Київські міщани на порозі життя і смерті в XVI–XVII століттях

Мистецтво «доброго помирання»

У XVI — першій половині XVIІ століть Київ перебував у складі Великого князівства Литовського, а від 1569 року — у новоствореній державі Речі Посполитій, яка надовго об’єднала долі поляків, литовців, українців і білорусів в одному державному утворенні. Тож на Київ і киян поширювалися різні суспільно-правові процеси й культурні впливи, що зародилися в європейських країнах, зокрема фунеральна культура.

Сам термін походить від латинського рompa funebris — урочиста поховальна церемонія, система певних ритуалів, показна демонстрація багатства, що супроводжували поховання небіжчика.

Складання тестаменту (сучасний заповіт) уважали останнім обов’язком людини, йому присвячували чимало уваги в спеціальних підручниках з ars bene moriendi (мистецтва «доброго помирання»).

Появу трактатів (а згодом підручників) з цієї теми пов’язують з іменами відомого паризького теолога Жана Жерсона (1363–1429), флорентійського священника-домініканця Джироламо Савонароли (1452–1498), автора книжки «Настанови в мистецтві “доброго помирання”», кардинала Роберто Белларміно (1542–1621), який написав «Науку доброго й щасливого помирання…», Яна Янушовського (1550–1613) з його «Наукою християнського помирання», єзуїтів Антонія Дружбицького і Яна Моравського. Твори цього жанру були популярними в Західній Європі до кінця ХVІІІ століття, містили рекомендації з підготовки до переходу в інший світ, опис самого моменту смерті й боротьби диявола за душу покійника. Вони були розповсюджені і в Речі Посполитій. Очевидно, українська шляхта й заможні міщани були обізнані з деякими працями.

Від кінця XVI століття в Речі Посполитій поступово відбувалася конфесіоналізація суспільного життя, що виявлялося в посиленні церковної дисципліни, формуванні нового типу духівництва, тісній співпраці між державою і церквою. Також це позначилося й на посиленні контролю церкви над сферою «приватного», на усталенні норм і ритуалів прощання із життям. У ХVІІ столітті серед православних значної популярності набули різні жанри фунеральної писемності (панегірики, прозові й віршові епітафії, похоронні промови), а окремі розділи «Требника» Київського митрополита Петра Могили містили практичні поради для вірян про гідне християн життя і «добре помирання».

Ставлення тогочасних людей до смерті

Людина ранньомодерного часу сприймала смерть як повсякденне явище: її оточувала смерть рідних, старих і немічних, новонароджених і неповнолітніх дітей (до дорослого віку доживала тільки половина народжених у родині дітей), померлих під час епідемій, пологів, нещасних випадків, воєн, страчених на шибениці, самогубців. Через відсутність належних санітарних умов і загалом низький рівень тодішньої медицини природна смерть була нерідким явищем.

Часте зіткнення зі смертю зумовлювало іронічне ставлення до неї. Людина намагалася «приручити смерть», про що свідчать, наприклад, зображення танців смерті, гравюри зі смертю з косою або з вершником і скелетом.

Прощання із життям в оточенні родини вважали гідним і почесним. У шпиталях серед чужих людей помирали найбідніші й жертви епідемій. Смерть поза домом часто була результатом хвороби чи насильницьких дій сторонніх осіб під час подорожі або військового походу. Неочікувана смерть була «злою смертю». Такий кінець земного життя лякав, зокрема, і тим, що ставав на заваді виконанню всіх необхідних для «доброго» християнина формальностей (щодо сповіді й останнього причастя, спадку й поділу майна, опіки, повернення чи стягнення боргів тощо), а отже, «доброї смерті».

За спостереженнями Філіпа Ар’єса, смерть не була тільки індивідуальним актом. Ритуалізація смерті — це специфічна частина загальної стратегії людини в боротьбі з природою, стратегії, яку становили заборони й дозволи, сформовані в церемоніальне дійство. Тож, як і кожен великий життєвий перехід, її шанували відносно урочистою церемонією, метою якої було виявити солідарність із родиною або спільнотою. Три важливі моменти надавали цій церемонії глибокого значення: активна роль того, хто вмирав, сцена прощання й сцена оплакування. У такий спосіб демонстрували, що прощання людини із життям не було лише її особистою драмою. Спільнота оплакувала втрату свого члена, однак мусила віднайти силу і єдність за допомогою поховальної церемонії. Надто, що церква обіцяла вірним замість крихкого земного існування майбутнє воскресіння. Через те період після смерті до справжньої драми спасіння уявляли як очікування у спокої, подібне до сну. Концепція про те, що «подальше життя — спокійний сон», трималася дуже довго.

