Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Несподіваний вибір

23 Травня 2014, 13:23

1 грудня минулого року. Банкова. Дим, газ, вибухи. Петро Порошенко веде переговори з «провокаторами», закликає всіх повернутися на Майдан, до мирного протесту. «Петре Олексійовичу, ми вас краще на нове місце роботи проведемо», – лунає жарт із натяком на Адміністрацію президента. Тоді було не до сміху, тепер, здається, теж.

Майдан, що на відміну від 2004 року стояв не за конкретну персону, яка особисто обіцяла «бан­­дитам тюрми» й «багаті поділяться з бідними», а за власну гідність, так і не дочекався єдиного лідера. Доки актуальною була «опозиційна трійця», люди ще сяк-так мирились із кандидатурою Віталія Кличка як найрейтинговішого серед «наших» політиків. Однак історія пішла іншим руслом, і вибір поступово зводи­­ться до непримиренних «друзів», які під час Майдану грали ролі «політв’язня № 1» та «ефективного переговорника».

Найпопулярніші, за даними більшості соцопитувань, кандидати – зручні мішені для «противсіхів». Обоє – люди минулого, обоє вже були на солідних державних посадах, обоє бавляться в популізм а-ля «мені під силу повернути Крим Україні». Активістам «диванної сотні», цинікам і невиправним романтикам названих аргументів аж задосить, щоб знехтувати громадянським обо­в’я­­зком, а згодом озвучити власне життєве кредо: «Я так і знав».

Тимошенко й Порошенко мають чимало скелетів у своїх шафах. Вони могли б, як в азартній грі, витягувати з рукавів козирі компромату й «сипати» ними од­­не на одного: бізнес за законами 1990-х, політична нерозбірливість (кілька генерацій «тушок» у «Батьківщині» або ж численні партійні міграції Петра Олексійовича), різної глибини контакти з Партією регіонів… Але обоє кандидатів є ворожими до про­­ро­сійсь­­ко-номенклатурного табору, який на кожних президентських виборах грав коли не першу, то другу скрипку. Звісно, є ще Сергій Тігіпко, який може стати реінкарнацією попередньої влади. Деякі соціологи саме йому пророкують вихід у другий тур, і якщо це так, то вибір знову повернеться у площину «ми» і «вони» з усіма вже знайомими нам наслідка­­ми. Адже, не забуваймо, конституційна реформа ще попереду, президентські повноваження під питанням, дострокові парламент­­ські вибори теж. Звідси й ризик повернення в «помаранчеву» до­бу, коли нова влада вимушено співпрацювала з попередньою.

Читайте також: Sancta simplicitas. Київські вибори, реєстрація: керований бардак

Нині ситуація така, що попередній досвід повториться не як фарс, а як повномасштабна трагедія, з огляду на російську агресію цей сценарій цілком імовірний.

А протистояння Тимошенко – Порошенко при всій взаємній неприязні опонентів може ви­явитися плідним. Морально й фінансово виснажений Петро Порошенко, якщо він дістане президентські повноваження, прагнутиме не лише вдовольнити свої амбіції, а ще й трохи спочити після важкої праці, розслабитися в новому статусі і, зрештою, таки володарювати з висоти чільної посади. Але теплого мілководдя не буде. Як кажуть у народі, на те щука в річці, щоб карась не дрімав. Роль хижої риби тут відводиться, звісно ж, Юлії Тимошен­­ко, що здатна стати не лише найгострішим, а й найконструктивнішим критиком дій Поро­­шенка-президента. Такий «дует», може, й нагадуватиме де в чому персонажів української класики: Карася та Одарку із «Запорожця за Дунаєм», де «підконтрольний» чоловік вимушений звітувати перед вибагливою дружиною, але ця модель є кращою, ніж діалог і співпраця з потенційними сепаратистами та просто антидержавними силами.
Поведінка тимошенківської опозиції на відміну від будь-якої проросійської не бачитиметься ворожими підступами, а отже, ймовірному президентові доведеться постійно озиратись на неї, враховувати її думку, контактувати з нею. Якщо він її ігноруватиме, це буде перший крок до авторитаризму, а чим закінчується авторитаризм в Україні, ми всі недавно бачили.

Така перспектива аж ніяк не ідилічна, втім, вибір 2014-го, мож­­ливо, бодай трохи витверезить український електорат, звиклий закохуватись у кандидатів і очікувати від них здійснення всіх своїх сподівань. Нині реалії вимагають більше прагматизму: громадянин, який бажає Європи, повинен нарешті збагнути, що він лише винаймає кризового менеджера на п’ять років – і при всіх фінансових «подушках» та атрибутах статусу головним залишається таки контракт, від виконан­­ня якого й залежатиме дальша співпраця. А за якістю виконан­­ня останнього мають простежити опозиція та народжене на Майдані громадянське суспільство.