Їй 86, вона на 11 років старша за нідерландську правительку і посідає трон понад шість десятиліть. Її син принц Чарльз, який нині наближається до загальноприйнятого пенсійного віку, чекав на престол довше, ніж будь-який інший монарший нащадок в історії острівної держави. Чи не час королеві поступитися троном?
Однак майже всі певні, що вона не зречеться. Британська монархія суттєво відмінна від дому Оранської династії в Нідерландах, як різняться й конституційні принципи. Випадок добровільної відмови від престолу досі був лише один: у 1936-му Едуард VIII передав стерно влади своєму братові, батькові нинішньої королеви, після єдиного року правління. Те зречення було вимушеним – його намір одружитися із двічі розлученою американкою Волліс Сімпсон викликав цілу бурю, призвів до розколу в країні, політичної кризи й мало не знищив монархії. Королеві тоді було 10 років, і вона досі добре пам’ятає цю травму. Тож у своєму знаменитому зверненні на 21-й день народження вона пообіцяла присвятити все життя, «хоч би яким довгим чи коротким воно було», служінню британському народові та імперії. Торік, під час святкування діамантового ювілею свого перебування на престолі, вона ще раз підкреслила, що має довічне зобов’язання перед народом.
Крім того, необхідності відмовлятися від правительських обов’язків у неї немає. Вона, як на свій вік, у чудовій формі. Нині Єлизавета за тривалістю правління є другою серед живих монархів у світі (після короля Таїланду Пуміпона Адульядета) й так само другою серед вінценосних осіб в історії Британії. Хоча через три роки може побити рекорд королеви Вікторії. До того ж нині (можливо, більше, ніж будь-коли від моменту коронації в 1953-му) вона заживає шаленої популярності. Мало хто проміняв би королеву на її сина з невдалим першим шлюбом за плечима та суперечливими висловлюваннями. Чимало людей сподіваються (щоправда, марно), що одного дня корона перейде від королеви відразу до її онука принца Вільяма.
Якби Єлизавета зреклася престолу, могли б виникнути несподівані конституційні проблеми. Адже вона очолює англіканську церкву, і її відхід поставив би на порядок денний, уперше за 450 років, непросте питання про розділення церкви й держави. Крім того, зречення престолу можливе лише на основі спеціального парламентського акта, а королева є конституційним монархом іще 15 країн, зокрема Канади, Австралії та Нової Зеландії, тож їхню думку мали б врахувати теж. А ще вона стоїть на чолі Співдружності націй, що включає 54 країни колишньої Британської імперії. Чимало з них задоволені з того, що Єлизавета є номінальним керівником організації, за створення якої ратувала, але навряд чи автоматично визнають принца Чарльза на її місці.
У чому ж таємниця незмінної популярності королеви? Яке значення має монархія для політичної системи й національної ідентичності Британії? Більшість громадян переконані, що королеві вдалося впоратися з численними викликами завдяки надзвичайно глибокому розумінню ролі конституційного монарха в сучасній демократичній державі. Перше: вона перебуває поза партійною політикою і не втручається в жодні урядові рішення чи справи національного значення. Справді, Єлизавета дуже рідко висловлює власну думку щодо якихось питань. Це не означає, що вона не має впливу. Відповідно до Конституції, завдання британського монарха – слухати, радити й попереджати. Саме цим і займається вінценосна особа щотижня на приватній аудієнції із прем’єр-міністром. Ця традиція бере початок від першого прем’єра королеви Єлизавети Вінстона Черчилля, якому на той час було 80 із гаком років, а їй – лише 26. Відтоді впродовж останніх 60 років щотижня вона обговорювала британську і світову політику із 12 різними очільниками правлячого кабінету. Тож не знайти людини, яка мала б досвід чи розуміла управління державою на її рівні. Зустрічей із прем’єрами ніяк не фіксують. Однак усі вони як один розповідають, якими цінними були для них аудієнції і як королева ділилася своїм досвідом.
Друге: королева повинна виконувати всі обов’язки глави держави, а саме відкривати засідання парламенту, здійснювати офіційні візити, приймати високих гостей, нагороджувати людей званнями лордів і лицарів або державними орденами, читати всі урядові документи, здійснювати регулярні візити по всій країні, відкривати масштабні інфраструктурні проекти й діяти від імені британського народу, як-от у зверненнях до Організації Об’єднаних Націй, відкритті Олімпійських ігор чи висловленні співчуття країнам, постраждалим від природних катастроф. Попри поважний вік, королева займається всім цим, не порушуючи розпорядку. Вона підписала понад 3,5 тис. парламентських актів, здійснила 261 закордонний візит, відвідавши 116 країн, об’їхала 22 рази Канаду, 16 – Австралію і 5 – Францію. Спустила на воду 21 корабель, прийняла 102 офіційні візити, позувала для 129 портретів, розважала понад 1,5 млн відвідувачів на пікніках у Букінгемському палаці, відправила 175 тис. телеграм із привітаннями для людей, які святкували сотий день народження, а також відповіла на близько 3,5 млн листів. Ніхто у Великій Британії не заперечить, що це працьовита й сумлінна особистість.
Дивіться також: Коронація Єлизавети II в 1953 році
Третій секрет полягає в тому, що Єлизавета навчилася адаптувати монархію до мінливих соціальних умов і настроїв. Вона дозволила розголошувати трохи більше інформації про себе, але ніколи не давала інтерв’ю і ніколи не дозволяла цитувати свої особисті погляди. Мета – зберегти «таємницю» навколо двору. Однак водночас вона погодилася платити податок на прибуток, приймає розлучених чоловіків і жінок у Букінгемському палаці (що колись було заборонено), уповноважила палацових розпорядників давати більше інформації пресі й відреагувала на народне невдоволення щодо витрат і поведінки її величезної родини, запровадивши суворіші правила й урізавши державне фінансування для членів королівського дому. Стиль і головне призначення монархії не зазнали жодних кардинальних змін, однак завдяки поступовій еволюції вона крокує в ногу з розвитком громадської думки. Наприклад, торік королева потішила Британію, вдавши, ніби вистрибує з парашутом із літака в товаристві Джеймса Бонда на відкритті Олімпійських ігор у Лондоні. 60 років тому такий жарт був немислимий.
Насамкінець ніхто не закликає до виходу королеви на пенсію, бо вона залишається одним із небагатьох непохитних інститутів країни. Класи змішуються, іммігранти становлять дедалі більший відсоток населення, багатокультурний і поліетнічний люд змінює обличчя багатьох міст, зникають будівлі та інститути, формуються й розпадаються політичні партії та альянси… На тому тлі королеву сприймають як уособлення національної ідентичності й історичної тривалості. Щороку це буває підкреслено в її різдвяному телезверненні. Монархія в Англії прожила понад тисячу років із короткою перервою в період Олівера Кромвеля (1649–1660). Але більшість сучасних жителів острівної держави знали в своєму житті лише одного монарха – королеву Єлизавету ІІ. Навіть на думку переконаних республіканців, поки вона жива, мало що може змінитися.