«Некоронований король» України-Русі князь Василь-Костянтин Острозький: до 500-річчя з дня народження

Цими днями виповнюється 500 років з дня народження князя Василя-Костянтина Острозького (1526–1608) — відомого українського державного діяча часів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. У сучасних людей сформувався чіткий образ князя-мецената і просвітителя — засновника Острозької академії, покровителя православної людності і мецената Православної Церкви. Ця постать також асоціюється з потужними волинськими замками-фортецями і блиском зброї. Він по праву належить до когорти найвпливовіших і найвизначніших діячів української історії другої половини XVI — початку XVII століть.

Василь-Костянтин Острозький. Худ Сваричевський

Точна дата народження князя невідома, але є джерельні дані про те, що він народився після свята Громниці. У 1526 році користувалися юліанським календарем, а тоді Громниця була на 10 днів пізніше — на сьогодні це 12 лютого, тому його день народження традиційно святкують 13 лютого. Ймовірним місцем народження князя історики вважають Дубно, про це залишив згадки «Острозький літописець». Саме тому князь перетворив його на одну з найміцніших столиць свого князівства. Названий при народженні Василем, з 1570-х він став уживати «князівське» ім’я Костянтин на честь свого батька, тому в літературі фігурує під подвійним ім’ям — Василь-Костянтин. Він був молодшим сином великого гетьмана литовського, князя Костянтина Івановича Острозького, прославленого полководця, переможця битви під Оршею (1514), тому змалечку зростав у тіні його слави. А після його смерті в 1530 році жив у Турові, перебуваючи під опікою матері — князівни Олександри Семенівни (з роду Олельковичів-Слуцьких), яка була другою дружиною прославленого полководця. Молодий князь Острозький отримав добру освіту вдома, навчаючись із приватними вчителями. В освітню подорож за кордон, як це робили діти тогочасних магнатів, він не виїздив. Щоправда, мода серед молодих магнатів на закордонні освітні мандрівки прийшла дещо пізніше.

Витоки роду та геральдична традиція

Василь-Костянтин Острозький вважав, що його рід походить від славетних руських княжат «племені Рюрикового». До своїх прямих пращурів він зараховував князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, короля Русі Данила Романовича. У XIX — початку XXІ століть історики почали ставити під сумнів слушність традиційних генеалогічних побудов князів Острозьких, з’явилася й набула певної популярності версія про їхнє литовське коріння. Хай там як, але питання про витоки роду й досі залишається без однозначної відповіді, хоча більшість учених усе-таки схильна вірити князеві Василю-Костянтину. Навряд чи будуть знайдені нові документальні докази на користь тієї чи іншої гіпотези в майбутньому. Наразі ж можна сказати напевно, що литовська кров у жилах самого київського воєводи таки була: його матір, княжна Слуцька, і бабця, княжна Бельська, були прямими нащадками Ольґерда Ґедиміновича (1296–1377).

Герб князів Острозьких в українській геральдичній спадщині чи не найбільш відомий: уціліло чимало його зображень. Найдавніші фіксуються з середини XIV століття. У той час його поєднували з двох півмісяців і зірки, що їм різні представники роду надавали розмаїтих комбінацій. Герб Василя-Костянтина Острозького, відбитий на всіх острозьких і дерманських стародруках його доби та на медалі, має типову чотиридільну конструкцію: зображується герб батька, його дружини — матері власника герба, бабці по батькові та бабці по матері. Тож батьковий герб «Їздець» (св. Георгій) виводив сам рід Острозьких від Рюриковичів, «Погоня» була родовим гербом князів Слуцьких, що належали до Гедиміновичів і з роду яких походила мати князя. У нижньому полі розміщувалися відповідно «приватно-родові» герби — Огоньчик і Леліва. Гербовий знак Леліва з’явився в гербі Януша Острозького як символ його матері Софії Тарновської, так само символ роду Одровонж був власністю роду Шидловецьких, з яких походила бабця князя по материній лінії.

Початок військової і політичної кар’єри

Військову службу Василь Острозький розпочав у 18-річному віці (1543), загартовуючись у битвах із татарами, а політичну кар’єру — у 1550 році, коли дістав уряд володимирського старости і маршалка волинського. Поступово князь зосередив у своїх руках значну владу: керував шляхетськими з’їздами (сеймиками) на Волині, очолював посполите рушення. У 1559 році від великого князя литовського і короля польського Сигізмунда Августа він отримав привілей на уряд київського воєводи і перебував на ньому фактично півстоліття до самої смерті (свого роду урядницький рекорд!).

