Німецьке кіно є певним прикладом для наслідування, адже має чи не найактивнішу світову промоцію. І що важливо, незважаючи на те що більшість із 120–130 фільмів, які випускають щороку в країні, створені коштом фондів на умовах їхньої комерційної спрямованості, чимало стрічок мають неабиякий мистецький потенціал. Принаймні їхня драматична складова виходить за межі суто розважальності, показуючи нові грані людської рефлексії. Судячи з фестивальної добірки, головним у тематичному плані для німецьких авторів залишається минуле: два фільми з п’яти («Ханна Арендт» Марґарети фон Тротти і «Лоре» Кейт Шортланд) стосуються подій Другої світової. «Міст через Ібар» Міхаели Кецеле теж зачіпає воєнну тематику, щоправда, більш наближену до нас у часі – дія відбувається 1999 року в Косові.
У центрі оповіді «Лоре», найсильнішої стрічки фестивалю, дівчина, яка несподівано потрапила в умови колапсу раніше доброго і розміреного status quo. Донька есесівця, в останні дні війни вона раптом мусить їхати з дому разом із двома братами, сестрою і малям на руках, бо жадана перемога перетворилася на страхітливий програш. Намагаючись дістатися до бабусі, вони, проїжджаючи пів-Німеччини, бачать у будинках і лісах трупи й дезертирів, ненависть американців і страх своїх співвітчизників, бруд, голод, жах. Переоцінка цінностей у героїв не встигає відбутися, адже відразу, без перехідного чистилища, вони потрапляють із раю до пекла. Постійний плач і крик дитинки – це звуковий і змістовий рефрен фільму.
На відміну від Фьодора Бондарчука, який, також знімаючи «Сталінград» про жахи Другої світової, використав пластику форми, режисерка Кейт Шортланд показала серцевину емоцій та почуттів героїв – чуттєвість «Лоре» насправді вражає, ранить і доводить до значно більшого ефекту, ніж 3D-ефекти сталінградської стрілянини. А сценарні деталі й поготів виводять фільм на рівень, коли історію треба осмислювати після його перегляду. Сила «Лоре» – у поєднанні художньої, драматургічної та історичної складових. Саме такі стрічки роблять честь кінематографії, яка їх створила. Хоча окрім Німеччини до роботи над фільмом долучилися Австрія та Велика Британія.
Окрім глобальних тем минулого німців турбують і дрібніші проблеми сьогодення. «Вимірюючи світ» режисера, актора і продюсера Детлева Бука та «Прості складнощі Ніко Фішера» Яна Оле Ґерштера є такими собі лакмусовими папірцями для розуміння того, про що вони думають, як реагують і які висновки роблять. У молодіжній драмі Ґерштера йдеться про хлопця-повітрулю, проблема якого у несерйозному сприйнятті життя. Навіть в умовах браку грошей, коли треба наймати квартиру, продовжувати навчання і шукати роботу, він не може зосередитися на головному. В результаті втрачає все. Повний розвал у його житті – це екранізація страхів німців щодо сьогодення і майбутнього: що станеться з усіма, якщо не буде злагодженої роботи?!..