Здається, що політичне життя в Україні від суботи і до пізньої ночі вівторка злилося в одну добу. Візит Анґели Меркель, обговорення і підготовка до зустрічі представників ЄС – ЄврАзЕС, сама зустріч, потім тет-а-тет російського та українського президентів. Найбільше очікувань було щодо приїзду німецької канцлерки, адже міністр закордонних справ Павло Клімкін ще задовго до цього анонсував його як «незвичайний» та «результат тісних особистих контактів» Порошенка та Меркель. Уже під час прес-конференції після зустрічі український глава держави заявив, що підтримка Анґели Меркель була дуже важливою, що вони телефонували одне одному понад 20 разів, і повідомив про обіцянку німецького уряду надати Україні півмільярда євро для відновлення Донбасу. План Меркель, який він порівняв із планом Маршалла, загалом виявився головним меседжем зустрічі перших осіб Німеччини та України.
Візит Меркель від початку сприймався зі змішаними емоціями. Востаннє вона відвідувала Україну 2008 року, після того як разом із представниками Франції та Ісландії заблокувала надання Україні ПДЧ НАТО на Бухарестському саміті. Тоді її візит бачився як спроба замирення, цього разу – як «примус до миру», особливо із заявою про інвестиції в півмільярда і про необхідність вирішення нинішньої ситуації так, щоб не нашкодити Москві. Загалом суворий тон Меркель щодо Росії в останні дні перед Мінськом змінився на нейтральний. Ще один представник німецького уряду віце-канцлер Зіґмар Ґабріель навіть озвучив такі різкі для нашого слуху ініціативи, як «федералізація», та наголосив на тому, що Україна повинна врешті відмовитися від повернення Криму найближчим часом. Насправді заклик забути про Крим off-the-record можна почути від багатьох європейських політиків, що часом наштовхує на думку, що вони готові його проміняти на свій примарний спокій.
Утім, як і офіційно заявлялося, візит Меркель був узгодженням позицій перед зустріччю в Мінську. Під час тих переговорів український президент перебував під потрійним тиском: з одного боку, Німеччина та ЄС, з другого – Росія з її «гуманітарним мародерством». Українське суспільство виступало третім фактором тиску, адже зовні видавалося, що за результатами згаданої зустрічі найбільше запитань у всіх було щодо того, хто кому потис руку, ніж стосовно того, про що говорили.
Для ЄС перемир’я будь-якою ціною є надважливим, бо йому потрібно врешті вести хоча б якийсь «діалог» і вирішувати свої питання з Кремлем, а за нинішніх розкладів уже такої «зради» власних цінностей вони не допускають. Тому так часто від європейських політиків можна почути думку про те, що залагодження українського питання має дати Путінові змогу зберегти своє обличчя. Мінські переговори за участю України були потрібні й з меркантильних для ЄС міркувань: Європа боїться замерзнути взимку. Присутність на зустрічі в білоруській столиці єврокомісара з енергетичних питань та однопартійця Меркель Ґюнтера Еттінґера була яскравим свідченням цього.
З-поміж усіх політиків, які брали участь у саміті, мабуть, найрезультативнішим він виявився для Аляксандра Лукашенки. Приймати у своєму «палаці» баронесу Ештон, яка разом з іншими європейськими політиками вже давно уникає будь-яких контактів з «останнім диктатором Європи», було для президента Білорусі неабиякою перемогою, а тут він ще й виступив у ролі миротворця.
Загалом результат зустрічі Порошенка і Путіна бачиться таким, ніби це для галочки, щоб обом було про що відзвітувати перед Меркель. Вона хоча й розуміє, що наразі політичне рішення для цієї війни неможливе, проте все одно на ньому наполягає.
Український президент сказав, що досягнуто домовленості про консультації між начальниками Генштабів стосовно припинення вогню. Путін, своєю чергою, на прес-конференції після зустрічі заявив, що не може говорити про якісь домовленості щодо припинення вогню, бо «це не наша справа, це внутрішні справи самої України». Попри дедалі важчі бої на Сході України, нинішній статус-кво навряд чи зміниться до саміту НАТО в Уельсі. Україна нині дістає все більше «козирів» у вигляді полонених російських солдатів, свідчень іноземних журналістів, до яких, звісно, прислухаються значно більше, ніж до українських заяв.
Майбутній саміт Альянсу, який відбудеться 4–5 вересня, теж, вочевидь, не дасть якихось конкретних результатів для України, але вже анонсовано розгляд питання розгортання баз у Східній Європі. Це додасть впевненості країнам Балтії та Польщі. Прем’єр-міністр останньої Дональд Туск недавно заявив, що знає про російські війська на території України, проте додав, що не робитиме нічого, що може зашкодити безпеці його країни. Отже, розраховувати на допомогу від якоїсь із держав ЄС не випадає. Залишається надія, що США виринуть зі своїх іракських справ ще до того, як спрацює європейський примус до миру. Бо якщо Євросоюз і Росія таки доможуться свого, то 1% території України, а саме на такій ділянці нині розгортаються бойові дії, може стати ще одним замороженим конфліктом у центрі Європи.
Нашій країні нині важливо припинити плекати ілюзії про допомогу Заходу. Генсек НАТО під час візиту до Києва чітко заявив, що повномасштабне вторгнення на територію України призведе лише до ймовірних додаткових економічних санкцій. На жодну військову допомогу від Альянсу ми розраховувати не повинні. Зарадити може лише статус союзника США, але це теж, на жаль, поки що далека перспектива.
Багато в нинішній ситуації залежить і від внутрішнього тиску на самого Путіна. Редакційна стаття у «Ведомостях», свідчення полонених десантників та звернення Комітету солдатських матерів (які вже налічили понад 400 російських військових, яких було поранено чи вбито в Україні) можуть привернути увагу до «солдатського» питання всередині Росії. Поки це дуже примарна перспектива, але що більшими будуть цифри, то більшим буде резонанс, що не дасть надалі утримувати цей статус-кво.
За даними опитування фонду «Общественное мнение», лише 5% росіян схвалюють уведення регулярних військ на територію України. Зважаючи на те що Путін офіційно не визнає себе стороною конфлікту, він поки що без додаткового галасу може припинити підтримувати терористів та відкликати війська, що й завершить конфлікт. Хоча, звісно, є й інший варіант, який у цьому разі передбачає офіційне оголошення війни. За нинішньої економічної ситуації в Росії та вже згаданих вище соціологічних даних останній усе ж таки видається малоймовірним, але передбачати, що в голові у кремлівського вождя, справа занадто невдячна.