Серед видатних театральних режисерів сучасності, тих, чиї імена відомі, принаймні, на трьох континентах, а не лише на пострадянському просторі, Україну донедавна не відвідував ніхто. Не було ні Пітера Брука, ні Роберта Вілсона, ні Єжи Гротовського, ні Крістофа Марталера, ні Ромео Кастелуччі. Вочевидь, знадобилася кривава бійня в центрі Європи, аби на український культурний потенціал звернули увагу ті, хто визначає сучасний театральний мейнстрім.
Першою серед визнаних ґрандів світового театру з’явилася французька театральна діячка, режисерка поважного віку з величезним досвідом постановок вистав і кінофільмів, засновниця унікального «Театру дю Солей» Аріан Мнушкін. Крім регалій і визнання, якими можуть похизуватися інші легендарні постаті світової сцени, Аріан Мнушкін відома ще й своїми лівими поглядами, а створений нею театр – очевидною політичною спрямованістю. Вона затята «антибуржуазка», і цим пояснюється майже все в її творчій біографії: вибір тем, сюжетів і п’єс, колективна праця над виставами, прихисток для акторів із зон конфліктів, відвідування «гарячих точок» і, навіть втручання в складні суспільні ситуації, які потім політизуються.
За кілька років, що минули від її першого спектаклю, зіграного студентами-ентузіастами в античному амфітеатрі Парижа – на Аренах Лютеції, і до створення в 1964 році «Театру дю Солей», Аріан Мнушкін і її однодумці вповні сформувалися як талановиті руйнівники буржуазного спокою. Така бездоганна репутація бунтівників від мистецтва дозволила колективу беззастережно рухатися обраним шляхом. На початку 1970-х вони фактично захопили ангар колишнього патронного заводу «Картушері» й, осівши там, почали створювати абсолютно унікальні за театральною формою спектаклі. Вистави про Французьку революцію були зіграні так, що глядач почувався наче в епіцентрі подій, серед шаленого натовпу, барикад, мушкетів і діжок; трагедії Шекспіра кристалізувалися через прийоми японського театру, а для «Сну літньої ночі» знадобився простір циркової арени, вкритої козячими шкірами.
Режисерка Аріан Мнушкін, мабуть, як ніхто інший, спроможна разом зі своєю творчою командою (до якої крім акторів, долучилися драматургиня Елен Сіксу і композитор Жан-Жак Леметр) вкладати у винахідливу, подібну до ребусу театральну форму, найактуальніші для сучасного людства теми. Її вистава про політичні утиски в контрольованому китайцями Тибеті та поетична трилогія «Останній караван-сарай» про всіх біженців світу одразу (щоправда, серед них не було українців) стали в 2000-ті новим викликом європейцям, які звикли спостерігати за світовими конфліктами, наче за рибками в акваріумі. Тож непереборне бажання Мнушкіної приїхати у країну, що воює, на чию територію зайшла війна з боку сусідньої держави-агресорки, засвідчило її намагання вкотре пізнати конфлікт із середини, побачити його безпосередніх жертв, відчути їхні емоції, зрештою, втрутитися театральною реальністю в політичну.
Читайте також: Дорогу аматорам: як непрофесійні театри впливали на українську культуру 100 років тому
Особливим подразником, вочевидь, було й те, що Аріан Мнушкін – давня і щира шанувальниця російських культурних традицій, яка водночас наприкінці 1990-х відкрито виступала проти війни в Чечні. Але, здається, лише зараз імперська агресія Росія проти підлеглих їй колись народів, що виявлялася і у військовій експансії, і в жорстоких репресіях культури, стала для неї, як і для багатьох лівих інтелектуалів, очевидною. Агресія двадцятип’ятилітньої давнини й сьогоднішні події в Україні поєдналися в один ланцюг.
Остаточно переконатися, що «Україна – не Росія», а взагалі, щось особливе, і не східне, і не західне, Аріан Мнушкін змогла, ступивши на українську землю та опинившись в колі, спраглих до знайомства з нею акторів. З 25 березня по 5 квітня за сприяння Французького культурного інституту та Національної спілки театральних діячів України «Театр дю Солей» облаштував в приміщенні Київської опери особливу «кочову школу» – воркшопи з акторської майстерності для місцевих артистів. Уперше досвід подібної школи був апробований Аріан Мнушкін в Афганістані 2005 року, який тоді надихнув режисерку на створення вистави «Сонце в Кабулі» (2007). Чи буде щось подібне результатом роботи «кочової школи» у Києві – поки невідомо. Адже, направду, зустріч і робота з українцями для Аріан виявилися несподівано складними.
До київської «кочової школи» «Театру дю Солей» через організований НСТД України відкритий конкурс, було відібрано сто учасників. На воркшопи потрапили студенти мистецьких вузів, професійні актори, а також аматори з різних міст України – Дніпра, Івано-Франківська, Києва, Луцька, Львова, Миколаєва, Одеси, Сум, Харкова. Аріан Мнушкін, вочевидь, планувала ділитися з ними своїми напрацюваннями – відкриттями в сфері театральної форми, як це вона робила у Великобританії, Швеції, Індії та інших країнах. Водночас режисерка прагнула здобути щось нове сама, як зазвичай робила, мандруючи світом. Відповідно київська «кочова школа» мала стати місцем пізнання іншого театрального досвіду і збагачення потужним енергетичним зарядом.