Cтавлення людей православного віросповідання до смерті найбільш яскраво відобразилося в іконографії. Значного поширення в українських церквах набули іконографічні композиції Страшного суду, де важливе місце посідало зображення вогняного потоку, що впадав у вогняне озеро, у центрі якого відтворювали апокаліптичного звіра (дракона) й Сатану, який тримав на колінах Юду-зрадника. Виливаючись із лев’ячої маски внизу престолу, вогняний потік з усіх боків охоплює морду апокаліптичного звіра. Джерелами для цього образу слугували біблійні тексти.

Ікони Страшного суду часто розміщували на західній стіні церкви, щоб вірні, виходячи з храму, пам’ятали, що їх чекає після смерті. Ікони мали для церкви надзвичайне значення. Для неписьменного загалу вони візуалізували Святе Письмо й нагадували кожному християнинові про Божий суд і минущість мирського життя. У сценах пекла могли зображати всіх, кого спільнота вважала найбільшими грішниками. На давніх українських іконах пекло вимальовували як роззявлену пащу, куди чорти стягували грішників. Такі жанрові моменти привертають особливу увагу дослідників, адже в так званих неканонічних елементах часто відображено тогочасний побут, одяг, меблі, посуд, і навіть місцеві говірки, про які дізнаємося із супровідних текстів.

Страшним судом залякували кияни всіх порушників їхньої останньої волі в заповітах, а смерть трактували як прояв Божої кари за гріхи людські, що покладала кінець їхньому земному життю. Такі думки супроводжувалися іноді глибокою рефлексією над сенсом людського буття, їх записували в окрему частину тестаменту — аренгу: «…Водлє презрєня Божего и воли єго свєтоє поддани єсмо вси сказє тєлєсности нашое. А иж на том дочасном свете над смерть ничого пєвнейшого не маем, которая кожного чоловека минути не может. Которое теж час и година от очю и вєдомости людскоє закрита єст» (Тетяна Кругликівна, 1572).

«…Иж в речах людских ни маш ниц найпевнѣйшого над смерть, а ниц непевнѣйшого. Яко година смерти росторопност людская, обдароная мудростю от Найвышшого, такую опатрност выналєзла, а право посполитоє то утвердило, же каждому добрами своими, яко дотечи шафовать и тестаментовую волю свою, абы в запамєтанъє нє приходила, писмом варовать и объяснять позволило» (Василь Ходика-Креницький, 1616).

Особи, наражені на небезпеку поза домом, поспішали укласти акт останньої волі й вписати його в урядові книги в найближчій міській канцелярії. Так до нашого часу збереглися тексти купців, віддалених від своєї домівки. Військові, які вирушали на війну, перед далеким походом через страх загибелі намагалися залишити розпорядження на випадок смерті. Молоді породіллі намагалися убезпечити дітей у разі власної смерті після проблемних пологів.

Збереглося й кілька тестаментів киян, померлих під час чуми 1572 року, яку вони називають «кгвалтовним повєтриєм» і причиною смерті.

Укладання тестаменту

Перебуваючи на порозі життя і смерті, люди часто переймалися почуттям провини, страхом перед Божим судом і Божою карою, переосмислювали дотеперішнє життя.

Тестамент уважали одним зі способів пов’язати земне й потойбічне життя. Він давав змогу зберегти любов до земного життя й водночас «інвестувати в небо» через дотримання правил «доброї смерті».

У ХVІ столітті кияни, як і жителі інших міст Великого князівства Литовського, розпорядження останньої волі називали духовница, адже на цей акт покладали не тільки функцію розпорядження майном на випадок смерті, а й «духовного розрахунку» із життям. Така назва збереглася й після Люблінської унії 1569 року. Наприкінці XVI століття трапляються часом обидві назви в одному тексті — «духовница або тестамент», aлe з початком XVII століття стара назва поступово зникла й усталилася латинська. Стара назва духовница повернулася у ХVІІІ столітті — за Гетьманщини.

Найважливішою причиною укладення акта останньої волі переважно була потреба поділити майно між спадкоємцями, щоб у майбутньому запобігти конфліктам і суперечкам у родині. Важливими для заповідача були також такі спонуки: 1) турбота про забезпечення шлюбного партнера в разі бездітності подружжя; 2) піклування про добробут і майбутнє дітей та онуків; 3) виплата боргів; 4) визначення спадкоємців серед далеких родичів, 5) благодійні (харитативні) і релігійні (побожні) цілі.