У 1569 році під час об’єднавчого сейму в Любліні, коли утворилась федеративна держава Річ Посполита, він фактично став провідником України-Русі, виступив проти сепаратизму литовських магнатів і підписав умови Люблінської унії. Як київський воєвода, він посів досить вагоме 14-те місце в управлінській ієрархії новоутвореної держави, ставши сенатором. Його ім’я фактично відкриває перелік аристократії Великого князівства Литовського на люблінському привілеї. Загалом, у післяунійний період він став більш самостійним регіональним політиком підтримував позицію польських сенаторів щодо політичних справ і менше взаємодіяв з литвинами, зокрема з кланом Радзивілів, які очолювали литовську опозицію на люблінському сеймі.

Після смерті Сигізмунда Августа князь підтримав кандидатуру нового короля — Генріха Валуа. Цікаво, що на коронаційний сейм 1574 року київський воєвода з’явився разом із синами: один з них був одягнутий в італійський одяг, а другий у «козацький стрій». Яскраво-різнобарвний почет князя виділявся з-посеред інших під час параду в Кракові 16 лютого. Наступного дня, коли король приймав подарунки, Острозький, намагаючись сподобатись новому королю і здобути прихильність, прибув із дороговартісним і рідкісним даром — п’ятьма верблюдами, чим шокував оточуючих і викликав глузування з боку поляків. Проте король толерантно поставився до нього і згодом навіть вирішив на його користь давню справу з Ольбрахтом Лаським, який тоді тримав половину володінь князів Острозьких, хоча до того був прихильним до Ласького. Стабільні, приязні взаємини склались і з наступним королем — Стефаном Баторієм (1576–1586), від якого Острозький дістав привілеї на всі свої родові маєтки.

Захищаючи південно-східні кордони українських земель від нападів татар (1574–1578, 1589, 1593, 1594), Острозький виявляв неабиякі дипломатичні і військові здібності. Виступав за створення європейської антитурецької ліги. На конвокаційному сеймі (1587) він називався навіть одним із можливих претендентів на королівський престол, а після смерті московського царя Федора Івановича (1598) — на московський престол через свою спорідненість із Рюриковичами.

Боротьба за маєтки. Імперія князів Острозьких

Після смерті старшого на 15 років брата — Іллі Острозького в 1539 році (сина князя Костянтина Івановича від першого шлюбу з Тетяною Семенівною Гольшанською), Василь-Костянтин провадив багаторічну виснажливу боротьбу за повернення батькової спадщини спочатку з братовою дружиною Беатою Костелецькою, а потім її другим чоловіком — Ольбрахтом Лаським, котрому вона відписала (1565) не тільки маєтки, що дісталися їй від першого чоловіка, а й маєтки своєї доньки від першого шлюбу — Галшки (Єлизавети). Боротьба завершилася, коли йому та його сину князю Янушу Острозькому дістались значні володіння в Перемишльській, Галицькій, Львівській землях, місто Тарнів із селами в Малопольщі та маєток Рауденіца в Чехії (1574). На кінець XVI століття йому належало 80 містечок і 2760 сіл на території історичної Волині (переважно землі сучасних Рівненської, Хмельницької та Тернопільської областей), Київщині, Брацлавщині, Галичині, території сучасної Польщі. Його річний прибуток сягав 19 мільйонів злотих, він міг утримувати постійне військо чисельністю 15–20 тисяч осіб. У своїх маєтностях він утворив патронально-клієнтарну систему, до числа його слуг належало близько 2 тисяч осіб. Саме тому цього володаря по праву називали «некоронованим королем Русі», вважали одним із найбагатших магнатів українських земель Речі Посполитої.

Читайте також: Спадщина Острозьких: європейський вимір української історії

Родина

Князь мав велику родину — п’ятеро дітей від шлюбу (1553) з донькою великого коронного гетьмана Яна-Амора Тарновського (гербу Леліва) — Софією (пом. 1570): синів Януша (1554–1620), Костянтина (1555–1588), Олександра (1570–1603) та двох доньок — Єлизавету (пом. 1599) й Катерину (1560–1579). Софія Тарновська померла невдовзі після народження молодшого сина Олександра. Князь Острозький був дуже засмучений смертю коханої дружини і не міг з цим змиритися до кінця життя. Схоже, що він дав собі обітницю більше не одружуватись.

