Медіа «Читомо» у межах проєкту «Екземпляри ХХ» та за підтримки Українського культурного фонду досліджує львівський часопис «Театральне мистецтво», який писав про драматичні гуртки у містах, містечках і селах на заході України. Тиждень отримав право публікації тексту про цю розвідку.
Перший випуск «Театрального мистецтва» вийшов друком 15 квітня 1922 року. «Завдання нашого скромного орґану – служити в міру можливости мистецтву, якого поняття визначається словом: театр, сцена», – йшлося у вступному слові редакції.
«Безсторонні оцінки» п’єс і вистав, матеріали про діяльність театрів і театральних організацій, замітки про театральну техніку, новини драматургії, портрети, шаржі, карикатури акторів та інших діячів сцени, фотографії цікавих постановок, а ще – театральні новели, вірші, мемуари і п’єси – усе це вирішив публікувати на своїх сторінках новостворений часопис.
-0.jpg)
Читайте також: Проєкт «Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика ХХ століття» повертається
Окремий розділ журнал започаткував для висвітлення «сільських сцен, як розсадника культури й освіти в народних масах». Його назва – «Аматорський театр». Театрознавиця Софія Роса-Лаврентій звертає увагу, що головний редактор «Театрального мистецтва» Григорій Гануляк був прихильником саме просвітницько-виховної функції театру. Згідно з нею, основне завдання театрального мистецтва – навчати, популяризувати морально-етичні ідеї, а також ідею національного виховання українців.
Григорій Гануляк
Національне виховання для формування свідомої освіченої української нації було пріоритетним і для Всеукраїнського товариства «Просвіта» від часу його заснування 1868 року, а тому ця організація активно підтримувала створення та розвиток як українського професійного театру Галичини, так і численних аматорських театральних гуртків при регіональних осередках-читальнях.
Оскільки протягом 1920 – 1922 років діяльність читалень «Просвіти» рухалась насамперед у напрямку організації таких гуртків, головний відділ Товариства вирішив створити при «Просвіті» Театральну комісію, яка опікувалася б усіма справами театралів-аматорів. У першому випуску «Театрального мистецтва» опублікували план діяльності Комісії, у якому, серед іншого, було зібрати дані про вже наявні гуртки для створення відповідного реєстру. Зокрема, комісію цікавили дати заснування театрів, кількість вистав, у яких залах вони проходили – власних чи чужих, наскільки великих, з якою кількістю глядачів, а крім того – розміри сцени, наявність декорацій та матеріалів для них. Також комісія закликала усі філії та читальні надсилати інформацію про те, як сприймало аматорські гуртки місцеве населення, польська поліція і староство. Новостворений орган обіцяв видати підручник для ведення непрофесійних театрів, опублікувати п’єси в серії «Народної Бібліотеки Просвіти» та оголосити список «цікавих по змісту штук, легких до вистави на сільській сцені». Крім того, Театральна комісія зобов’язалась допомагати аматорам з гримом, гардеробом і декораціями.
Читайте також: Від Венеції до Швеції
Як розповідає Софія Роса-Лаврентій, згодом «Просвіта» організовувала зустрічі аматорських колективів із професійними українськими акторами для обміну досвідом. В українській пресі тих часів часто зустрічаються згадки про літні театральні школи для аматорів, під час яких професійні українські актори навчали основам сценічної мови, акторської майстерності, роботі з репертуаром тощо.
«Первинна мета таких заходів – через театральне мистецтво ознайомлювати українців із їхньою національною та світовою літературою, мистецтвом. Зрештою, в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. на теренах Східної Галичини театр стає одним з небагатьох публічних просторів, де можна було почути українську мову. Отже, театр у цей період стає потужним інструментом для поширення національної ідеї. І якщо професійні театри ставили собі також інші завдання, то для аматорського руху національно-просвітницька ідея як основна мета здебільшого залишалась в пріоритеті», – пояснює театрознавиця.
Вже в наступному числі «Театральне мистецтво» друкує матеріал «В справі дозволу на вистави п’єс», у якому зазначається, що аматорам для роботи над тією чи іншою виставою необхідно отримати три види дозволів: від автора, від цензури і від політичної влади (під політичною владою маються на увазі: дирекція поліції – для великих міст, староство – для провінції). І тут же часопис подає список з 20 п’єс, рекомендованих аматорам. Серед них – переважно класика, яка й досі йде на українській сцені: «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Украдене щастя», «Хазяїн», «Наймичка», «Мартин Боруля» та «Назар Стодоля».
Читайте також: Українки у війні статей
Далі часопис занурюється безпосередньо у життя аматорських театрів, публікуючи у кожному номері різноманітні деталі та цікавинки про їхню діяльність. Скажімо:
«У Войнилові 18 квітня аматорський гурток відіграв комедію Гр. Цеглинського «Соколики». (…) Вистава пройшла добре: де-хто з аматорів виявив справжній хист. Опріч «Соколиків» мала відбутись вистава ще однієї комедії, але через інтриґи деяких людців не відбулася».
«Можна сміло сказати, що «Амат. Кружок» в Збаражи став попри хор «Бояна», осердком просвітно культурного і товариського життя. Міщани й інтеліґенція, молоді й старші – всі горнуться до спільного товариського життя під кличем мистецтва драми і пісні».
«Дуже вміло уряджено сцену в стодолі. Побудовано з якимось смаком і вибрано відповідні штуки до гри, так що не треба було по відогранню одної штуки змінювати декорації для другої».
«Саля «Читальні» була виповнена по береги. Частину доходу з добровільних датків призначив Виділ Читальні на фонд «Учітеся», а частину на «Українську дитину». Осібною збіркою зібрано 10.000 Мп. (марок польських – ред.) на «Голодних на Україні».
