Предки Астольфа де Кюстіна загинули на гільйотині під час революційного терору 1793-1794 років. Звісно, маркіз не був у захваті від республіканських ідей, ба навіть більше: на початку своєї подорожі до Росії, на яку він наважився 1839-го, вважав Ніколая I взірцем монарха. Для того й поїхав, аби впевнитися в перевагах самодержавства та літературно донести цю переконаність до читачів. Усе склалося з точністю до навпаки: мандрівка відкрила спостережливому французові очі й на місцеву автократію, й на менталітет росіян, і на підвалини ладу, котрі залишаються сталими, як би історично не змінювалися назви соціального устрою.
«Серед цього народу, позбавленого вільної години на волі, ви бачите лише тіла без душі й ви здригаєтеся при думці, що на таку кількість рук і ніг припадає лише одна голова». Де Кюстін відвідує бали, добирається до глибинки, спостерігає за вуличними сценками й багато часу проводить із Пєтром Чаадаєвим. Останній виклав новому другові власні погляди на батьківщину, за які мислителя оголосили божевільним. Заслуга автора книжки «Росія в 1839 році» (в опрацюванні Мерчанського – «Правда про Росію») в тому, що подорожнім нотаткам він надає такої афористичної точності, яка зазвичай притаманна памфлетам, і глибини, властивої філософському творові. Передмова до цього видання належить Дмитрові Донцову – через 120 років український політичний діяч і публіцист зазначає, що, знайомлячись із текстом маркіза, «тратить почуття часу», й між опричниною Івана Ґрозного та сталінським режимом різниці немає. На жаль, враження позачасовості після прочитання книги справджується й сьогодні.