Софія Тарновська. Копія з острозького замку

Син Костянтин ІІІ Острозький був одружений з Олександрою з роду Тишкевичів, разом з дружиною в 1583 році перейшов на католицький обряд. Займав уряди литовського крайчого, володимирського старости і литовського підчашого. Помер у віці 33-х років. Молодший син Олександр у 1592 році одружився з Анною Косткою (дочкою Яна Костки та Софії з Одровонжів), з якою мав восьмеро дітей: Софія (стала дружиною краківського воєводи Станіслава Любомирського), Анна-Алоїза, Катерина (з 1620 року — дружина Томаша Замойського, київського воєводи); сини Костянтин-Олександр, Адам-Костянтин, Христофор, Януш-Павло, Василь померли у молодому віці. Маючи 23 роки, Олександр Острозький одержав уряд волинського воєводи. Разом з батьком він очолював православну опозицію на берестейському соборі 1596 року, брав участь у з’їзді православних і протестантів у Вільнюсі 15 травня 1599 року, захищав права православних на сеймах. Помер несподівано у 1603 році (можливо, був отруєний), похований у Богоявленській церкві в Острозі.

Януш Острозький

Старший син Василя-Костянтина — Януш — найбільша надія старого князя, посідав уряд волинського воєводи (1584–1593), престижний уряд краківського каштеляна (1593–1620), а також богуславського, черкаського, корсунського, переяславського та володимирського старост. У 1579 році він перейшов з православ’я до римо-католицької віри, але це не завадило йому залишатися палким оборонцем православних, які після Берестейської унії 1596 року зазнавали чималих утисків. Саме завдяки протекції князів Василя-Костянтина і Януша Острозьких архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький на сеймі 1605 року отримав привілей від короля, що легітимізував його на цьому уряді. З метою захисту своїх володінь у 1609 році Януш заснував Острозьку ординацію зі столицею в Дубно. Він став останнім представником князівського роду по чоловічій лінії: після його смерті 12 вересня 1620 року рід поступово вигас.

Читайте також: «Батько не тільки Лаври, а й усього народу руського»: до 400-х роковин смерті Єлисея Плетенецького

Меценат освіти і культури

Князь Василь-Костянтин Острозький був відомим меценатом освіти та культури, здебільшого у своїх волинських маєтностях.

У своїй улюбленій резиденції в Дубно, де він мешкав близько 30 років, розбудовував потужний замок і княжі палати. Ця фортеця з часом набула ренесансного стилю в оздобленні внутрішнього двору. В Дубно досі зберігається одна з найцінніших перлин, пов’язаних із містом і добою князів Острозьких, — ікона «Пророк Ілля з житієм» (друга половина XVI століття), яка походить з Іллінського храму.

Ікона «Пророк Ілля з житієм» друга половина XVI ст.

Це неймовірна робота, де центральна постать пророка оточена дрібними, деталізованими сценами, що нагадують витончені книжкові мініатюри. Не можна оминути увагою дубенську ікону Божої Матері, яку князь Василь-Костянтин вважав своєю покровителькою.

Дубенська ікона Божої матері

За легендою, вона була дарована монастирю самим князем. Це зразок глибокої сакральної краси, де велич Божої Матері поєднується з теплим, майже людським спокоєм. Ще однією автентичною унікальною пам’яткою доби князя Василя-Костянтина Острозького є дубенські п’ятисвічники — справжні «титани» українського ливарного мистецтва XVI століття, виготовлені на його замовлення, вони поєднують у собі міць та витонченість храмового декору. Нині ці предмети демонструються у музеї «Дубенський замок».

Підсвічник XVI ст.

Збережений опис Дубенського замку 1615 року зафіксував факт існування в ньому портретної галереї князів Острозьких (яка не збереглася). Після смерті старого князя його син Януш вивіз з Острога в Дубно срібно-позолочені ліхтарі та лампи (покої в Острозькому замку освітлювалися вишуканими ліхтарями), численні набори столового срібла, позолочених посудин для вина, кубків, чарок, розтруханів, сільничок, таць. Князі Острозькі, подібно до європейських магнатів, користувалися в побуті срібними покойовими дзвониками, щоб викликати слуг. Інтер’єр прикрашали турецькі килими, кришталеві та порцелянові прикраси, дзеркала поліровані в оправах, вишукані турецькі каламарі для чорнила, значна кількість годинників. Для оздоблення кімнат використовували шкури вовків, лисиць, видри, борсука, ведмедя, а також вишуканих — горностаїв, соболів, леопарда, тигра, роги оленів, лосів, пір’я екзотичних птахів. Стіни прикрашали образи — ікони. Згаданий реєстр фіксує значну кількість клейнодів — коштовних жіночих і чоловічих прикрас, цінної зброї. Речовий світ князя Василя-Костянтина Острозького відповідав його високому статусу.

