Одна з найпоширеніших тез російської пропаганди — несамостійність української влади, яка є лише виконавцем наказів Заходу. Хоча, на перший погляд, цей міф доволі кумедний, його значення в системі антиукраїнської інформаційної війни не можна недооцінювати. Адже він має на меті довести відразу кілька тез: Україна досі не здобула незалежності й не може вважатися окремою державою, а є радше придатком до США/ЄС; українська влада не представляє інтересів власного народу й відповідно українці не впливають на політику країни.
Не можна сказати, що це нове явище, яке почалося з гібридною війною проти України в 2014-му. Навпаки, ідея доволі давно живе в головах прихильників «русского мира». Москві вкрай необхідно переконати всіх довкола, що Україна — підконтрольна колонія, але з неістотних причин тимчасово (!) помилилася з метрополією й скоро стане на правильний шлях. Вперше більш-менш активно цю тему почали мусувати за часів Помаранчевої революції. Тоді російському керівництву було вкрай важливо донести просту думку: український народ не міг самостійно вийти на мирний протест для відновлення справедливості та демократії. Відповідно щось змусило всіх громадян стати проєвропейськими/помаранчевими. Варіанти були різні — від банальних грошей за участь у протестах до екзотичніших, як-от легендарні «наколоті апельсини» та розповіді про «одного знайомого мого знайомого, який повернувся з Майдану, а в нього почався абстинентний синдром, більш відомий як ломка».
Читайте також: Україна й американський інтерес. Стратегічний перетин
Усі ці махінації, на думку росіян, робилися тільки з однією метою: посварити два братніх народи й зробити Україну підконтрольною кровожерливому та жадібному «Вашингтонському обкому» («масонської ложі», «світової закуліси», «Більдерберзької групи» та інших варіантів, популярних серед шанувальників теорії змов). Він, своєю чергою, жадав перетворити Україну на маріонетку-придаток для постачання корисних копалин, проведення генетичних досліджень, а апофеозом цього мало стати розташування сил агресивного блоку НАТО біля самісіньких кордонів «священної російської імперії». Продовженням післямайданної істерії в російських ЗМІ стала історія з протестами проти спільних з Альянсом військових навчань на українському узбережжі. Ініціаторами цього за дивним збігом обставин стали Компартія України, Прогресивна соціалістична партія України (на чолі з Вітренко) та Партія регіонів. Цей без перебільшення золотий фонд вітчизняної політики підбурив місцеве населення АР Крим перешкоджати проведенню міжнародних навчань Sea Breeze, зокрема розвантаженню військово-транспортного судна в порту Феодосії. У свідомості учасників акції ця блокада стала мало не повторенням оборони міста за часів Другої світової війни. А в результаті зіпсована репутація України, певне похолодання у відносинах та меморіальна дошка «за громадянську мужність» феодосійцям від місцевих депутатів. У тому, що Sea Breeze успішно проводилися з 1999 року, з часів проросійського Кучми, а Росія тоді сама доволі активно співпрацювала з НАТО, ніхто суперечності не бачив.
Наступним відгалуженням стала співпраця з МВФ, хоча він і не належить до суто американської влади, але посідає гідне місце в пантеоні підступного Заходу. Офіційно вона розпочалася в 1994 році, після підписання Україною Статуту МВФ у 1992-му. Але саме з обранням прозахідного вектора почалися різноманітні форми протесту проти цієї організації. Причому від доволі грамотних та аргументованих у вигляді альтернативних вимог розвивати власний малий та середній бізнес, сприяти детінізації економіки тощо до відірваних від реальності та відверто маніпулятивних. Серед свіжих прикладів депутат Рабінович, який розглядає співпрацю з фінансовою установою як крок до перетворення України на сировинний придаток Заходу. На його думку, всемогутній МВФ впливає майже на всі аспекти життя: знижує народжуваність, робить українців бідними та навіть вимагає будівництва військових баз. Навіщо фінансистам військові бази, депутат не пояснює, однак наводить сумну історію Пакистану, який попросив кредит, а отримав війну в подарунок від МВФ.
З наближенням до сьогодення прибічники «русского мира» доповнили давній міф: Україна готова виконувати будь-які забаганки Вашингтона, навіть погодиться на екологічну катастрофу на своїй території. І, звичайно, заради заробітку американських товстосумів нехтуватиме здоров’ям та життям простих українців. Мова йде про проекти з видобутку сланцевого газу на Сході України, протести проти яких російські політтехнологи пізніше включили в ідеологію самопроголошених «ДНР/ЛНР». І хоча досі перевірених та достовірних фактів щодо негативного впливу видобутку сланцевого газу у світі немає, цього було достатньо для розпалення недовіри до державної влади з боку тих самих донеччан. На міжнародній арені конфлікт виставив країну в непривабливому світлі в очах іноземних інвесторів. Вони врешті пішли з України: Shell — через бойові дії на Донбасі, а Chevron — через низьку рентабельність видобутку. А це означало зменшення внутрішнього видобутку й відповідно збереження ринку збуту для російського природного газу.
