тут мешкали всі ті безіменні робітники, які зводили заводи, здобували свій фах у численних училищах, вважаючи, що за зварниками чи теслярами майбутнє.

А ще в моєму секторі як справжнісінький місцевий раритет ходив трамвай — загальний улюбленець. Причому дуже чітко — двічі на годину. Влітку машиніст вискакував просто на маршруті назбирати собі вишень, абрикос чи слив, які схилялися з гілок понад рейками. І завжди, пояснюючи шлях до нас водіям служби доставки чи таксистам, я згадувала цей трамвай: «Побачите рейки, трохи здивуєтесь — і їдьте далі». Цю лінію справді було прокладено якось непомітно й дуже зручно. Трамваєм я їздила на навчання й роботу, а всі місцеві пенсіо­нери любили його за педантизм. Чомусь саме по трамвайних шляхах війна вдарила найпомітніше: украли дроти. Того, хто нібито це зробив, знайшли й посадили. Одначе відтак по місту проволоку вже з обережності познімали працівники самого трамвайного парку. На рейках нині пасуть кіз та гусей, палять вогнища, туди викидають сміття й каміння. І за два роки процес став незворотним. Навіть уявити, що все це буде полагоджено, годі. Чомусь згадується вираз, що ламати куди легше, ніж будувати.

Читайте також: Паралельні реальності

Учора до нас приїздив знайомий, у якого щороку купуємо овочі на зиму. Веселий, постійно усміхнений чоловік. Поки добирався, згадав мої орієнтири: трамвай, який, зненацька з’являючись, дивує... Звісна річ, тепер про той транспорт не було й згадки. Замість щорічних жартів чулося: «І як ви тут живете? У вас на рейках вовки виють, болото чвакає». Чоловік той і приїхав до нас невеселим, а побачене в нашому куточку — запустіння, покинуті будинки, сміття — знищило останні рештки настрою. Так, справді, до всього звикаєш, а потім перестаєш розрізняти, що нормально, а що ні. І з обурених висловлювань знайомого я виразно відчула, що багато всілякого вже сприймаю за норму: забиті дошками вікна, плівку замість скла, занедбані, передчасно постарілі хати. І людей саме таких: сумних, покинутих, розгублених.

Коли розвантажили автівку, він зауважив, що ми ремонтуємо дім, вкладаємо гроші в будівельні матеріали. І знову я виправдовувалась: «Це ж для себе… Не для когось робимо. Щоб хотілося повертатися додому…» Аргументи гостя були залізні: «Ви певні, що все налагодиться? Що тут можна буде жити? Що взагалі тут щось буде, а не лише сіра зона?». І сказати на це було нічого. Так, справді, заводи швидше тіпаються в конвульсіях, аніж живуть. І штамп мого співрозмовника «ми повернулись і завмерли в 1960-х роках» теж був правильний: «державні» універмаги з недержавними цінами, навчання «коштом республіки» за твої власні гроші, переслідування за надання платних послуг та хабарі, розвинена система скарг у «державні» структури, нагадування, що про будь-яке порушення можна повідомити куди слід… А ще медицина — знову офіційно дармова, але яка обходиться дуже дорого.

Читайте також: Зрадницькі сни

Просто погляньте на мій приватний сектор — і побачите швидше руйнацію, ніж розквіт. Раніше щоліта люди щось ремонтували, постійно чути було, як працює болгарка, стукають молотки на покрівлях. А нині… Хіба що зрідка де-не-де — і це так дивує. Здебільшого ремонтують найнеобхідніше. Колись домівки прикрашали, переймалися думкою сусідів. Тепер — аби не було бруду. У цьому ставлення до життя загалом. Люди не вірять у завтра, не мають грошей сьогодні. Багато хто у відчаї: подивимось, побачимо, перечекаємо... Хтось саме з таких міркувань не шукає роботи, хтось, навпаки, користується моментом та отримує диплом вишу. Утім, погоджуюся, що для нормального розвитку людини, міста, держави потрібні динаміка, рух… Але не крок у колишнє із цілковитим копіюванням тих часів у всьому — десь кумедним, десь гірким. Чи хочуть люди жити в СРСР? Може, хтось і ностальгує за комуністичними часами, але всі розуміють: від того, що на вулицях міста з’явилися «рюмочні», «пивні» та «пельменні», ми не зажили краще, просто це свідчить, що стали значно більше пити.

Читайте також: Допомога

А ще здивувала історія. До нас прийшов тесля. Лагодив двері, вішав полиці. Вигляд мав доволі дивний… Такий, як у вельми заможних і цілком задоволених життям людей: гарний одяг, дороге взуття, усмішка, впевненість, спокійні рухи. Ми спостерігали за тим майстром із подивом. Він пояснив: мав до війни велике виробництво, виготовляв меблі, інші речі з дерева. Улітку 2014-го люди у формі забрали все його майно. Довести нічого не зміг. Ті, у кого орендував приміщення, знизали плечима: самі в подібній ситуації. І пішов тесля найматися до «щасливіших». Добре, що окрім навичок керівної роботи мав працьовиті руки.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.