Читайте також: Музейні історії: портрети еліт у колекції Острозького замку

Та найбільшою заслугою князя Василя-Костянтина Острозького по праву вважається заснування ним в Острозі в 1576 році першої в Східній Європі вищої школи — Острозького колегіуму, де крім низки традиційних точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов’янська граматики. Крім князя фундаторкою цього освітнього закладу вважається його племінниця — Гальшка Острозька, яка у своєму заповіті від 16 березня 1579 року відписала значну суму коштів — 6 тисяч кіп грошів литовських «на шпитал и академію острозскую» та монастир св. Спаса в селі Доросин. У джерелах цей навчальний заклад називають по-різному: колегія, грецька колегія, тримовний ліцей, тримовна гімназія, училище, академія. Зразком для нього стали приватні католицькі і протестантські осередки Речі Посполитої та закордонні університети.

В основу його діяльності було покладено традиційне для Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва вивчення «семи вільних наук» (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук (філософії, богослів’я, медицини). Студенти академії опановували слов’янську, польську, грецьку, латинську, давньоєврейську мови. Першим ректором вважається підскарбій Острозького Герасим Смотрицький. У 1595/96 роках ректорську посаду обіймав Кирило Лукаріс — майбутній патріарх олександрійський і константинопольський, в Острозі він викладав грецьку мову. На початку XVII століття тут був один із найбільших центрів грецистики Речі Посполитої.

Навіщо було навчати греки учнів острозької школи, якщо тогочасна наука розвивалася на латинському Заході? Історики припускають, що князь мав амбітний план: забезпечити новими кадрами священства потреби Київської митрополії. Однак, фундатор не клопотався перед королем про надання привілею для своєї школи і не мав наміру перетворювати її на університет. Подібний проект потребував би значної фінансової підтримки і земельного фундушу для постійного забезпечення потреб закладу. Острозька школа задовольняла потреби Острожчини — слуг і клієнтів князя, забезпечувала освіченими кадрами його двір, адміністрацію, церковні структури. Коштом князя навчалися ті, хто надалі мав приносити зиск Дому Острозьких. Досвід та програма Острозької школи були запозичені пізніше Львівською, Луцькою та Київською братськими школами.

Читайте також: До/нації: виставка про українських меценатів в Софії Київській

В Острозі князь утворив осередок інтелектуалів, до якого входили такі відомі тогочасні діячі як Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Емануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем’ян Наливайко.

У 1575 році князь запросив до Острога досвідченого друкаря Івана Федорова для організації друкарні і від початку поставив перед собою амбітне завдання повного видання Біблії. Оскільки на початок 1575 року далеко не все було готове для її роботи, Іван Федоров був призначений управителем Дерманського монастиря, що забезпечувало його матеріальні потреби. Коли друкарню було обладнано, Федоров перебрався в Острог. Завдяки йому в 1580 році побачила світ «Острозька Біблія» — перший повний текст Біблії слов’янською мовою, обсягом 628 аркушів або 1256 сторінок, з численними заставками, кінцівками, ініціалами.

Острозька Біблія, титульний аркуш, 1581

«Острозька Біблія» крім канонічного тексту містить передмову князя Острозького, передмову і два вірші Герасима Смотрицького та післямову Івана Федорова. Книга була надрукована великим тиражем — близько 2 тисяч примірників, що на той час було безпрецедентним. На сьогодні збереглося близько 350 примірників цього видання. Загалом в острозькій друкарні до 1612 року побачило світ 28 видань обсягом 1527 друкованих аркушів, серед них: Буквар, «Хронологія» Андрія Римші, «Книга о постничестві» Василя Великого, «Маргарит» св. Іоанна Золотоустого, полемічні твори — «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» Герасима Смотрицького, «О єдиной істінной православной вірі» Василя Суразького, часослови, требник, «Лікарство на оспалий умисел чоловічий» та ін. На початку 1600-х років старий князь фундував у Дермані новий інтелектуально-видавничий центр, який діяв до 1605 року.

Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони

Покровитель православної людності і церкви

Князь Василь-Костянтин Острозький був глибоко релігійною людиною. У православній традиції усталилася оповідь про особливу побожність князя, зокрема в останні роки життя: він шанував Великий піст і щоразу їхав у Чеснохрестенський монастир під м. Дубно на острові, де вдягався у монаше вбрання, зачинявся на усю першу седмицю посту і посиленно молився. Спеціально для цього там було облаштоване «княже сидалище» з позолоченої бронзи, закрите з трьох боків завісою. Він чимало уваги приділяв виконанню релігійних практик у Богоявленській церкві в Острозі.

