Саме естонці, литовці, латиші, які повернулися із Заходу, були мейнстримом швидкої десовєтизації. Для перебудови своїх батьківщин вони мали все, що треба. Якісну освіту, передовий досвід, кошти, зв’язки, завдяки яким звідти робили інвестиції, лобіювали національні інтереси і, головне, іншу систему цінностей. Вони за безцінь викупили майже всі підприємства, нерухомість та, зокрема, землю. Свіжі зв’язки із ключовими людьми на Заході, тамтешній менталітет (спілкування однією мовою) дали змогу дуже швидко налагодити партнерські контакти з бізнесом, політичними, міжнародними структурами.
Отже, проєвроатлантичні партії та рухи створювалися вже на міцному фінансовому ґрунті. Не докладаючи надзусиль, у великій політиці опинилися саме пролатвійські сили. Навіть ті комуністи, хто започаткував рух за незалежність, швидко відійшли на звалище історії. Кожна балтійська країна мала діаспорного президента: в Єстонії був Ільвес Тоомас Хендрік, у Латвії – Вайра Віке-Фрейберга, у Литві – Валдас Адамкус. Не кажучи про міністрів та депутатів парламентів.
Українська західна діаспора, на жаль, не змогла скористатися певним «вакуумом». Український уряд в екзилі, ОУН та інші структури в цей час були зайняті друком книжок про Бандеру, Шухевича й УПА. Або вкотре обурювалися імперськими проявами у сусідній Росії.
Загалом західна діаспора не виконала тих зобов’язань, які стояли перед нею. Не створила впливового ділового середовища, діючих фондів, а політичні проекти, на кшталт Конгресу українських націоналістів, перетворились на фарс, вона не стала промоутером у західних академічних колах, залишилась осторонь виховання нової якісної еліти. Отже, західні українці, правду кажучи, не долучалися до ключових процесів, що відбувалися в Україні.
Так само не надто активно проявила себе східна діаспора. Становлячи в Росії найбільшу за кількістю громаду (близько 3 млн осіб), вона не спромоглася бути активним лобістом інтересів своєї батьківщини у сусідній країні. Під час усіх інформаційних і газових війн, передвиборчих маніпуляцій 2004 року українці Росії у кращому разі були мовчазними спостерігачами, в гіршому – інструментом у руках Кремля. Горезвісний керівник української громади Василь Дума регулярно робив заяви від імені усіх українців Росії на підтримку позицій російської влади.
Не вдалося також бути справжнім промоутером українського світу – культури, мови, сучасних досягнень. Замість того, щоб руйнувати російські міфи та стереотипи про українців, місцеві громади їх лише посилювали. Загалом українська громада в РФ– це суцільний вокально-інструментальний ансамбль, мета якого обмежується виступом на днях «слов’янської єдності».
Крім згаданої чисельності діаспори, що проживає на теренах Росії, є в неї одна перевага – відносно високий професійний та освітній рівень. Якщо українці Італії, Португалії, Іспанії – здебільшого представники некваліфікованих сфер, то українців Росії можна назвати елітою, адже вони інженери, викладачі, лікарі, журналісти, середній і вищій менеджмент корпорацій. Але свій потенціал вони прагнуть реалізувати в рамках російської держави.
Невикористання можливостей діаспори – це суперечливе питання. З одного боку, самі її представники засвідчили свою неспроможність до конкретних дій. Всесвітній форум українців можна назвати як завгодно – з’їздом вишиванок або співочих ансамблів, клубом пенсіонерів, але аж ніяк не майданчиком, де на серйозному рівні обговорюються конкретні виклики і не формуються відповіді для подальшого втілення. Вся міць цього органу, що представляє усіх українців світу, зводиться до зачитування декларацій, обговорення мовної політики та демократичних перетворень.
З іншого боку, держава протягом 20 років демонструвала свою «зацікавлену байдужість» – можновладці любили їздити за кордон, дипломатично усміхатися один одному, щось обіцяти, але нічого не робити. А цього року навіть президент України проігнорував захід, не відвідавши його, – вперше в історії Всесвітніх форумів!
Приклад з українською діаспорою – яскрава ілюстрація того, як сучасна Україна та українці втрачають можливості з розбудови спільного блага. Ще кілька років такого руху, і закордонні українці усвідомлять потребу в посиленні асиміляції – зв’язувати своє майбутнє лише із країною перебування, а Україну згадувати у форматі народних пісень та національних страв.