Читайте також: Своєю орбітою
Але найактивніше тезу про Держдеп стали мусувати з початком Революції гідності. Кремлю було вкрай важливо дискредитувати будь-які демократичні протестні рухи, тому народилися легенди про «чай із наркотиками» та «печиво Нуланд» як римейк байки про ющенківські апельсини. Москва в такий спосіб намагалася показати, що ніхто у світлому розумі та за власним бажанням не може скидати «легітимного». Занадто дурний приклад могли подати українці своїм сусідам. Відповідно всі, хто стояв на Майдані, або були наркоманами чи зазомбованими агентами Держдепу, або банально заробляли гроші. І тепер уже «знайомий мого знайомого» повертався після двох тижнів на Майдані й купував собі авто, обов’язково іномарку. Або потрапляв до наркодиспансеру, це вже як пощастить. Хоча вживання психотропних речовин у таких масштабах просто неможливо приховати, враховуючи рівень свободи преси в нашій країні. А ще у цих красивих історіях є один маленький «прокол»: за гроші люди не ходять із фанерними щитами проти снайперських гвинтівок. За 200 грн не просидиш ніч на 20-градусному морозі. Що, власне, доведено вже, напевно, двома десятками «третіх Майданів», які за гроші збирають лише маленькі купки маргіналів усіх кольорів без широкої підтримки в суспільстві.
З приходом нової влади завдання російських пропагандистів стало ще простішим, адже її контакти з європейськими та американськими партнерами значно збільшилися. Однак ольгінські тролі й тут показали свою профнепридатність. Генеруючи захмарну кількість фейкових новин і теорій, вони почали вступати в конфлікт із власними ідеями. Якщо українська влада повністю підконтрольна США, не ухвалює жодних рішень, а лише втілює в життя надані інструкції, то чому тоді західні контролери її нібито постійно сварять за невиконання реформ і викликають «на килим» за свавілля? Або візьмімо найболючішу тему — корупцію: як же українські чиновники наважуються робити якісь оборудки й привласнювати собі багатства, попри недремне око Вашингтона? Як в умовах тотального контролю в країні є бодай якесь політичне розмаїття, зокрема й опозиція? Як начебто кровожерливі українські військові (що отримують накази безпосередньо від Меттіса або зі штаб-квартири НАТО) мріють стерти з лиця землі Донецьк і мало не щотижня готуються в атаку, але при цьому всі як один абсолютно небоєздатні й немотивовані «аватари». Держдеп завалює їх зброєю, але воювати їм нічим, вони голі-босі. Щоб допомогти, підступний «Вашингтонський обком» натаскує берсеркерів з українських ССпО, відправляє найкращих своїх найманців, тисячі блеквотерівців чи то грейстоунівців роками нібито воюють на Донбасі, але водночас жодних військових успіхів в України немає і взагалі хунта ось-ось впаде. Як і раніше, пропаганда не витримує перевірки логікою, часом та фактами.
Читайте також: Формат очікування: Курт Волкер про миротворців, Мінський процес і Javelin для України
Із російськими трюками все більш-менш зрозуміло, однак є інший, можливо, небезпечніший бік цього міфу. Він не російський, а, навпаки, народився й укорінюється саме серед українців. Мовляв, оскільки все вирішує Вашингтон, треба поїхати й домовитися там із потрібною людиною — і все в тебе складеться. Президент Порошенко поїхав в ООН. Ні, не для того, щоб просто виступити на Генеральній Асамблеї й розповісти про проблеми Донбасу та Криму, а щоб отримати інструкції та відзвітуватися. І, звичайно, домовлятися про наступний термін, ніяк інакше. А скільки говорилося про поїздки Арсенія Яценюка до Америки, скільки ходило й досі ходить чуток, що саме на нього США «зробили ставку» й відповідно він безальтернативно буде наступним очільником країни. Хоча ні. Насправді Держдеп підтримує Тимошенко, адже саме вона купила участь у молитовному сніданку з Трампом. Нікого при цьому не бентежить суто символічне призначення заходу, який є радше змаганням за вдале селфі із сильними світу цього, ніж майданчиком для вирішення політичних питань. Ніхто не замислюється про те, що крім Тимошенко там було майже 3 тис. осіб, зокрема й чимало інших ходоків з України. А ті, хто зміг зрозуміти несерйозність молитовних поїздок, знає, що насправді наступним президентом стане Вакарчук.
Саме на нього розраховує Вашингтон, відправив його на спеціальні підготовчі курси «Президентство для початківців, плюси, мінуси, підводні камені», і ось-ось довга рука дядька Сема готує блискучу спецоперацію на президентських виборах. Хоча, здається, останнім часом у Facebook знайшли нового, але погодженого з Білим домом кандидата. Розходимося, за нас усе вже вирішили з-за океану.
Раніше орієнтиром для українських політиків була Москва, так само престижним вважалося їздити в Кремль, щоб потиснути руку комусь із наближених до Самого. Можливо, це певне повторення старої практики, коли все вирішувалося в центрі, а тому з будь-яким питанням треба було йти на уклін до царя-генсека. Тепер новий вектор, але поведінка, схоже, така сама. Вона небезпечна нерозумінням власного значення в політичному житті. Замість того щоб бути суб’єктом міжнародних відносин, країна стає об’єктом геополітичних ігор. Замість того щоб активно відстоювати власну позицію та нав’язувати свій погляд на події, мусить підлаштовуватися під особливості політики чи то Меркель, чи Трампа, чи будь-кого іншого. Що ж до Держдепу, то, можливо, він і справді всемогутній. Крім одного питання — вирішення власної проблеми з кадрами, яких катастрофічно не вистачає.