Авторитарні держави, як-от Росія та Китай, задля розширення свого впливу без жодних докорів сумління переступають міжнародне право й етичні норми.
На тлі цього на Заході посилено артикулюється новий «реалізм», який заявляє, що зовнішня політика західних демократій повинна, зі свого боку, попрощатися із «перебільшеними» моральними та нормативними вимогами. Щоб бути на міжнародній арені на рівних з авторитарними силами, вона послідовніше, ніж будь-коли, повинна дотримуватися «своїх національних інтересів». Замість присягатися у вірності всесвітнім вимогам до прав людини, демократії та достатку, їй слід «приймати світ таким, який він є сьогодні».
Водночас ці поборники «позбавленого ілюзій погляду» на реальність самі опиняються в пастці своєрідного магічного мислення, у центрі якого стоїть чарівне слово «інтерес». Часто про інтереси говорять так, наче вони задана безсумнівна реальність. Тоді як ідеалістичні мотиви дій — ірреальні конструкти, які надаються хіба що для ідеологічного прикрашання власних, керованих насправді виключно інтересами дій.
Читайте також: Передчуття бурі
Наскільки мало ми, люди, взагалі спроможні розпізнати об’єктивний світ незалежно від наших уявлень про нього, настільки ж мало інтерес є наперед запрограмованим у свідомості кодом чи метафізично визначеною інстанцією, за якою індивіди, групи чи держави для отримання оптимальних переваг мають лише сліпо слідувати. Інтереси не існують самі собою, вони з’являються через визначення їх людськими суб’єктами. А це належить до найскладніших завдань. Адже мало про що можна так глибоко помилятися, як про те, що начебто слугує власним перевагам. Це стосується як окремих індивідів, так і держав.
У дефініції власного інтересу нормативні та моральні критерії важать не менше, ніж начебто суто матеріальні. Мораль і право – не зовнішні категорії реального світу, вони центр структурування та формування реальності. Французький філософ Блез Паскаль сформулював це ще в XVII столітті: «Справедливість без сили — безсилля, сила без справедливості — тиранія».
Борці за ілюзорно вільну від цінностей «реалістичну» зовнішню політику радо цитують висловлювання, приписуване Шарлю де Ґоллю: «Держави не мають друзів, у них є тільки інтереси». Але від цього аподиктичного висловлювання лише на перший погляд віє концентрованою мудрістю досвідченого державного діяча. За детальнішого розгляду воно, однак, виявляється чистим безглуздям. Можливо, дружні почуття між націями справді швидко наштовхуються на межі, якщо йдеться про створення короткотермінових політичних, стратегічних чи економічних переваг. Але історичний досвід не залишає жодного сумніву: між собою демократії мають значно більше спільних поглядів на стратегічні цілі у світовій політиці, ніж це можливо між демократіями й авторитарними системами. З кооперації між демократіями виростають тривалі ефективні союзи, які, на противагу короткотерміновому розрахунку, є самоцінністю.
Це ілюструє саме політичне життя де Ґолля. Під час Другої світової війни його уряд в екзилі західні союзники визнавали повноцінним партнером, хоча Франція капітулювала перед гітлерівською Німеччиною, а ґоллістські сили, які цьому протистояли, у перемогу над націонал-соціалізмом могли зробити відносно невеликий внесок. Попри це американці та британці, стоячи під Парижем, при вході до власної столиці вільну французьку армію пропустили вперед. Після війни Франція отримала в ООН статус країни-переможниці з правом вето в Раді Безпеки. Джерелом англо-американської великодушності до Франції є переконання, що плекання історичних дружніх зв’язків між націями може краще служити окремим національним інтересам, ніж спроба з позиції своєї переважної сили отримати короткотермінову вигоду.
Читайте також: Німці задоволені, коли нещасливі
Німці також можуть радіти, що у вирішальній історичній ситуації США не дотримувалися позірного імперативу про важливість у міжнародній політиці тільки «тверезих інтересів». Впливові сили у Вашингтоні наполягали 1948 року на виведенні американських військ із Західного Берліна. Адже у разі радянського нападу цю частину міста неможливо було б захистити, і це не давало США привабливих економічних перспектив. Але президент Сполучених Штатів Гаррі Трумен наполіг на тому, що здача кожного сантиметра землі вільного світу стане величезним стимулом для комуністичного тоталітаризму, і розпорядився про гігантський «ідеалістичний» захід для прориву радянської блокади Західного Берліна — повітряний міст.
Два роки тому колишній президент США Джордж Буш-молодший у програмній промові непрямо атакував націоналізм уряду Трампа «Америка передусім» як зраду принципів, що становлять ідентичність та силу Сполучених Штатів. Із часів Другої світової війни, казав Буш, Америка «вигравала від всесвітнього розширення вільного ринку, сили демократичних союзів, прогресу вільних суспільств». Цим він артикулював універсалістську провідну ідею, якій США завдячують роллю глобального лідера. Власні національні інтереси Америки забезпечені лише тоді, коли їхня реалізація йде на користь іншим. Цього принципу мали б дотримуватися західні демократії. Якщо вони від нього відмовляться, то самі викопають собі могилу.