Донеччина історично багатонаціональна: серед українців живуть представники різних етносів, більшість із них сформували певні спільноти, щоб підтримувати культурну спадщину, допомагати у вирішенні соціальних проблем, налагоджувати контакт із рідними країнами. Окрім представників міграційних хвиль, які в промисловому регіоні відбувалися в різні часи, тут споконвічно існують, наприклад, компактні поселення приазовських греків, у деяких містах Донеччини зберігаються доволі великі єврейські громади, а вірменська спільнота Донбасу є найбільшою в Україні. Звичайно, як серед українців, так і серед представників інших національностей тут є різні думки щодо конфлікту: хтось активно виявляє своє ставлення до подій, бере участь як по один, так і по інший бік ідеологічних барикад, а хтось, побоюючись за безпеку земляків, що залишилися в окупації, воліє триматися нейтралітету. І навіть без зайвих узагальнень можна констатувати, що на війна вплинула на представників усіх національностей, вони відчувають її як свою. Але общини все ж таки по-різному реагують на події, які п’ятий рік відбуваються на їхній другій Батьківщині. Одні одразу консолідують зусилля, інші самі потребують допомоги, щоб вижити у фронтових реаліях.
Належність до будь-яких спільнот у часи кризи допомагає людям витримати важкі випробування. Ця війна не стала винятком, бо продемонструвала багато прикладів взаємодопомоги членів спільнот, коли, наприклад, люди з порушенням слуху радо здавали в оренду житло таким самим особам з інвалідністю з окупованої території, а представники певних церков опікувалися соціально незахищеними родинами прихожан. Національні спільноти, більшість із яких існували ще до війни як громадські об’єднання чи благодійні фонди, також стали неабиякою підтримкою для своїх земляків, допомагали з житлом і налагоджували отримання гуманітарної допомоги з-за кордону. Наприклад, єврейські общини вже на початку конфлікту організовували виїзд за межі гарячих точок пенсіонерів, сімей із дітьми та хворими, у той час як офіційної евакуації держава не пропонувала. Більшість тією чи іншою мірою і далі допомагає своїм співвітчизникам, які живуть в окупації.
Читайте також: Die Wel: Путін — майстер домінування в умовах ескалації
«Я знаю, що греки підтримують зв’язки зі своїми, що залишилися по той бік лінії фронту. Товариство намагається допомагати, а люди звідти приїздять на свята на вільну територію, — розповідає Валерій Данилевський, переселенець із Донецька, який колись очолював районну організацію греків. — Сама Греція від самого початку подій державним коштом відправляє на відпочинок від війни греків різних категорій, зокрема й тих, хто перебуває на окупованих територіях». Про цю специфіку національних спільнот кажуть майже всі представники, з якими вдалося поговорити. Попри різницю в поглядах чи політичних уподобаннях, вони намагаються підтримувати єдність на національному ґрунті. Говорити про політику на національних заходах вважається своєрідним моветоном. Але Данилевський розповідає про свій досвід, який він вважає показовим: «Традиційно греки Донеччини в новітній історії підтримували Партію регіонів і тісний зв’язок із російськими греками. Але офіційно, звичайно, вони не агітували за конкретні політичні сили. Коли я заявив, що братиму участь у політиці, підтримуючи опозиційні до партії влади сили, мене засуджували. Але тепер бачу, що дещо змінилося. Коли основні криваві події в Маріуполі відбувалися на Грецькій вулиці, де розташована Федерація грецьких товариств України, вони стали начебто прозрівати. Далі більше, почались обстріли населених пунктів, де споконвічно живуть греки. Було зрозуміло, що «русский мир» не зважає на те, кого розстрілювати, українців чи греків. Тому сьогодні ставлення до Росії вже більш негативне. Населення грецьких сіл, що містяться на лінії фронту, тісно співпрацює з нашими військовими. І, наскільки я знаю, сприймають їх саме як захисників. Але якихось потужних рухів від волонтерів-греків я не знаю. Тут вони долучені до загальних рухів, без національного забарвлення. Можливо, хтось із українських громадян, які нині мешкають у Греції, допомагав армії, але самі греки — тільки цивільному населенню».
Читайте також: Нормандські формальності
Голова вірменської діаспори на півночі Донеччини Ваге Маміконян, який мешкає в Краматорську, розповів, що окрім допомоги землякам бачить ще одну важливу місію таких національних об’єднань: «У той час як в умовах інформаційної війни Україну звинувачують в «утисканні прав національних меншин», ми намагаємося на власному прикладі показати, що живемо в демократичній країні. На державних святах разом із українськими прапорами ми піднімаємо вірменські, щоб продемонструвати свою єдність. Зараз, згідно саме з тим законом, який чомусь здійняв хвилю емоцій серед «захисників національних мов», у Краматорську працює вірменська недільна школа, у якій робота педагогів оплачується державним коштом. Туди для опанування мови, культури, а також заради спілкування приходять, до речі, не тільки вірменські діти. Ми хочемо не просто зберегти свою ідентичність, а й бути відкритими та соціалізованими в українському суспільстві. Вірмени мають знати власну мову. Але вони повинні володіти й державною, знати та виконувати свої права та обов’язки, що гарантовані їм в Україні». Ваге впевнений, що саме вірмени дуже щиро відчувають біль цієї війни, бо багато хто з них уже має досвід рятування родини від небезпеки. Але зізнається, що серед його земляків, як і всюди, є люди різних поглядів: «Старіші тяжіють до минулого, ностальгують за Радянським Союзом, де всі були братами. Але серед Небесної сотні є два вірмени, та й сьогодні багато молоді служить в армії, відстоює активну громадянську позицію. У кожного свій фронт, бо ми живемо в Україні, де йде війна».
