Дістатися туди із сусіднього Чернігова тепер непросто – регулярний транспорт не ходить (як і до раю), але на нас біля гармат чернігівського Валу чекає таксі. Тож, здолавши за лічені хвилини 25 км між полями й перелісками, опиняємось у Седневі, що за князівських часів називався Сновськом. Найперша літописна згадка про нього стосується 1068 року, і вже тоді це було місто (хоча нині «прогрес» звів його до статусу селища міського типу). У «Повісті минулих літ» розповідається, що наприкінці літа 1068 року «половці мнозі» билися тут із князем Святославом.
ВОТЧИНА ЛИЗОГУБІВ
Усі тутешні історичні дивовижі розташувалися на високому березі річки Снов, і більшість їх пов’язана зі старовинним родом Лизогубів. Серед його представників були й наказний гетьман, який брав Азов на чолі українського козацького війська (Яків), і козацькі полковники, і друзі Тараса Шевченка, й спонсори народовольців, і творці антимонархічної організації «Земля і воля», як-то Дмитро Лизогуб, котрого за царським наказом повісили в Одесі (Лєв Толстой присвятив йому оповідання «Божеське й людське»).
Ось кам’яниця Лизогубів, будівля XVII століття, яку колись малював Тарас Шевченко. Неподалік неї стоїть Свято-Воскресенська церква, зведена у стилі українського бароко (1690 рік), що була усипальницею цього знаного роду. 1924 року, вже за більшовизму, мародери, які руйнували багаті поховання, шукаючи золота й коштовностей, натрапили на останки Лизогубів, які згодом було нахабно демонстровано країні під гаслами «антирелігійної пропаганди». Більшість їх нині зберігається в Києво-Печерській лаврі. І лише останки Якова, гетьмана, можна побачити в седнівській Свято-Воскресенській церкві.
І досі під нею є недосліджені склепи. Тутешній люд переконаний, що взагалі під селищем лежить система підземель, які об’єднують у таємну мережу всі храмові та інші лизогубівські будівлі. Хоча спелеологам вдалося відшукати лише одну печеру, датовану кінцем ХІХ століття.
Ще в одному будинку того ж таки знаного роду, теж ХІХ століття, діє сільська школа. У цих історичних стінах діти навчаються останній рік – каже її директор Володимир Іванов. Бо ж неподалік швидкими темпами споруджують нове надсучасне приміщення з басейном і комп’ютерними класами, мультимедійними дошками.
КАРАТЕ ОТЦЯ ЄВГЕНІЯ
Настоятель седнівської Свято-Воскресенської церкви протоієрей Євгеній Халімонов – людина нетипова. Це високий, стрункий, підтягнутий чоловік. Під рясою вгадується спортивна фігура. Він давно зрозумів, що самих богослужінь для спілкування з парафіянами, надто з молоддю, недостатньо. Тож поєднує статуси панотця і тренера. Спорт, на його переконання, – теж духовне знаряддя, вкрай необхідне у вихованні, адже воно дисциплінує людину, є альтернативою ледарству, шкідливим звичкам.
«Іще в школі займався боксом, пізніше – карате, – втамовує наш подив священик. – Стрибав із парашутом. Після армії вступив до Київської духовної семінарії. Та заняття спортом не кинув. А відкривши недільну церковну школу, вирішив організувати спортклуб і навчати карате дітлахів».
Седнівська недільна церковна школа існує вже 10 років. У класі все як зазвичай: парти, журнал, щоденники, конспекти. Тільки дисципліни інші – Старий і Новий Заповіт, катехізис, літургіка, церковнослов’янська мова, християнська етика. Карти, таблиці, інші наочні приладдя для освітнього процесу отець Євгеній виготовляє власноруч. «Учнів цього року було 20, а минулого – близько 30. Для нас головне, щоб сама дитина того бажала. Ми не приймаємо, якщо батьки хочуть, а дитина ні, тоді навчання не має сенсу», – каже він.
ПОВОДИР КОБЗАРІВ І КОБЗАРЯ
Біля Свято-Воскресенської церкви є могила Божого чоловіка Гриця Мірошникова, який жив у Седневі майже 200 років тому. Прийшов туди ще хлопчиною років 12 зі сліпими старцями-кобзарями, в яких був поводирем. Навіть у люті морози ходив босий, а одяг і взуття, які дарували йому вельможі, роздавав бідним. Тому Григорія називали Золотюсіньким. Пророцтва Мірошникова були безкомпромісні й суворі. Розповідають, як Тарас Шевченко, перебуваючи в Седневі, розмовляв із юродивим, і той напророкував йому 10 років солдатчини-каторги. Навіть час власної смерті Гриць передрік – сталося це 22 лютого 1855 року. Від того дня, як блаженного поховали, почалися прощі до його могили.
Є в Седневі ще дві церкви, одна з них – дерев’яна Георгіївська. Вважають, що тут святили свою зброю перед бойовими походами козаки Седнівської сотні Чернігівського полку в XVII–XVIII століттях. А в радянські часи в цьому храмі актриса Наталія Варлей літала в домовині, коли знімали фільм жахів «Вій» за Миколою Гоголем.
ЗЕЛЕНИЙ ТУРИЗМ, СВЯТЕ ДЖЕРЕЛО
У місті є парк із 600-літньою липою (під нею, кажуть краєзнавці, Тарас Шевченко написав поему «Відьма») та алеєю каштанів, яким «лише» за сотню років. Тут вдало розташувався Будинок творчості Національної спілки художників України. Її очільник Володимир Чепелик щороку поповнює парк новими скульптурами – творіннями своїх колег. За останній час з’явилися пам’ятники братам Андрієві та Іллі Лизогубам, Леонідові Глібову, Тарасові Шевченку, скульптура «Козацька пісня». А незабаром постане ще один монумент – седнівському поетові та перекладачеві Аркадію Казці, якого 1929 року довели до самогубства у камері НКВС, звинувативши у причетності до так званої Спілки визволення України.
Якщо йти понад Сновом аж до околиці селища, можна натрапити на щось подібне до каплички, прихованої серед зелені. «Святе джерело» – пояснюють місцеві. Неподалік – садиба «Кінний двір «Седнівський», комплекс споруд, на які тут кажуть «курені», хоча кожна з тих архітектурних форм має весь набір зручностей, властивих готелю.
Зрештою, ми переконалися: якщо Леонід Глібов і перебільшив зі «справді раєм», то не набагато.
БУДИНОК ТВОРЧОСТІ
Відкрився в Седневі 1964 року під егідою Спілки художників України. Тут працювали Тетяна Яблонська, Микола Глущенко, Василь Бородай та багато інших провідних українських митців. Напередодні й одразу після розпаду СРСР, на межі 80-х – 90-х років ХХ століття, селище стало неформальним осередком, де набирало сили актуальне мистецтво – український трансавангард. За незалежності тут почали, крім того, проводити фестивалі й літературно-мистецькі свята, серед яких найвідоміші «Седнівська осінь», а також Седнівські пленери (з франц. plein air – відкрите повітря), регулярні художні вправляння просто неба.