«Вистава пройшла, як на перший раз, досить добре. Жаль, що із-за браку власної хати, треба винаймати для вистави салю корчми».
«В Кропивнику новім відіграли весною місцеві аматори п’єсу: «Пещена дитина». Дохід в сумі 82 тисячі Мп. призначено на будову сцени».
«В с. Воскресінці давано 23. липня концерт в честь Шевченка, а після концерту відіграли місцеві аматори «Невольника». Вистава відбулась «під голим небом», бо таке услівє поставило коломийське староство… Аматори вивязались зі своїх задач знаменито. Дохід (30 000 Мп.) призначено на будову читальні».
Читайте також: Магія книжки. Магія міста. Магія життя
Цікавою є історія театрального гуртка у Снятині, який упродовж 1920 –1922 років зіграв 44 вистави: «Кому доводилось мати до діла з сільськими аматорськими театрами, той зуміє, як слід, оцінити, скілько труду, самопосвяти, енерґії треба зужити, щоби стілько вистав випровадити на сцені. А починати треба було з нічого, бо будинок і обстановка сцени були знищені підчас війни 1914 – 16 рр. Та громадяне, розуміючи вагу просвіти, закупили за спільно зложені жертви військовий барак в 1919 р. і перемінили його на будинок Читальні. Даючи вистави в такім будинку, доводилось аматорам грати зимою при 14°C морозу, а літом при 30°C спеки, але запал до вистав був такий, що ніяка у світі сила не могла відстрашити від праці «і молота із рук ніхто не випускав». Вистави все відбувались при великім здвизі народа, бо саля 12 м. довга а 8 м. широка містила багато публики, котра складалась по найбільшій части із молодіжи або докладніше сказати 40% публики становили шкільні діти, 35% молодіж обох полів, 16% жінки–господині а 9% старші ґазди. Розуміючи, як велику виховуючу і освідомляючу вартість мають театр. вистави для народу, постаралась управа, щоби ціни на виставу були якнайнищі, а тим самим доступні для найширших і найбідніших верств народу і сьогодня прим. вступ виносить від 60 до 20 Мп. А можна се було зробити завдяки тому, що голова кружка вималював безплатно для тов. занавісу і всі декорації, аматори самі будували сцену, робили лавки, столи і все потрібне, щоби тілько розходи були як найменші».
Замітки до «Театрального мистецтва» надходили з Делятина і Дубно, Станиславова і Тернополя, Калуша і Дрогобича, багатьох містечок та сіл, а крім того – з Вінніпега і Нью-Йорка, де українські емігранти також засновували свої гуртки. «Матеріяли про амат. театри присилайте, не питаючись, чи є місце. Містимо все по змозі», – зауважували в редакції, відповідаючи на листи читачів.
На сторінках «Театрального мистецтва» час від часу публікувалися також різні поради аматорським колективам: як правильно працювати зі світлом і звуком, на що звернути увагу при підготовці вертепу, якою має бути робота режисера в умовах непрофесійного театру тощо. Скажімо, референт із театральних питань Петро Мурський у статті «Про світляні та звукові сценічні ефекти» писав: «Огонь ватру в поли, або лісі робимо в той спосіб, що між купу сухого ріща вставляемо електр. жарівку або лямпу нафтову, огорнену червоною бібулкою. Лямпу треба так обложити ріщем, щоби її не було видно зі сторони видців. Сцена мусить тоді бути обовязково дещо слабше освітлена!», або: «Співи птичок і голоси других звірят можна віддавати відповідними свиставками, а ще краще зробимо, коли вишукаємо жвавих хлопців, що не одну таку штуку, як спів соловія, кукурікання півня, гавкання собаки і т. п. віддають вам так добре, що й правдивий звір не постидавбися їх», або: «Лискавку віддасть добре кусник маґнезії запаленої за сценою. При світлі електричнім – можна нагло і скоро прикручувати і назад світити або все світло або одну сильну жарівку за сценою».
Читайте також: Ростислав Семків про книжкову революцію
Вочевидь, ці рекомендації так чи інакше допомагали, адже деякі з аматорських театрів згодом трансформувалися у професійні. Одним із найцікавіших таких випадків було українське «Драматичне товариство «Народний театр імені Івана Тобілевича». Заснований в Станиславові (Івано-Франківськ) 1910 року колектив вже 1928-го оголосив себе професійним «Українським народним театром імені І. Тобілевича» і, як зауважує Софія Роса-Лаврентій, дійсно став одним із провідних українських професійних театрів Галичини міжвоєнного періоду. У цей час театр очолював Микола Бенцаль – партнер Леся Курбаса періоду «Тернопільських театральних вечорів».
Микола Бенцаль
Іншим виразним аматорським колективом було у Перемишлі «Українське драматичне товариство імені Лесі Українки» (1925). «Воно не змінило статус – так і залишилось аматорським, а проте з нього вийшло багато акторів, які продовжили працю у професійних українських театрах», – розповідає театрознавиця. Зокрема, таким актором був Олесь Степовий, який у листопаді 1931 року заснував професійний театр «Заграва». Цей театр стане також одним із знакових українських театрів Східної Галичини, який сам співвідноситиме свою творчість з експериментальним театром Леся Курбаса «Березіль».
Так, аматорський театральний рух творив міцне підґрунтя для творчості професійних українських театрів, як мистецькими кадрами, так і підготовкою національно свідомого та освіченого глядача. А часопис «Театральне мистецтво» – місячник театру і сцени, який виходив у Львові у 1922 – 1925 роках – всіляко цьому сприяв, виходячи у своїх публікаціях за межі суто фахового видання про театр.