Читайте також: Український театр у часі війни
Українським стажерам, як називає Мнушкін тих, хто прийшов на її воркшопи, вона запропонувала пройти швидкісний шлях опанування азами акторської професії, без яких, власне, не починається робота над спектаклями. Так, на її заняттях обов’язковою є імпровізація, на основі якої може скластися ціла вистава, як це було колись із «Клоунами». Її воркшопи немислимі без обов’язкової фіксації всього того, що виникає в процесі спонтанної творчої роботи. Відзняте відео надає можливість аналізувати і дискувати про те, що роблять актори, відкидати другорядне, фіналізувати сценічний рисунок.
Важливим моментом навчального курсу від Мнушкіної є використання масок, працювати з якими вона почала під впливом італійського театру комедії дель арте, а потім винахідливо застосувала в кількох спектаклях. Тож маскові прийоми (і не тільки італійські), що дають змогу увиразнювати пластику тіла, рухи й жести, є ключовим і постійним інструментом на акторських заняттях. Але, взагалі, оскільки для багатьох вистав «Театру дю Солей» щоразу придумують особливу театральну форма або своєрідний мікс кількох форм, актори Мнушкіної оволодівали різними виконавськими техніками: прийомами японського театру но і кабукі, індійським катакалі, психологічним театром тощо.
В основу ж десятиденних воркшопів у Києві лягла початкова абетка акторської майстерності від Аріан Мнушкін, що працює на збудження уяви, фантазії, розминку тіла, пошук ексцентричної форми тощо. Відповідно запропоноване Мнушкін для більшості зі стажерів мало стати приводом відмовитися від попереднього досвіду і відкрити для себе щось нове. І, власне, цей момент обов’язкових відмов від раніше засвоєного був найдраматичнішим у роботі «кочової школи», а тому, можливо, і спровокує всесвітньо відому режисерку на створення українського спектаклю.
Українські стажери, професіональні і не тільки, виявилися дуже стійкими до напрацьованих вітчизняним театром традицій, серед яких звичка відштовхуватися від тексту, проговорювати слова і у вербальний спосіб транслювати зміст. Для самої ж Мнушкін в основі майбутньої сценічної презентації лежить довільність уяви, яка нестримно починає буяти, тільки-но залунає музика, а також розкутість тіла, що реагує на всі подразники довколишнього світу, простір і доторки. Отак із руху – точно за підручником з фізики – виникає жаданий енергетичний вибух, що згодом оформлюється в мистецький сценічний рисунок. І, здається, саме неймовірного виплеску спонтанної енергії найбільше очікувала від українських стажерів керівниця «Театру дю Солей», яка пильно вдивлялася в те, що відбувається в нашій країні й усіма можливими способами підтримувала наш затятий спротив, нашу жагу до перемоги.
Сподіваючись на енергетичний вибух, Аріан Мнушкін навряд чи помилилася у творчому потенціалі українців, ще й у її трупі вже багато років натхненно працює такий собі «вічний двигун» Армен – вірменин родом із Запоріжжя. Проте багато очікувань, за її словами, не справдились, і причини цього, найвірогідніше, криються у різних підходах до акторської професії: вербальному та невербальному, у принципово різному розумінні завдань сцени. В Україні сцена й досі часто-густо залишається місцем, де промовляють чужі слова, хоча таке розуміння театру абсолютно дезавуйоване практиками й теоретиками світового театру, які вже котре десятиліття говорять і пишуть про перформативність як основну якість сценічного мистецтва. Проте традиція «розмовного» театру залишається у нас абсолютно неподоланою від часу «соціалістичного реалізму», а найприкріше, що вона є вмонтованою в навчальний процес більшості мистецьких вишів, де вчать «монолог, байка, вірш», а не тому, що театр – це самостійне творче оприявлення через сценічний ресурс чогось важливого.
Тому для деяких українських стажерів найпростіші пояснення Аріан Мнушкін, які вона проводила за підтримки п’ятнадцяти членів трупи свого театру, сприймалися як справжні одкровення. Між «бути», «стати» і «здаватися», виявляється, існує ігровий проміжок, затиск долається не силою, а слабкістю, а винахідливість динамічність сценічної форми спонукає до смислових відкриттів тощо. Аріан Мнушкін довго і терпляче пояснювала українським акторам ці істини, а вони, часом, від цього кам’яніли ще більше, бо їх роками вчили іншому.
Читайте також: Революціонер театру: новаторство Леся Курбаса суперечило канонові соцреалізму
Незбіг між французькими й українськими театральними реаліями (цілком очікуваний і зовсім не катастрофічний) – точкова проблема нашого культурно-мистецького ландшафту. Чи, може, це знак того, що ми досі користуємося застиглим у минулому негативним досвідом? І те, що ми маніфестуємо як найважливіше у боротьбі за державність, через що ми себе ідентифікуємо, культура, за звичкою від «соцреалізму», працює, мов двигун на холостому ходу? Наприклад, абсолютно переконана в тому, що справа театру – це потужний вплив на соціум, й Аріан Мнушкін зовсім не мала змоги дізнатися про такий успішний досвід в Україні 1920-х років. Адже «перетворення» за Лесем Курбасом, яке включало роботу з масками також, на відміну від «переживання» за Станіславським, не входить до навчальних програм українських вишів.
Від холостого ходу буває лише багато даремного галасу і брудного повітря, тоді як Аріан Мнушкін на кожному кроці натхненно говорить про доцільність того, що ми робимо в мистецтві: ми маємо бути націлені на результат – творчий, освітній, соціальний, політичний. І в такому разі творча енергія театру не буде марнотратною, вона пробуджуватиме цікавість до життя, упевненість в собі, переконуватиме у переможному майбутньому, тобто робитиме все те, що хотіла побачити на власні очі Аріан Мнушкін, приїхавши у країну в центрі Європи, яка воює.