Яскравим проявом побожності князя було є особисте співчуття хворим і немічним людям. Під час Варшавського сейму у 1585 році він отримав підтвердження від короля Стефана Баторія на право заснувати шпиталь в Острозі, для якого «з щирої доброти й любові християнської» забезпечувався фундуш на кількох поселеннях. Персонал шпиталю складався з лікаря, балвіра, аптекаря, чотирьох парубків, двох підлітків, кухаря, сімох жінок. Передбачалася закупівля найкращих ліків і харчів для хворих.

Князь Острозький був відомим покровителем Православної церкви, фундатором численних церков і монастирів: заснував чоловічі обителі в Черчицях під Луцьком і в Любартові, жіночий монастир під Дубном, відновив Спаський монастир у Дубно і розширив монастирі в Дермані, Дорогобужі, Степані. Саме за його правління Дубно перетворилося на один із найбільших релігійних центрів Волині. Князь добре усвідомлював: фортеця захищає тіло, а монастир — душу й ідентичність народу. Загалом у його маєтках діяло близько 20 православних монастирів. Київський воєвода виділяв кошти і для монастирів Києва: Михайлівського Золотоверхого, Кирилівського та найбільшої православної святині — Печерського монастиря.

Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври

Київський воєвода виступав за необхідність внутрішньої реформи Православної церкви та покращення освітнього рівня духовенства. При цьому він відзначався толерантністю в питаннях віри (цікавився творами римо-католицьких богословів, знаходився під впливом протестантизму). 20 жовтня 1592 року він отримав привілей від короля Сигізмунда ІІІ Вази на право виступати захисником Руської церкви і висувати кандидатів на вакантні єпископські уряди. Був прихильником єднання церков, але уявляв собі церковну унію інакше — у вселенському масштабі, тому рішуче виступив проти Берестейської унії 1596 року, котра об’єднувала церкви в межах лише однієї держави. 24 червня 1595 року у відозві до православних викривав дії унійного митрополита Михайла Рогози і єпископів як відступників від віри батьків і закликав до опору унії.

Києво-Печерська лавра. Гравюра з книги «Пресисті Акафісти всеседмисті» (Київ, 1677)

Протягом життя князь Василь-Костянтин Острозький залишався протектором Києво-Печерського монастиря. Тут були поховані його славні і відомі предки — прадід Федір Данилович і батько Костянтин Іванович. У 1578 році в Успенському соборі князь увічнив пам’ять свого батька, встановивши мармуровий ошатний надгробок (майстер — Себастьян Чешек), який зруйнували радянські партизани в 1941 році, підірвавши Успенський собор. Лише в 2021 році його відновили. В стінах Печерського монастиря тривалий час зберігалася унікальна золота медаль з прижиттєвим рельєфним портретом князя Василя-Костянтина — медальйон вагою 35 грамів, який знайшли восени 1898 року в Успенському соборі на хорах під час ремонту. Тоді біля лівого вівтаря преп. Феодосія Печерського відкрили нішу, де зберігався справжній скарб: 6184 золоті монети та медалі вагою 27 кг і 9895 срібних монет і медалей вагою 267 кг. Увесь скарб лаврські ченці в наказовому порядку мусили продати за 65 тисяч крб. петербурзькому Ермітажу. Тож унікальна золота медаль з зображенням князя Острозького досі лишається в російському музеї.

Медаль Василя-Костянтина Острозького, аверс та реверс

Вшанування пам’яті князя

Князь Василь-Костянтин Острозький дожив до глибокої старості, помер у місті Острог 29 лютого 1608 року, маючи 81 рік. 27 квітня був похований у крипті в замковій Богоявленській церкві. На жаль, він не залишив по собі тестамент, як це було прийнято в тогочасному соціумі, тому невідомі його останні розпорядження. Пам’ять про рід князя Василя-Костянтина Острозького зберігається у лаврських пом’янниках.

Видатний український історик Михайло Грушевський назвав діяльність Острозького «першим національним відродженням України». Високо оцінив заслуги князя митрополит Ілларіон (І.І. Огієнко), зауваживши, що він найбільше з усіх українських магнатів зробив для України і врятував українців як націю. Роль Острозького у збереженні православної віри та внесок у розвиток української культури й освіти були величезними, тому він вважається одним із символів української національної ідентичності.

З 2017 року у Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» на постійній основі існує експозиція, присвячена князям Острозьким. Українська православна церква Київського патріархату на Помісному соборі 2008 року канонізувала князя Василя-Костянтина Острозького як благовірного і встановила день його вшанування — 13 лютого.

Читайте також: Загадка гробниці Рафаїла Заборовського — останнього великого будівничого Софії Київської