Інколи це фронт у прямому сенсі. Про безпосередню участь грузинів у війні України з Росією відомо всім: національні добровольчі батальйони спочатку героїзували, а потім мало не демонізували. Але деякі добровольці з Грузії кажуть не просто про військовий обов’язок, а про бажання залишитися в нас назавжди. Підполковник у відставці з позивним Хабіб, який півтора року воював добровольцем, а тепер підписав контракт із ЗСУ, наприклад, уже купив собі житло в одному з прифронтових містечок, де одразу став активістом і рушійною силою змін на місцевому рівні: «Приїхав я сюди у 2014-му. Сподіваюся отримати громадянство. Служу територіально у Львові, живу на Сході, а зараз чекаю операцію на серці в шпиталі. Якось у Києві зустрів людину, як з’ясувалося, з батальйону «Арго». Це українці, які допомагали нам тоді воювати з Росією. Я тут, бо, по-перше, у нас спільний ворог, а по-друге, щоб віддячити українцям. У внутрішню політику країни намагаємося не лізти, головне — ми воюємо з Росією. Ми люди військові, це наша професія. І місцеві грузини майже всі такі. Я, наприклад, зустрічався в Маріуполі з громадою тамтешніх грузинів. Умовно кажучи, з десяти щонайбільше двоє мають інший погляд, тобто на боці Росії. Але, якщо чесно, з такими намагаюся не мати нічого спільного».
Читайте також: Російська агресія підриває свободу на континенті – Помпео
Взагалі, коли спілкуєшся з військовими, рідко акцентуєш увагу на їхній національності, бо є набагато важливіші та цікавіші питання. Хоч інколи цю тему порушують самі бійці, а буває, що просто до слова припало. За майже п’ять років війни з ким тільки не доводилося спілкуватися: етнічними росіянами, євреями, вірменами, поляками, азербайджанцями, угорцями та навіть підданими англійської королеви. Двічі вийшло побачити й ромів, хоча підозрюю, що ідентифікувати їх вдалося тільки завдяки гітарі та позивному Циган. Один воював під Горлівкою, а другий, розвідник, чекав на евакуацію до Харкова в шпиталі, бо був поранений десь під Дебальцевим. Жартуючи, він сказав тоді: «Та наших тут не так і мало, бо ж ми вміємо ховатися». Але, звичайно, у випадку з ромами війна загострила ті соціальні гострі кути, які й до того були помітними. В Україні живуть сотні тисячі ромських родин, більшість із яких під час збройних конфліктів міжнародні організації зараховують до найуразливіших верств населення. Частина цих людей опинилася в епіцентрі подій, які через специфіку їхнього життя обернулися катастрофою. Ті, хто з якихось причин був без документів, стали фактично заручниками небезпеки без права переміщення. А під час окупації фізичного насилля зазнали цілі поселення ромів, зокрема жінки та діти. Тому ромські громади якраз серед тих, хто відчув цю війну як жертва й гуртується задля фізичного виживання. Іван Панченко, голова спільноти «Сумнакуло петало», мешкає в прифронтовому Торецьку. Згадує про ті часи: «Так, чутки про жахливі події під Слов’янськом доходили й до нас. В одній сім’ї й тут зник чоловік, теж якраз під час панування так званих деенерівців.
А потім до нашого звільненого міста переїхало кілька родин із окупованої території. А від хорошого не тікають, тому всю різницю ми знаємо не з розповідей. І це наша війна, бо ми живемо в ній: не так давно в будинок однієї багатодітної сім’ї поцілив снаряд, тільки дивом усі лишилися живими. А ще, коли дивимося російське телебачення, яке в нас тут можна зловити на будь-яку антену, теж відчуваємо різницю між тим, що бачимо на власні очі, і тим, як це подається там. Так що роми, навіть не дуже грамотні, відчувають, на якому боці правда». Ще одна ромська активістка Христина зізнається, що в політичному житті країни роми часто свідомо не беруть участі. Наприклад, каже, на вибори майже ніхто не піде: у когось немає паспорта, а хтось не бажає брати на себе відповідальність, бо бракує об’єктивної інформації. «Думаю, ми, як і решта людей, що живуть під обстрілами з дітьми, хочемо одного: щоб уже не стріляли й була робота, — каже жінка. — Але через війну ми стали активніше спілкуватися із зовнішнім світом: взаємодіємо з різноманітними міжнародними організаціями, державними установами, допомагаємо справедливо розподіляти гуманітарну допомогу. Приміром, наше товариство брало участь у програмі громадських робіт, за яку чеська організація давала гроші. Ні жінки, ні чоловіки не відмовлялися від такої можливості. У підсумку виявилося, що бригади ромів зробили все швидше та якісніше, ніж інші».