Такі акти укладали здебільшого в будинку того, хто вмирав. Для цього туди запрошували трьох-чотирьох міських урядників, яких делегували війт або лентвійт, і представника канцелярії (міського писаря або його заступника). Траплялися ситуації, коли на прохання заповідача такі акти оформлювали в ратуші. Поширеною практикою були усні розпорядження останньої волі без письмової фіксації, тому їх так мало збереглося.

У містах Речі Посполитої порядок спадкування, оформлення опіки, укладання тестаментів у ХVІ–ХVІІ століттях був визначений у правничих збірках Бартломея Ґроїцького, що мали законодавчий характер у містах, які користувалися магдебурзьким правом, — «Артикули магдебурзького права…», «Титули магдебурзького права…».

Ці збірки використовували у своїй практиці і київські міські канцеляристи. Було дозволено вносити зміни в заповіт, і то дійсним уважали останній акт. Магдебурзьке право забороняло розпоряджатися майном заповідача без згоди законних спадкоємців. Порушення акта останньої волі було злочином. Міські урядники призначали екзекуторів майна, які мали опікуватися родиною померлого, особливо коли залишалися неповнолітні діти. Діяло обов’язкове правило — виконання розпорядження тестатора впродовж року після його смерті.

Записи на побожні цілі, ктиторство

Тестатори боялися смерті й відповідальності за грішне життя. І хоча в їхніх текстах була присутня теза про очікування смерті, вони таки сподівалися на одужання й продовження земного життя. Спасінню душі сприяли милосердні вчинки: пожертви для особливо скривджених долею бездомних, калік, сиріт, удів. Доброчинність, дарчі для монастирів, церков, шпиталів сприймали як сходинки до спасіння. Саме тому тестаментний запис, на думку французького історика Жака Ле Ґоффа, уподібнювався до «перепустки до неба».

Серед киян найбільші суми на користь церкви жертвували представники міської еліти. Так, київський війт Семен Мелешкович дорівнював своїми статками заможній шляхті. У тестаменті, укладеному 8 квітня 1563 року, він наказав зятям й опікунам поховати його в елітному Києво-Печерському монастирі, де вже лежали його батьки й перша дружина. Відписав цьому монастирю село Вишеньки в Київському повіті, а на церкву Святої Трійці на сорокоуст і спомин душ померлих чотирьох членів його родини — село Чатанів. Семена Мелешковича вважали також ктитором Михайлівського Золотоверхого (у «Пом’яник» цього монастиря вписано його рід) і Пустинно-Микільського монастирів, яким подарував села Юр’ївці й Підгірці.

Заможний київський купець, вихрещений татарин Семен Михайлович 25 січня 1632 року уклав тестамент, а екзекуторами свого майна упросив бути архимандрита Києво-Печерської лаври Петра Могилу й ченців Братського Богоявленського монастиря. На свій похорон він заповів чималу суму — 2025 злотих. Тестатор відписав певні суми всім старовинним святиням Києва, що мало сприяти спасінню його душі. Найбільше призначив Братському Богоявленському монастиреві — 200 злотих, далі він згадує Печерський монастир, якому відписав 100 злотих, і ще 50 злотих — для архимандрита, а також окремо 10 кіп литовських грошей — на церкву Святого Феодосія в Печерському монастирі. По 100 злотих мали отримати Пустинно-Микільський, Кирилівський, Михайлівський Золотоверхий монастирі, соборна церква Успіння Богородиці Пирогощі, по 30–50 злотих — інші подільські храми.

Дружина київського бурмистра Якима Скочка Cоломоніда Романівна 1639 року заповіла поховати своє тіло на теренах Межигірського монастиря, якому відписала сіножать, два рострухани — срібний і позолочений та новий килим (коберець), але церковні книги («Полууставець острозький», «Тестамент острозький», «Апостол» і рукописний «Єрмологіон»), що мала вдома, залишила своїм спадкоємцям.

Київський некрополь: місця поховання

Поховальні церемонії в Речі Посполитій нагадували театралізоване видовище, сценарій якого був детально прописаний у підручниках «доброго помирання». Pompa funebris символізувала одвічне змагання життя зі смертю й перемогу потойбіччя. Дорогі церемонії супроводжували поховання заможних городян, які прагнули наслідувати не лише шляхетський стиль життя у своєму повсякденні, а й той останній акорд, що відділяв земне життя від засвітів. Бідні містяни, щоправда, переважно покладалися на волю своїх родичів, про що зазначали в тестаментах, або відписували невеликі суми на поховання й пожертви.

Усі київські тестатори були православними й заповідали поховати свої тіла при монастирях або церквах Києва. Представників міської еліти найчастіше ховали при соборній церкві Успіння Богородиці Пирогощі на Подолі й монастирях (Межигірському, Михайлівському Золотоверхому), а пересічних міщан — при парафіяльних церквах (Воскресенській, Спаській, Набережно-Микільській, Іллінській, Святодухівській, Борисоглібській, Різдва Христова, Богоявленській, Добромикільській, Притисько-Микільській).

Бажаним місцем поховання для багатьох представників аристократії Великого князівства Литовського був Києво-Печерський монастир. Тут поховані князі Гольшанські, Олельковичі, Острозькі, Корецькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі та інші.

Передаючи себе під опіку київської Богородиці Пречистої, князі чулися ніби «однією родиною», що успадкувала владний простір старої київської династії.

Найбільше поховань у цьому монастирі було зі шляхетського нобілітету. І якщо князі знаходили тут вічний спочинок переважно до Люблінської унії, то представники панських, зем’янських, шляхетських родин Київщини — до буремних подій середини XVII століття. Тут поховані члени давніх боярських / зем’янських родин (Скобейки, Дублянські, Обухи, Позняки), шляхетських (Корсаки, Скипори, Шашкевичі, Сурини, Лясоти, Єльці, Гойські, Проскури-Сущанські та ін.) не тільки з Київщини, а також із Волині, Чернігівщини, Східного Поділля, білоруських земель.

Віднайдений оригінал тестаменту Федора Проскури-Сущанського — представника київського нобілітету, який 30 років перебував на уряді київського земського писаря, красномовно свідчить про те. У 1615 році він став членом Київського братства, сприяв відкриттю братської школи на Подолі, був парламентарієм: його неодноразово обирали маршалком сеймику Київського воєводства й депутатом на коронний сейм у Варшаві. Наприкінці життя в 1647 році він уклав тестамент і заповів поховати своє тіло «в манастыре Печерскомъ в церкви мурованной головной Успения Прԑсвятое Богородицы в каплицы Светого и великого мученика Стефана». На поховання відписав значну суму — 2000 злотих. Опікуном просив бути самого Київського митрополита Сильвестра Косова, якого називає своїм «добродієм».

Імена похованих у цьому монастирі записували до «Пом’яника Києво-Печерського монастиря» для поминання під час заупокійних служб. Надгробні плити і їхні фрагменти (рештки), що вціліли після підриву Успенського собору 3 лютого 1941 року, і нині зберігаються в лапідарію Києво-Печерської лаври і безмовно свідчать про давній некрополь цієї святині.

Печерський монастир став місцем вічного спочинку і для окремих представників міської еліти Києва, що зафіксовано в небагатьох збережених тестаментах киян, про що вже згадано. У 1572 році в Києві вирувала чума, яка забрала життя частини містян. Серед її жертв була й заможна купецька родина Митковичів. 7 липня Тетяна Кругликівна, дружина Митка Богдановича, уклала тестамент, відписавши чималі статки своїм дітям, заповіла поховати її тіло в Печерському монастирі: «…жебы грешное тело мое подле хрестянства нашого на певном местцу было поховано, приказую по животе зятю и сыну моему Богом даному Игнатю Богдановичу остаточную послугу вчинити при манастыри Пречистое Богородиці Печерскомъ, местце, провод и упис за што может зеднати».

Найзаможніший київський міщанин Василь Ходика-Креницький упродовж життя в Києві набув значних статків, спочатку зробив блискавичну кар’єру в міському уряді, потім набув шляхетський титул, герб, і навіть уряд «скарбного земли Киевской». У 1616 році він написав тестамент, заповівши поховати своє тіло в елітному Печерському монастирі. На поховання відписав готівкою 200 кіп литовських грошей і зробив побожні записи: на сам монастир «за месце, провод і звонєнє» — 20 кіп, на шкільний дім у місті (тобто щойно засновану братську школу) — 10 кіп, на Троїцький шпиталь у Печерському монастирі — 5 кіп, на всі інші київські монастирі — по 5 кіп.

Загалом тестаменти киян — це важливі джерела для дослідження повсякденного життя мешканців Києва. Вони показують рівень побуту й культури тогочасних жителів Києва, для яких гасло memento mori і мистецтво «доброго помирання» не були чужими. Пам’ятаючи про ці настанови, тестатори намагалися належним чином розпрощатися із земним життям. Задля «душевного спасіння» вони відписували певні (іноді чималі) суми грошей або заповідали частину майна церквам, монастирям, шпиталям, робили милосердні вчинки, переймалися тим, щоб спадкоємці виконали їхні настанови щодо проводу й поховання тіла, відправлення посмертних молебнів. Відомо ж бо, що достойний похорон відповідно до церковних канонів був важливим для порятунку душі покійного. Але водночас не менш вагоме значення мали матеріальне становище заповідача і його соціальний статус.